06/08/2025
🟢 Синдром Дезертира (Ksenia Wittenberg)
Коли неможливо «піти з війни»
І це не про військових. Це про багатьох людей, які «носять» фронт у собі, навіть якщо ніколи не торкалися зброї.
Такий собі спосіб психіки справлятися з важкими переживаннями.
За відчуттям воно як продовжувати воювати глибоко всередині себе, навіть коли тіло і психіка виснажені і ось-ось готові сказати «ні». І поринати у сором, провину, відчуття зради за найменшої спроби хоча б трохи сповільнити скажений ритм.
Як впізнати Синдром Дезертира?
В цілому, це - відмова собі у відпочинку і комфорті через ідею, що не можна мати щось хороше, коли в цей час хтось інші страждають. І невпинне прагнення діяти, не зупиняючись, до повного виснаження. Бо інакше відчуваєш себе дезертиром, який втік з війни і зрадив всіх.
Давайте тепер детальніше.
В собі або в інших Синдром Дезертира можна помітити через такі прояви:
• Сором
Коли весь час здається, що «робиш недостатньо». Навіть якщо працюєш без вихідних, донатиш, відмовляючи собі в необхідному, підтримуєш інших за рахунок свого сну — все одно здається, що замало. Звучати це може по-різному. Наприклад: «розваги не на часі», «після перемоги відпочинемо», «як можна думати про свій комфорт, коли в інших й елементарного немає». А ще це уникання говорити про втому, бо «як я можу дозволити собі слабкість, коли вони воюють?».
Поки дієш, сором є не таким відчутним.
• Провина
Почуття провини за те, що ти в безпеці і комфорті, коли інші страждають. Воно змушує працювати без упину, бо інакше здається, що «живеш за рахунок інших». Наприклад, в евакуації жити в напрузі через думку «я тут у тиші, а в них там тривоги». Або не могти провести спокійний вечір вдома, бо «а вони ж там у холоді й без світла».
Провина штовхає діяти, а дія дозволяє не відчувати болісні почуття.
• Неадаптивне волонтерство
Коли працюєш на межі можливостей, не дозволяючи собі паузи, попри розуміння, що це руйнує здоров’я. Наприклад, людина цілодобово збирає кошти для фронту, не встигаючи заробляти для себе, і сама живе у скруті. Або із високою температурою продовжує сортувати гуманітарку, бо «не можна зупинятися».
Допомога іншим перетворюється на спосіб заглушити власний біль.
• Відмова від комфорту
Коли свідомо позбавляєш себе нормального життя, бо здається, що так «чесніше». Наприклад, людина відмовляється купити новий одяг або оплатити собі навчання. Або не дозволяє собі нову книгу, бо «краще ці гроші віддати на ЗСУ». Або не йде у відпустку, навіть коли є можливість, бо «який відпочинок, коли війна?». Або не бере гонорар за роботу, а просить перерахувати його на допомогу фронту.
Аскетизм як спосіб відчути причетність.
• Знецінення діяльності, яка «не для перемоги»
Коли несуттєвим здається все, що не пов’язане з роботою для фронту. Не лише розваги і творчість, а й навчання або звичайна робота сприймаються як несерйозні. Наприклад, фахівці відчувають втрату сенсу у своїй роботі, якщо вона не волонтерська. Або людина відчуває, що «даремно прожила день», якщо не донатила або не волонтерила.
Гіперфокус дає відчуття залученості.
• Сум, гнів або зневага до людей, які «живуть своє спокійне життя»
Коли дратує, засмучує або бісить, що хтось продовжує жити звичайним життям. Це може відчуватися як смуток: «Чому вони так вчиняють?». Або як гнів: «Як вони можуть сидіти в ресторанах, коли у нас війна?!», «Який концерт, коли зараз гинуть люди!». Або як зневага: «Вони нічого не розуміють, вони слабкі, байдужі» «вони просто втікають від реальності!».
Синдром Дезертира змушує ділити інших на своїх і чужих: людині здається, що справжні друзі — це лише ті, хто теж «включені» у війну. Ті, хто не залучені так само, сприймаються чужими і «не справжніми».
Якщо з людиною трапився Синдром Дезертира, це позначає, що її психіка намагається справитись з болем, втратами, безсиллям.
Насправді то є хороший природний виживальний механізм.
Але якщо він стає єдиною стратегією, то це виснажує і замість подолання все починає котитися у бік руйнації.
Тому важливо не засиджуватися довго в цьому стані, а шукати способи віднайти баланс між допомогою й життям, між боротьбою і відновленням.
Занудно нагадаю: турбота про себе є етичним обовʼязком всіх, хто має справу із людьми.
А що ж стоїть за спиною Синдрому Дезертира?
Біль. Величезний, неосяжний і страшний. Він ще підживлюється втратою: дому, звичного життя, близьких, статусу, можливостей, віри у стабільність світу тощо. І психіка прагне витримати цей біль через дію, яка наблизить кінець того, що його спричинило. Навіть якщо свідомість розуміє, що це не завжди є реалістичним, для підсвідомості воно є способом дістати трохи контролю у хаосі, дещо сенсу у руїнах. А значить, полегшення.
Полегшення прийде, коли вдасться трохи сповільнитись. Адже напруга має перемежатися з розпруженням. Бо сила не стільки в самій боротьбі, як у здатності витримувати довгу дистанцію.
Синдром Дезертира — це стратегія психіки. Її спосіб сказати: «Я можу подолати цей біль. Я зараз швидко покладу кінець його причині. І тоді він зникне». Саме це й запускає той скажений, виснажливий ритм.
Як допомогти собі та іншим? На чому фокусуватися в роботі із Синдромом Дезертира?
Насамперед памʼятати, якщо психіка обрала цей шлях, значить, вона має ресурс для подолання. Так, спосіб подолання виявився невдалим. Але ми це виправимо. Головне, що маємо потрібний внутрішній ресурс.
Отже, в роботі з Синдромом Дезертира можна зосередитись на таких аспектах:
- Відокремлення провини від відповідальності:
Наважитись побачити, що особиста виснаженість не наближає перемогу. Відпочинок є не зрадою, а умовою для довгої боротьби.
- Розширення уявлення про внесок:
Привчитись думати, що війна — це не лише окопи й волонтерство. Туббота про близьких, професійна діяльність, збереження простого життя, яке триває — це теж частина (й важлива!) стійкості суспільства.
- Прийняття безсилля:
Інколи це є надскладним, проте вкрай необхідним. Не все піддається контролю. Такий закон життя. Буває, єдине, що можна зробити, - просто бути. Жити далі.
- Дозвіл на життя:
Відпочинок, комфорт, радість, прості щоденні моменти - це не те, що треба «заслужити». Це необхідно для відновлення. Інакше боротьба перетворюється на самознищення. І хто тоді переможе?
- Контакт із втратою:
Синдром Дезертира корінням уходить у горе. Горе не можна «переробити» активністю. Воно потребує проживання. Під час горювання відбувається Робота Скорботи - тобто адаптація до життя без того, що було втрачено. Іноді це означає плакати, говорити, сумувати, але не заповнювати тишу справами.
- Турбота про тіло:
Психіка не витримає довго, якщо тіло виснажене. Достатній сон, їжа, фізичний рух є не розкішшю, а основою стійкості.
Синдром дезертира — це не слабкість. Це глибокий біль, який запхано під килим дій. Але стійкість є не просто рухом уперед, а й здатністю зупинятися, дихати, відчувати, бути живим. Бо жити є найбільшим внеском в перемогу.
Коли воїни повернуться з перемогою додому, їх має зустріти життя.
