
31/07/2025
Слово «прив’язаність» часто
викликає несподівану (чи вже сподівану) напругу.
У розмові — наче раптова кислинка.
— Це вже якась залежність, — чуєш у відповідь. —
Це токсично. Це щось із дитинства…
А щодо зв’язку питаю.
— Зв’язок? Ну ні, зв’язок — це ОК. Зв’язок потрібен.
На жаль деякі люди споживають жахливі спотворення. Намагаються натягти на себе карикатуру самодостатності. «Не потребуй», «не звикай», «будь незалежним... навіть у любові».
Нормальна людська потреба — прив’язуватись — виглядає як діагноз.
Це підміна:
Прив’язаність — назвали залежністю.
Близькість — назвали співзалежністю.
Живе «ти мені важливий» — назвали токсичністю.
Прив’язаність — це не кайдани. Це нервова система, яка шукає безпеку через близькість.
Природа каже: зв’яжись, прив’яжись, стань важливим одне для одного — і буде безпечно.
Нервова система — не читає мотиваційні цитати. Вона живе іншими законами.
Любов — це красиво. А от «я тебе потребую» — вже щось патологічне від чого тхне дитячою. Наче ти «недороблений».
І от людина з раненою, ненадійною прив’язаністю — та, що пережила втрати, холод, нестабільність, відторгнення — у момент тригера або втрати зв’язку
відчуває жах, тривогу, паніку, розгубленість.
Але замість підтримки, вона чує:
«Ти залежна»
«Ти маєш подбати про себе»
«Сфокусуйся на кар'єрі»
«Йди зроби манікюр».
І от вона сидить і думає, що з нею щось не так. Що вона перебільшує. Що вона слабка. А насправді — вона жива. Її система прив’язаності просто кричить
про біль. Про втрату зв’язку. Про потребу в безпеці, стабільності, підтримці.
Тільки от культура, в якій ця людина живе, —психологічно тупа до цього болю.
Вона бачить його як дефект. І тому дає не ту відповідь. Замість висновків про «залежність» їй би просто підтримку.
Менше слухати дурню, більше — хороших досліджень. І триматись тих, хто не тикає у слабкість, а лишається поруч і вміє втішати.
#психолог #психотерапія #психологонлайн
#амаліямакаренко