https://www.facebook.com/115304546971554/

Брутальний Реалізм, Kremenchuk (2025)

16/08/2025

Танець – це коли тіло починає говорити.
Не в прямому сенсі: не про сцену, не про хореографію. А про щось глибше.
Про зв’язок. Про те, що було задовго до мови.

Танець старший за письмо, старший за держави, релігії, і навіть за міфи. Людство танцює з початку себе. Танцювали біля вогню, танцювали перед дощем, танцювали перед смертю. Танцювали, бо так тремтів ритм у грудях, бо серце не витримувало мовчання.

Майже всі культури світу мали свої ритуальні танці. Африка, Азія, Європа, степи, джунглі, острови. Люди вставали на ноги, били в долоні, ногами у землю і рухалися. Одночасно. Синхронно. Без інструктора. Без плану.
Це не просто потреба тіла. Це магія.

Я не знаю, чому це працює. Але тіло, почувши ритм, хоче відповісти. І якщо не відповідає – хтось у тобі помирає.

Я не вірю в магічне зцілення. Але я вірю, що в тілі є правда, яку не скаже язик. І саме тому танець – не про рухи. Це про живу розмову між тілом і чимось більшим. Землею. Пульсом. Всесвітом. Собою, справжнім. Тим, який мовчав і раптом вийшов на світло.

І саме тому ті, хто володіє тілом, – це не просто професіонали. Це шамани нового часу. Бо вони говорять без слів. І тебе трясе від цього мовчання.

Мені здається, люди, які вміють танцювати, не просто фізично обдаровані, вони… відкриті. В них немає цієї глухої стіни між тілом і свідомістю. А ми, хто з цією стіною живе, – стоїмо збоку. Дивимося. Завмираємо. І на мить, дуже коротку, теж танцюємо. Усередині.

16/08/2025

БРОДНИКИ І ЧОРНІ КЛОБУКИ

Вони стояли на межі. На краю осілого світу і дикого степу. Між князівством і хаосом. Між замовленням на меч і його ціною. Їхня історія тече підземними водами нашої пам’яті. У підручниках їх немає. У фільмах – мовчання. У масовій свідомості – пустка. І тільки земля пам’ятає. Кургани. Кістки. Руків’я мечів. Кераміка з орнаментом чужим для слов’ян, але закопаним у наші чорноземи.

Ми звикли до образу українця як хлібороба. Як сіяча. Як того, хто рано встає, тяжко працює і кладе себе у землю. Нам так зручно. Нам так накинули. Але десь у глибинах нашої історичної ДНК живе інше: войовниче, хитре, степове. Ми не лише вирощували – ми боронили. Ми не лише будували – ми і руйнували, коли це було потрібно. І саме бродники з чорними клобуками – це ті, хто втілював у собі цей інший бік українського.

Бродники ті, що жили біля бродів. Контролювали переправи, шляхи, торгові артерії. Але не були просто митниками чи селянами. Вони були зграєю. Групою напіввільних воїнів, які могли сьогодні працювати на князя, а завтра на половців. Їм платили – і вони воювали. Їх зневажали – і вони зникали в тумані. Їх не можна було підкорити, бо вони ніколи не належали нікому. Саме з таких людей згодом виростуть козаки. І саме тому князі, а згодом і царі, завжди боялися прикордонних вольниць, бо їх не вдається запхати у табелі про ранги. Вони просто були. І могли зникнути. І знову з’явитися на човнах, із луками, на нічних переправах, там, де ви їх не чекали.

Чорні клобуки – інша гілка того самого дерева. Їх запросили князі. Їм дали землю. Сказали: оселяйтесь, бороніть Русь від степу. І ті погодилися. Бо були кочовиками, що вміли тримати меча і не боялись смерті. Торки, берендеї, печеніги – ті, хто ще вчора воював з Руссю, сьогодні стали її щитом. Але не безумовно. Не за віру. А за договір. За статус. За землю. Це була охорона на контрактній основі. Елітні воїни з чорними клобуками на головах. Назва ця не просто для краси. У них були свої головні убори, схожі на тюркські шапки, які пізніше трансформуються у бойовий каптур. І можливо, слово «наклобучити» – це не просто фольклор. Це спогад про те, як ці воїни вдягали бойовий головний убір перед битвою, натягуючи на очі. Щоб нічого не заважало.

Вони тримали кордон. Вони були першими, хто зустрічав половецькі наскоки. І останніми, хто відступав. Їхні поселення стали містами. Їхні діти змішались зі слов’янами. Їхня кров у наших жилах. Ті самі чорні клобуки, що воювали поруч з Ігорем у «Слові о полку Ігоревім», стали тими, хто збудував Білу Церкву. І нині на її гербі чорний клобук. І ніхто не питає, чий він. Бо він наш. Уже наш.

Що між ними спільного? Все. Вони були вільні. Вони не належали до імперій. Вони були до імперій. До національних прапорів і канонів. Вони просто жили. І билися. За свою землю, за свої правила, за свою гідність. Вони не співали гімнів. Вони не будували кафедри. Вони не писали літописів. Але ті, хто писали літописи, боялися їх і водночас потребували.

Про них зручно було забути. Вони не вписуються у схеми. Їх не можна вшити у шкільний курс. Але це не тінь історії. Це її кістяк. Її суть. І коли хтось каже, що українці не воїни, а селяни, не борці, а жертви – покажіть їм цей силует. Покажіть цього бродника, що тримає спис на переправі. Покажіть цього чорного клобука, що стоїть на сторожі границі.

Бо ця пам’ять не про героїку. Це пам’ять про вибір. Про те, що свобода не падає з неба. Її виборюють ті, хто навчився жити на межі. І тих, хто колись жив на межі, ми носимо в собі. У м’язах. У крові. У характері.

Ми не просто діти хліборобів. Ми – нащадки тих, хто хліб захищав. І хто знав, що вільний – той, у кого меч не припав пилом.

16/08/2025

БІПОЛЯРНИЙ РОЗЛАД
ЦЕ НЕ ПРО НАСТРІЙ, ЦЕ ПРО ХВОРОБУ

Є слово «біполярка». Хтось чує його і думає: «це коли людина весела, а потім сумна». Насправді все значно серйозніше. Це не примха і не характер, це хвороба, яка може спотворити життя і самій людині, і її близьким.

Біполярний розлад – це коли мозок «ламає передачі». Людина може тижнями бути у стані манії:

✓ майже не спати, але виглядати повною енергії;
✓ говорити без упину, перескакувати з теми на тему, ніби її думки біжать швидше за язик;
✓ братися за десятки справ, не доводячи жодної до кінця;
✓ викидати гроші на безглузді покупки чи вплутуватися в ризиковані стосунки;
✓ бути дратівливою і агресивною без причини;
✓ іноді вигадувати, що має надзвичайні здібності чи високу місію.

А потім різкий обрив. Настає депресія:

✓ важка втома і відчуття, що навіть піднятися з ліжка – це подвиг;
✓ повна байдужість до всього, що раніше тішило;
✓ безсоння або навпаки сонливість по 12–14 годин;
✓ проблеми з концентрацією, робота валиться з рук;
відчуття нікчемності й провини;
✓ думки про смерть і навіть спроби самогубства.

Ці гойдалки – не день-два «щось не в настрої». Це можуть бути тижні й місяці. Це руйнує стосунки, роботу, навчання. Близькі роками живуть у постійному стресі: сьогодні вона може організувати грандіозну вечірку й танцювати до ранку, а завтра не вставати з ліжка, не відповідати на дзвінки й думати, як піти з життя.

Чому так стається?

✓ Спадковість: у більшості хворих є родичі з біполярним розладом або депресією. Якщо хтось із батьків мав цей діагноз, то ризик для дитини зростає у кілька разів.
✓Біологія: порушення роботи нейромедіаторів, які передають сигнали між клітинами мозку. Мозок «не тримає баланс».
✓Тригери: стрес, відсутність сну, наркотики чи алкоголь можуть «вибити пробку» й запустити епізод.

З боку це часто виглядає як «просто дивна поведінка». І тут найбільша помилка оточення – вимагати «будь нормальною», «зберися», «перестань вигадувати». Людина з біполярним розладом не може «стати нормальною» силою волі. Так само, як людина з діабетом не може наказати підшлунковій виробляти інсулін. Це хвороба, а не розбещеність.

Лікування існує: стабілізатори настрою, психотерапія, підтримка сім’ї. З правильною терапією люди з біполярним розладом можуть жити повноцінно. Але тільки якщо суспільство перестане ставитися до них, як до «диваків», і почне сприймати це як діагноз, а не як мем.

Біполярний розлад – це не про «ой, я сьогодні сумна, а завтра весела». Це про життя на межі. І якщо ви бачите ці симптоми у близької людини – не вимагайте «нормальності». Допоможіть їй отримати лікування. Бо це не характер, це боротьба за виживання.

15/08/2025

ВИНАХІД, ЩО ВБИВАЄ ПЛАНЕТУ

Ми, люди, неймовірно винахідливі у створенні зручностей. Знаходимо матеріал, пристосовуємо його під себе, а потім, як завжди, перегинаємо. Дерево, камінь, метал, скло, гума… Ми випробували все, що дала нам Земля. Але на початку ХХ століття цього виявилося замало. Промисловість вимагала матеріал, який можна було б робити в будь-якій кількості, надавати йому будь-яку форму, колір і міцність, без залежності від капризів природи. І людство отримало його. Назавжди.

У 1907 році хімік Лео Бакеланд винайшов бакеліт: перший повністю синтетичний пластик. Це була революція: міцний, термостійкий, електроізоляційний матеріал, який можна було лити у форми та штампувати, як заманеться. Потім з’явилися поліетилен, полістирол, ПВХ, акрил. Пластик заполонив світ швидше, ніж будь-який інший матеріал в історії. Телефони, кнопки, іграшки, шоломи, меблі, труби, корпуси техніки, медичні інструменти. Ми взяли стару людську мрію, «матеріал на всі випадки життя», і реалізували її на сто відсотків.

Пластик став справжнім демократичним чудом: дешевим, легким, доступним. Він звільнив нас від дефіциту дерева, кістки, скла і металу. Подарував світу одноразовий шприц, що рятує життя, і дешеву пляшку, що рятує спрагу. Але разом із цим подарував і новий вид рабства – залежність від матеріалу, який ми не вміємо відпускати.

Бо в пластика є темний бік. Він майже не вмирає. Те, що ви купили у супермаркеті на кілька хвилин користування, може пролежати в океані або під землею сотні років. Пластикові пакети розкладаються від ста до п’ятисот років, і весь цей час лишаються токсичними. Половина всього пластику, що є на Землі зараз, була виготовлена лише за останні двадцять років. Ми створили «вічний» матеріал і почали застосовувати його для найкоротших потреб. Ми ліпимо з нього пакети, що живуть секунди в наших руках, і століття у ґрунті.

І тепер пластик став не просто матеріалом, а символом людської дурості: геніально винайти і так само геніально засмітити планету. Щороку в океан потрапляє понад 11 мільйонів тонн пластикових відходів. 90% морських птахів уже мають пластик у шлунку. Мікропластик виявили у питній воді, повітрі, меді, пиві, снігу, а навіть у плаценті ненароджених дітей. Ми проковтуємо близько п’яти грамів мікропластику на тиждень – це розмір однієї банківської картки. Навіть на дні Маріанської западини, на глибині понад десять кілометрів, знайшли пластикові пакети.

Парадокс у тому, що без пластика світ уже не виживе. Він у наших машинах, літаках, комп’ютерах, у медицині, у космічних технологіях. І якщо завтра його забрати, то цивілізація зупиниться. Але якщо його не стримати – вона захлинеться у власному смітті. Ми живемо в матеріалі, який колись здавався кроком у майбутнє, а тепер став пасткою без виходу.

Ми називаємо його по-простому: «пакет», «пляшка», «кришка». А варто б пам’ятати, що це результат роботи мізків, які шукали ідеал і таки знайшли. Тільки ніхто не попередив, що ідеал – це ще й ідеальна зброя масового засмічення.

І, можливо, найбільший урок пластика в тому, що жоден винахід не буває лише благом чи лише злом. Усе залежить від того, що з ним зробить людська жадібність. А вона, як і пластик, не розкладається.

15/08/2025

ДІАБЕТ. ХВОРОБА, ЯКА НЕ ПРОЩАЄ ІЛЮЗІЙ

Діабет – це не просто «підвищений цукор» і не покарання лише для ласунів. Це системна, хронічна, багатолика хвороба, яка здатна зламати навіть найміцніший організм. Вона не болить на старті, але з часом виїдає тіло і мозок так, що людина з «трошки підвищеним цукром» перетворюється на пацієнта з ампутованою ногою, сліпими очима і нирками, підключеними до апарату.

Що таке діабет?
Інсулін – це гормон-ключ, який відкриває клітинам двері, щоб глюкоза з крові потрапила всередину і стала енергією. Без інсуліну або без чутливості клітин до нього цукор залишається в крові, як липкий отруйний сироп, що просочується в судини і руйнує їх зсередини.

Перший тип – аутоімунна війна проти себе

Діабет 1 типу – це коли твій власний імунітет вирішує, що клітини підшлункової, які виробляють інсулін (бета-клітини), вороги, і знищує їх повністю. Причини різні: генетичний код, збої у роботі імунної системи, можливо, перенесені вірусні інфекції. Але підсумок один: інсуліну немає взагалі.
Без інсуліну людина не виживе: за кілька днів глюкоза в крові піднімається до смертельних рівнів, розвивається кетоацидоз, і тіло починає отруювати себе зсередини. Єдиний вихід — довічні ін’єкції інсуліну, контроль харчування, чітка дисципліна.

Другий тип – повільний саботаж

Діабет 2 типу – це не відсутність інсуліну, а байдужість клітин до нього. Інсулін є, але вони не «чують» його сигналу, так звана інсулінорезистентність. Спочатку підшлункова зноситься від спроб виробляти більше й більше інсуліну, щоб пробитися через цю глухоту. З часом і вона здає позиції.
Причини: надмірна вага, вісцеральний жир (жир, що відкладається всередині живота навколо внутрішніх органів), малорухливий спосіб життя, харчування, яке можна описати словом «сміття», хронічний стрес, іноді спадковість. Але суть одна: організм звикає жити на «високому цукрі», а ти навіть не помічаєш, як у тебе вже почали руйнуватися судини, зникати чутливість у стопах, сідати зір.

Переддіабет — тиха підготовка до удару

Переддіабет – це стан, коли рівень глюкози вже вищий за норму, але ще не досяг порогу діабету. Симптомів може не бути взагалі. Ти прокидаєшся, ходиш на роботу, плануєш відпустку і навіть не здогадуєшся, що всередині вже йде ремонт твоїх судин без твого дозволу.
За статистикою, більшість людей із переддіабетом навіть не знають про нього. І третина з них отримає діабет протягом кількох років, якщо нічого не змінить.

Фактори ризику

✓ Надмірна вага, особливо жир на животі.
✓ Малорухливий спосіб життя.
✓ Харчування, бідне на овочі та білок, але багате на цукор, борошняне та жирне.
✓ Хронічний стрес і недосипання.
✓ Спадковість (наявність діабету у родичів).
✓ Вік понад 45 років – але сьогодні діабет 2 типу все частіше ставлять і в 30, і навіть у підлітків.
✓ Гормональні порушення (синдром полікістозних яєчників у жінок, гіпотиреоз: знижена функція щитоподібної залози, тощо).

Чим небезпечний будь-який діабет?

✓ Судини: від найдрібніших капілярів у сітківці ока до великих артерій. Результат: ретинопатія (пошкодження сітківки ока, що може закінчитися сліпотою), інфаркти, інсульти.
✓ Нерви: діабетична нейропатія – коли ноги та руки втрачають чутливість, а рани не загоюються.
✓ Нирки: діабетична нефропатія – прямий шлях до діалізу.
✓ Інфекції: високий цукор – це рай для бактерій і грибків.
✓ Діабетична стопа: гангрена, ампутації, інвалідність.

Найпідступніше те, що хвороба розвивається тихо. Ти можеш почуватися нормально, поки діабет уже крутить гайки в твоїх органах.

Різниця між типами в одному реченні
1 тип — немає інсуліну взагалі.
2 тип — інсулін є, але клітини його ігнорують.

Діабет не вибирає жертв за віком, статтю чи стилем життя. Він може чатувати на тебе, навіть якщо ти «ніколи не п’єш газоване» і «солодке не любиш». Бо організм іноді робить такий «сюрприз», що ти дізнаєшся про нього вже в реанімації. Це не чужа хвороба і не далека статистика. Це гра без правил, де твоє життя – головний приз. І якщо ти не гратимеш на випередження, діабет гратиме тобою.

14/08/2025

ВІД «ОКО ЗА ОКО» ДО ПІДСТАВЛЕНОЇ ЩОКИ

Старий Завіт відкриває чіткий принцип лекс таліоніс:
✓ «Око за око, зуб за зуб, рука за руку, нога за ногу» (Вихід 21:24).
«Як він завдав каліцтва іншому, так і йому нехай буде зроблено» (Левіт 24:20).

Для свого часу це було обмеження помсти. Не «за подряпину — смерть», а чітка пропорційність. Але діяло воно тільки всередині громади. Коли мова йшла про чужі народи, в тексті звучало зовсім інше:
✓ «Отож тепер іди, і врази Амалика, і все, що його, знищ дощенту, і не щади його; і повбий і чоловіка, і жінку, і немовля, і дитину, і вола, і вівцю, і верблюда, і осла» (1 Сам. 15:3).
«А з міст тих народів… не залиш при житті жодної душі…» (Повт. Зак. 20:16–17).
«…аж не позосталося йому жодного» (Чис. 21:35).

Тут уже немає мови про пропорційність — це повне винищення.

Науковці це прекрасно знають. Але відкрита оцінка на кшталт «тут Бог постає як жорстокий воєначальник» у більшості академічних кіл — це кар’єрне самогубство. Тому вони обирають безпечні формулювання:
✓«Контекст епохи»
✓«Сакральна війна»
✓«Гіперболічний стиль давньосхідної літератури»
✓«Символічне очищення землі»

Так вони зберігають місце в університетах і гранти від релігійних фондів. Це підігрує релігійникам, бо зручніше говорити про любов, ніж про криваві накази. І звичайним вірянам легше ковтати солодку версію, ніж дивитися в обличчя суворій історії.

Минуло кілька століть, і на сторінках Євангелія від Матвія з’являється новий тон:
✓«Ви чули, що сказано: “Око за око та зуб за зуб”. А Я кажу вам: не противтесь злому; але хто вдарить тебе у праву щоку, оберни до нього й другу» (Матвія 5:38–39).
І далі:
✓«Не думайте, що Я прийшов скасувати Закон або Пророків; Я прийшов не скасувати, а доповнити» (Матвія 5:17).

Це виглядає як етична революція, але швидше нагадує масштабну PR-кампанію. Старий образ Бога-вождя з мечем ховають у тіні, натомість просувають концепт любові й відмови від спротиву.

І тепер цією «підставленою щокою» носяться, як дурень із торбою. Її виставляють універсальним рецептом навіть там, де йдеться про насильство і несправедливість. З політичної точки зору це вигідно: простіше керувати тими, хто добровільно відмовляється від опору.

Старий підхід — «не послухаєш Бога, буде тобі капець» — працював на страху. Новий — «Бог є любов» — працює на добровільній лояльності. Для влади це навіть ефективніше: коли людина сама переконує себе підкорятися, її вже не треба лякати.

Підсумок: зміна від «око за око» до «підстав щоку» — це не лише етична трансформація, а й маркетинговий хід. Науковці, які обережно підчищають гострі місця, роблять цю трансформацію ще безпечнішою для масової свідомості. Але якщо прибрати обгортку, лишиться те саме питання: кому поклоняється віруючий — Богові любові чи Богові війни, який просто змінив тон?

14/08/2025

ПИЛИП ОРЛИК: ГЕТЬМАН, ЯКИЙ ПИСАВ КОНСТИТУЦІЮ У ВИГНАННІ

Початок XVIII століття. Україна після поразки під Полтавою – це вже не самоврядна козацька держава, а напіврозчавлена територія, яку московський цар Петро I швидко добиває. Запорозька Січ знищена, старшина, що підтримала Мазепу, позбавлена маєтків, їхні землі роздані вірним царським холуям. «Мазепинців», а це близько 4,5 тисяч людей чекає вибір: або присягнути царю і забути про незалежність, або еміграція з клеймом зрадників у московських підручниках.

Пилип Орлик тоді вже не випадкова людина в політиці. Народжений у білоруській Косуті в родині чеського шляхтича, він пройшов через Києво-Могилянську академію, став генеральним писарем і правою рукою Мазепи. Поет-барокіст, поліглот, автор панегіриків, у яких Київ називав «новим Римом», а козацьку державу рівною серед європейських. Він не вмів думати підданською мовою і це робило його для Москви небезпечним.

Коли Мазепа помирає у вигнанні в Бендерах (Османська імперія), Орлика обирають гетьманом. І тут замість першої бочки меду він бере перший відро холодної води: складає «Пакти й Конституції законів і вольностей Війська Запорозького». Не для царя, а проти царя. Не щоб зміцнити власну владу, а щоб обмежити її. Генеральна Рада тричі на рік як парламент, окремий суд, підзвітність скарбниці, права навіть для селян. Для XVIII століття – політичний космос.

Орлик вірив, що можна повернутися. 1711 року він веде похід на Правобережжя, і міста зустрічають його без бою. Але союзники-татари кидають поле, займаються грабунком і замість тріумфу похід закінчується відступом. У 1712-му Османська імперія підписує мир із Московією: Лівобережжя лишається царю, Правобережжя формально за Орликом, але без війська це лише карта без фігур.

Далі – десятиліття дипломатичних мандрів. Швеція, Франція, Туреччина: листи, переговори, маніфести. «Вивід прав України» пояснює європейським монархам, чому Україна має право на незалежність. «Маніфест до європейських урядів» – спроба зробити нашу справу спільною справою континенту. Але в Європі свої війни, і ніхто не хоче воювати з царем за далеких козаків.

Орлик помирає у Яссах у 1742-му так і не ступивши знову на українську землю. Його Конституція залишилася ідеалом, написаним у таборі вигнанців. А сам він – прикладом того, що Російська імперія завжди знала: вільний дух козацький не знищити наказом, його можна лише виштовхати за кордон і намагатися стерти з пам’яті.

«ХОЧ БИ ЯКІ ВЕЛИКІ БУЛИ МОСКОВСЬКІ НАСИЛЬСТВА, ВОНИ НЕ ДАЮТЬ М0СКАЛЯМ ЖОДНОГО ЗАКОННОГО ПРАВА НА УКРАЇНУ.»

▪️Пилип Орлик

13/08/2025

МОВНИЙ ФАШИЗМ: КОЛИ ЛЮБОВ ДО МОВИ ПЕРЕТВОРЮЮТЬ НА ІНКВІЗИЦІЮ

Четвертий рік великої війни. Люди, які не хочуть виглядати ідіотами, переходять на українську. Бо розмовляти мовою ворога сьогодні – це навіть не «стрьомно», це політичне самогубство і соціальний вирок.

Але замість того, щоб зустріти нових україномовних теплим «вітаю», частина наших «активістів» витягує зі схрону свою улюблену зброю – мовний фашизм.
Це коли мова стає не засобом спілкування, а кийком. Коли замість допомогти – принижують. Коли помилка іншого для них не привід пояснити, а шанс самоствердитися.

Як це виглядає

Ви точно бачили їх у коментарях і чули в розмовах:
✓ «Ой, не кажіть шо, це село, так говорять лише колгоспники».
✓ «Полтавський говір? Та там один суцільний суржик».
✓«Закарпатська/лемківська говірка — то якась неправильна українська».

І все це з такою самовпевненістю, ніби вони тримають у руках канонічну «Біблію української мови», а всі інші – єретики.

Полтавський говір і суржик: хто тут невіглас

Особливо полюбляють чіплятися до полтавського говору, бо «там суржик». Проблема в тому, що ці ж «знавці» навіть не розуміють, що багато слів, якими писав Іван Котляревський, сьогодні вони би назвали суржиком. А Котляревський, між іншим, не якийсь там блогер з TikTok, а корифей української літератури, автор «Енеїди» й фактично засновник нової української літературної мови.
То, може, перш ніж тикати пальцем у живий говір, варто подумати, що це не «засміченість», а шар історії, культури й тяглості?

Цей метод ми вже бачили у 1930-х

Мовний фашизм не народився у Facebook. Це прямий нащадок радянської мовної інквізиції.
У 1930-х з’явився навіть офіційний термін: «український мовний фашизм». Ним таврували будь-кого, хто не вписувався в партійну «лінію» щодо мови. Розгромні статті сипались одна за одною.

Класичний приклад – рецензія радянського критика Григорія Сабалдира на працю С. Смеречинського «Нариси з української синтакси…». Там були перли на кшталт:

✓«Це ворожий, шкідливий твір, бо в ньому чітко сформульовані ідеї українського фашизму в мовознавстві… Автор тягне мову в феодальну давнину, створює бар’єр між українською та мовами братніх республік».

Або:

✓«Автор сфальсифікував мовні факти, по-націоналістичному висвітлив питання орудного присудкового… Його мовний ідеал — мова Самовидця, старих етнографічних пам’яток».

Тобто навіть граматичні погляди ставали підставою для публічного шельмування й політичних звинувачень.

Чому це важливо згадувати

Бо механіка та сама:

✓ Тоді: «Ти відхилився від партійної норми — ти націоналіст і ворог народу».
✓ Зараз: «Ти відхилився від моєї особистої норми — ти суржикомовний, селюк, безграмотний».

Тільки тоді це робили за наказом згори, а сьогодні за власним его. І шкода від цього не менша: ті, хто почав переходити на українську, отримують ляпас замість підтримки.

Чим шкідливий мовний фашизм

1. Він відштовхує новачків. Людина зупиняється, щоб не «влипнути» в публічний осуд.
2. Він знецінює говірки та діалекти. Це прямий удар по багатству мови.
3. Він відтворює колоніальну модель. Коли «стандарт» вважається єдино можливим, а все інше сміттям.
4. Він формує токсичне середовище. Людина асоціює українську з нападками, а не з теплом і силою.

Що треба робити замість

✓ Пояснювати, а не принижувати. Якщо помітив помилку: дай джерело, покажи приклад.
✓ Поважати діалекти. Це не перешкода, а ресурс.
✓ Розрізняти розмовне і літературне. Розмовне – не синонім до «помилкового».
✓ Перевіряти факти. Щоб не виглядати клоуном, який «бореться» з власною мовною спадщиною.

Мовний фашист – це не про мову, це про власне марнославство. Він бере українську як ширму, щоб самоутвердитися, і при цьому шкодить тій самій мові, за яку нібито «бореться».
І так, ми всі маємо право любити свою мову чистою. Але чистота – це не стерильність до безжиттєвості. Українська вижила під імперіями не тому, що була шаблоном, а тому, що була живою, гнучкою, здатною увібрати і зберегти.

Хочеш бути корисним мові? Будь мостом, а не шлагбаумом. І не забувай: кожен твій принизливий коментар у бік новачка – це подарунок для ворога.

▪️Автор фото: Mariana Shchupliak "Motanka"

13/08/2025

Ви думаєте, що банан – це така ж вічна буденність, як хліб чи сіль. Він є завжди, цілий рік, жовтіє на полицях і коштує копійки. Але історія банана – це історія виживання під прицілом тихого ворога, який уже двічі стирав цілі сорти з лиця Землі. І може зробити це знову.

У середині ХХ століття світ жив на Gros Michel. Це був не просто банан, а фрукт, який пахнув так, що зводив з розуму, і мав м’якоть, здатну перетворити звичайний сніданок на маленьке свято. Ніякий сучасний Cavendish навіть близько не стоїть за смаком. Але ми вирішили гратися в монокультуру: один сорт, клони до клонів, гектари генетично однакових дерев. І саме тоді у ґрунті прокинувся вбивця: гриб Fusarium oxysporum, хвороба Панама.

Він не показний. Не лишає плям, як віруси. Він лізе в коріння, перекриває судини, і дерево тихо в’яне, наче його хтось повільно задушив. І все. Лікування немає. Хімія не працює. Гриб живе в землі десятки років і чекає нових жертв. Gros Michel програв цю війну. Плантації вирубали, і на трон посадили Cavendish –тоді ще «стійкий» до хвороби.

Стійкість закінчилася. Гриб мутував у Tropical Race 4 (TR4) і тепер розправляється з Cavendish так само легко, як колись з його предком. TR4 пройшов Азію, Австралію, Африку, а тепер підбирається до Латинської Америки. Якщо він там закріпиться, світові поставки впадуть не на відсотки, а в нуль. Бо 99% експорту бананів – це Cavendish.

І знаєте, що наймерзотніше? Великі корпорації це прекрасно знають. Але замість інвестувати у різноманіття сортів чи виводити стійкі гібриди, вони продовжують доїти Cavendish до останнього долара. Їм плювати, що завтра банан може зникнути, головне, щоб сьогодні цифри у звітах сяяли зеленими плюсами. Це ж класика: «після нас хоч потоп». Прибуток тут і зараз важливіший за майбутнє цілої культури.

Наука вже лізе в генетику. В Австралії, Тайвані, США створюють банани з вмонтованими генами стійкості. У пробірках ростуть кілька сортів, здатних вижити там, де TR4 косить усе підряд. Але впровадження цих бананів – це не тільки питання агротехніки, а й грошей, ринку, бюрократії і страху перед словом «ГМО».

Десь на Мадагаскарі, на краях лісів, ще стоять дикі бананові дерева. Вони менші, з листям, обгризеним вітром, зі стовбурами, подряпаними піском. Їх менше помічають, ніж ідеальні глянцеві грона у супермаркеті. Але саме вони тримають у собі гени, які можуть врятувати банан як вид. І саме вони ризикують зникнути під бензопилами або в пожежах раніше, ніж ми встигнемо використати цей шанс.

Сьогодні ви тримаєте у руці банан і навіть не думаєте, що він може стати екзотикою. Завтра його може не бути. І тоді банан залишиться лише смаком у йогурті чи цукерці, а не жовтим фруктом, який колись був так само звичним, як хліб на столі.

▪️На фото одне з небагатьох дерев диких бананів, які залишилися на Мадагаскарі.

12/08/2025

Меланхолік – це не завжди сумний поет з вологими очима, що плаче над зів’ялим тюльпаном. Це може бути і тихий внутрішній вулкан, який просто вміє сидіти, дивитись у вікно й уявляти, як світ загине і бажано в кольорах акварелі. Меланхолія – це не лише «чутливість», а цілий набір внутрішніх налаштувань, які по-різному працюють залежно від того, що в цій людині переважає.

1. Меланхолік-емпат

Це ходячий детектор чужого болю, який вловлює настрій навіть у кота сусідів. У нього серце розширюється до розмірів планети, але іноді так, що власні межі стираються в нуль.
Плюс – він допоможе, навіть якщо в нього самого «мінус по ресурсах».
Мінус – він допоможе, навіть якщо в нього самого «мінус по ресурсах». І так, це не помилка.
У спілкуванні такий тип нагадує губку: вбирає в себе чужі емоції, переживання, проблеми, навіть якщо його про це не просили. Потім довго лежить, віджимаючись сльозами в подушку.

У парі з холериком його змиє, як паперовий кораблик у зливу: перший командує, другий мовчки виконує. Але іноді цей кораблик вміє раптово повернути у свій бік і тоді холерик отримує холодний душ несподіваної впертості.
У парі з флегматиком – ідеальна тиха гавань, але іноді схожа на болото, де все «і так нормально». Їхні суперечки можуть тривати… мовчки.
У парі з сангвініком – завжди в ролі «гальма безпеки», який не дає розігнатися до божевілля, але потайки насолоджується тим, що хтось інший створює рух.

2. Меланхолік-інтроверт

Це класика жанру. Та сама тиша в кімнаті, де можна почути, як пил сідає на підлогу. Вони не конфліктують, але й не йдуть на контакт, якщо не відчувають особистої безпеки. Їхній девіз: «Не чіпайте мене, і я доживу до завтра».
Він може тижнями жити в чотирьох стінах і відчувати, що світ «десь там» йому нічого не винен. Але якщо зайти на його територію без запрошення, то готуйтеся зустріти холодний погляд і двері, що закриваються перед носом.

З холериком стосунки «начальник – мовчазний виконавець», але цей виконавець уміє тихо саботувати, так що холерик навіть не відразу помічає.
З флегматиком – це як два дивани, що зсунулися в одну кімнату. Спокійно, але світ за вікном уже згорів, а вони навіть не помітили. Зате вони помітили, що в супі забагато солі.
З сангвініком іноді просинаються і дивуються, що світ може бути гучним і яскравим. Потім знову лягають. Але пам’ятають цей день ще років п’ять.

3. Меланхолік-екстраверт

Так, бувають і такі. Це не шумні тусовщики, а радше люди, які вміють вийти в світ і зберегти делікатність. Вони на диво приємні у спілкуванні, поки не втомляться. І тоді, як в старому комп’ютері, просто з’являється чорний екран: «Сеанс завершено».
Їхній талант – змусити співрозмовника відчути себе особливим, але не відкритися до кінця. Це, як розмова з красивою книгою, у якій кілька сторінок навмисно вирвані.

З холериком– вічний баланс між «давай спробуємо» і «давай відпочинемо», але часом холерик відчуває, що його енергію обережно «зливають» на безпечний рівень.
З флегматиком комфортно, але з ризиком перетворитись на «соціальний чай без цукру». Приємно, тепло, але без виразного смаку.
З сангвініком можуть створити гармонійний тандем, якщо сангвінік навчиться вчасно закривати рота і хоча б іноді слухати.

Коли всі меланхоліки в одній сім’ї

Це не обов’язково трагедія. Є варіант, як у твоєї знайомої сім’ї: ніхто ні на кого не кричить, усі спокійно пливуть по течії, конфлікти вирішуються шляхом… їх відсутності.
Проблема в тому, що така сім’я може просто не помітити, як життя пройшло повз. І вони будуть абсолютно щасливі не через те, що досягли всього, а тому що «їм і так добре».
З боку це виглядає як затишне озеро без вітру: краса, спокій… і жодного руху. А іноді й легкий запах застою, який вони не відчувають, бо для них він — аромат стабільності.

Брутальний висновок:
Меланхолік – це темперамент, який або творить красу, або тихо гниє в собі. Вони не люблять шум, але вміють чути тишу. Вони здатні на великі справи, але тільки якщо хтось легенько штовхне їх у бік життя. Бо без цього вони з комфортом облаштуються у своїй внутрішній хатинці й повісять табличку «Не турбувати».
Але якщо життя все-таки змусить їх піднятися з дивана – вони можуть видати таку глибину думки або мистецтва, що будь-який холерик буде стояти поруч і чесно визнавати: «От чорт, а в нього вийшло краще».

Брутальний Реалізм

16/08/2025

16/08/2025

16/08/2025

15/08/2025

15/08/2025

14/08/2025

14/08/2025

13/08/2025

13/08/2025

12/08/2025

Address

Website

Alerts

Contact The Practice

Shortcuts

Share