Юлія Галка

29/01/2026

Чи можна нагодувати силоміць?

Психологічна притча

Одного разу мандрівник, що довго вивчав людей, життя і закони світу, прийшов до селища, в якому жило багато голодних людей.

Його здивувало, що навколо були родючі землі. Але поля давно заросли бур’яном. Поряд були луки, де можна було пасти худобу. Чиста вода. Сонце світило щедро. Але все навкруги виглядало занедбано та було порожньо.

Можливості були. – Їжі не було.

Час від часу повз селище проходили подорожні. Їм ставало шкода мешканців, і вони ділилися з ними їжею.

Люди наїдалися, дякували й на якийсь час забували про голод.

Але минав день — і голод повертався.

Мандрівник довго спостерігав, а потім почав говорити з людьми:

— У вас під ногами земля, що може годувати вас роками, — казав він.

— Якщо ви розчистите поля, посієте зерно, збережете частину врожаю на насіння, то з часом матимете хліб постійно. Не одразу. Не швидко. Але більше не будете голодувати.

Люди слухали. Кивали.

Та саме в цей час знову з’являлися подорожні з готовою їжею. І мешканці селища кидали лопати, відкладали насіння й бігли за швидкою ситістю.

Бо їсти хотілося зараз. А працювати для врожаю — довго, важко й незвично.

Минали роки.

Їжа від чужинців рятувала від смерті, але ніколи не давала достатку.

А поля так і стояли під бур’яном.

І тоді мандрівник сказав:

— Нікого не можна нагодувати силоміць. Можна дати хліб — і людина буде сита на день. Можна навчити обробляти землю — і людина навчиться бути ситою все життя. Та сіяти замість неї неможливо.

Автор (с) Юлія Галка

У психологічній роботі так само.

Я не можу нагодувати вас силоміць — і не намагаюся цього робити. Я не «даю готовий хліб».

У роботі зі мною люди поступово вчаться іншого:
 бачити свою «землю»,
 знаходити внутрішні ресурси,
 відновлювати опору,
 витримувати процес і крок за кроком засівати поле свого життя родючими зернами.

Якщо ви втомились залежати від тимчосової ситості – запрошую до себе в консультацію. Для запису пишіть в особисті повідомлення

З любов’ю до всіх та кожного 💛 Ваш психолог Юлія Галка

25/01/2026

Іноді найсильніші історії — це не про супергероїв із надздібностями, а про звичайних людей, які пережили несправедливість і відбудовували своє життя.

🎬 Пропоную вашій увазі до перегляду фільм «Кравчіння. Помста від кутюр» (США, 2015).

Це фільм про дитячу травму, ідентичність і шлях до внутрішньої свободи. Він поєднує елементи драми, чорної комедії та сатири, але його центральною темою є трансформація болю та несправедливості через творчість і символічне очищення.

Стрічка досліджує соціальні механізми маленького містечка, людські упередження і механізми самозцілення через творчість і силу образів

Містечко Дунгатар у фільмі виступає як мікрокосм суспільства з його соціальними нормами, упередженнями й прихованими конфліктами. Це символ замкнутої, консервативної соціальної системи, де життя побудоване на традиціях, упередженнях, маніпуляціях і колективних судженнях.

У Дунгатарі всі одне одного знають, що створє атмосферу контролю, суспільного осуду і неможливості сховатись від думки громади. Саме так головна героїня – Тіллі Даннедж (у виконанні Кейт Уінслет) в дитинстві була звинувачена і вигнана, хоча факти були невідомі та перекручені.

Історія Тіллі Даннедж — це історія людини, яка була несправедливо звинувачена у трагедії в дитинстві, не отримала підтримки, не була почута і була вигнана з рідного міста. Це класичний випадок соціального маркування (labeling), коли дитині навішують роль «поганої», «винної», «небезпечної».

У теорії сімейних систем (М. Боуен) та в соціальній психології це описується як роль «цапа-відбувайла» — члена групи, на якого проєктують напругу, страх і колективну відповідальність.

В дорослому житті такі діти можуть демонструвати:
• хронічне почуття провини;
• страх помилитися;
• гіпервідповідальність;
• труднощі у прийнятті себе тощо.

Але Тіллі не зламалася. Після вигнання вона будує нову ідентичність як успішна дизайнерка моди — сильна, незалежна, іронічна. З погляду психодинамічного підходу, це — акт сублімації: трансформація болю, гніву та сорому у соціально прийнятну творчу діяльність, переродження травматичного досвіду у джерело сили.

🛤 Повернення Тіллі в рідне місто через 25 років — це не просто сюжет. Це психологічно значущий крок. Вона знову потрапляє в середовище, яке було для неї травматичним.

Хоча на перший погляд її повернення до рідного містечка здається актом помсти, по суті це — шлях до переосмислення власної ідентичності і звільнення від психологічної травми минулого. Саме через творчість і трансформацію образів вона вступає у конфронтацію з самим джерелом своїх болючих спогадів.

У психологічному контексті це схоже на контрольований повторний контакт з травматичним досвідом — як у терапії, де клієнт повертається до болючого минулого, але вже з позиції дорослого «Я» та новими ресурсами:

• минуле перестає бути «таємницею за сімома замками»;
• травма перестає домінувати над кожним рішенням;
• відбувається нова переоцінка себе і світу.

👗 Тіллі шиє сукні, які змінюють не лише зовнішність людей, а й їхнє ставлення один до одного, впливають на динаміку влади та самооцінку.
Одяг в фільмі теж має своє смислове значення - як символ трансформації й влади. Він також символізує опір місцевим упередженням і соціальним обмеженням.
Мешканки містечка, традиційно прив’язані до вузьких уявлень про роль жінки й соціальний статус. Сукні, які створює Тіллі, показують, що індивідуальність та творче самовираження здатні кидати виклик стереотипам, перетворювати зовнішній образ в інструмент внутрішньої сили та впливу на соціальну реальність.

💔 Однією з центральних ліній сюжету є роман Тіллі з місцевим юнаком Тедді МакСвіні — доброзичливою, щирою людиною, яка не схильна до упереджень і яка бачить у Тіллі не «ворога» чи «прокляту», а людину, яка заслуговує на любов й на можливість бути щасливою.

Через стосунки з Тедді Тіллі поступово отримує дозволи, яких вона раніше собі не давала:
• дозволити собі любити;
• дозволити собі бути уразливою;
• дозволити собі говорити правду про свій досвід.

Це внутрішнє розкриття стало однією з ліній, яка дозволяє їй здійснити остаточний символічний акт — знищити середовище, яке її не прийняло, і остаточно позбутися психологічного ярма минулого.

Сцена з Тедді, коли він стрибає у зерно, щоб довести, що він не боїться «прокляття», — це один із найсильніших символічних моментів фільму.Проте його смерть у зерні — це іронічний, трагічний поворот, який гостро підкреслює, що навіть найбільш висока доброта і щире кохання можуть бути розбиті об глибинні психологічні рани, які сам герой ще не осмислив до кінця.

Це не просто сюжетний поворот. Це метафора – навіть справжня любов не завжди здатна повністю «врятувати» людину від наслідків її травми чи повторно пережитого болю, якщо ці глибини ще не розпаковані й не переосмислені. У цьому сенсі смерть Тедді — це не крах кохання, а символ того, що доросла трансформація потребує часу, глибини й власної зрілості.

🎥 Кінцева сцена - спалювання Дунгатара можна розглядати як символ відмови від старих ярликів, болючих спогадів та середовища, яке не дало можливості зцілитися. Ця кульмінаційна дія — акт одночасного руйнування й очищення.

Особливо важливим є червоний рулон тканини, який Тіллі занурює в парафін і запускає вниз по схилу, викликаючи пожежу, що знищує місто. Цей образ злитий із її власною історією: червоний колір відображає силу, привабливість, гнів і очищення — усі ті аспекти, які супроводжують її внутрішній шлях.

Узагальнюючи:

Фільм розгортається як оповідь про людську складність, неоднозначність і здатність до зцілення, але не без болючих втрат:
• повернення до місця минулого показує, що зцілення потребує зустрічі з травмою, а не її уникнення;
• роль творчості — не лише в особистому вираженні, а в здатності перетворювати біль на нові можливості;
• любов може бути світлом, але не завжди вона є достатньою для вирішення глибоких внутрішніх ситуацій;
• іноді остаточне звільнення від токсичних історій може вимагати радикальних рішень і символічних актів розриву з минулим.

«Кравчиня. Помста від кутюр» — це не просто стильна кінострічка про моду і помсту. Це психологічно насичена історія про те, як минуле впливає на сьогодення, як суспільні ярлики формують особистість і як творча самореалізація може стати шляхом до власної свободи.

Чому історія Тіллі важлива?

Це нагадування, що:
- справжня трансформація починається всередині;
- кохання може бути світлом, але не вирішує все за нас;
- інколи ми мусимо знищити страі структури, щоб побудувати нові;
- свобода – це не лише бути невинним, а й бути вільним жити своє життя.
Це нагадування, що справжня трансформація починається всередині, і що шлях до себе може бути важким, але життєво необхідним.

А які ярлики з минулого живуть в вас досі? Чи не визначають вони зараз ваші рішення?

З любов’ю до всіх та кожного Ваш психолог Юлія Галка

23/01/2026

Самосаботаж або Чому ми підсвідомо заважаємо власному успіху

Самосаботаж — це несвідома поведінка, яка заважає людині досягати власних цілей, навіть якщо вона щиро цього хоче.

💭 Як звучить самосаботаж у думках

– «Я ще не готова/не готовий»
– «Треба краще підготуватися»
– «Зараз не час»
– «Я недостатньо компетентна/компетентний»
– «У мене навряд чи вийде»
– «Пізніше, коли буде більше сил» тощо

Його коріння часто лежить у досвіді, де:
• за помилки соромили або карали
• за успіх критикували чи віддалялися
• прояв ініціативи був небезпечним
• любов і прийняття були умовними

Тоді психіка засвоює: «Бути успішним — небезпечно».

І навіть коли реальність змінюється, внутрішня система безпеки продовжує працювати за старими правилами.

Що ж про самосаботаж говорить наука?

🔬 Теорія self-handicapping (самоперешкоджання)

У 1970-х роках психологи Стівен Берглас і Едвард Джонс описали феномен self-handicapping – коли людина створює собі перешкоди перед важливою подією, щоб у разі невдачі мати «виправдання».

У їхніх експериментах студенти перед складними тестами:
– не готувалися
– відкладали навчання
– навмисно перевтомлювалися

Чому? Тому що тоді можна сказати: «Я провалився не тому, що я не здібний, а тому що не готувався». Самосаботаж тут – це спосіб захистити самооцінку. Мозок обирає: краще втратити шанс, ніж втратити віру в себе.

🔬 Імпостор-синдром

У 1978 році психологині Полін Кланс і Сюзан Аймс описали так званий impostor phenomenon – стан, коли людина відчуває, що її успіх випадковий, що вона «обманює систему» і рано чи пізно її викриють.

Люди з імпостор-синдромом часто:
– відкладають важливі проєкти
– не подаються на підвищення
– знецінюють свої досягнення

Бо всередині живе страх: «А раптом я не впораюся? А раптом побачать, що я не така/такий компетентна/компетентний?» І тоді психіка вмикає гальма – краще не йти вперед, ніж зіткнутися з соромом. Самосаботаж тут — це спосіб не потрапити в ситуацію, де доведеться перевірити свою цінність на практиці.

Чому ж психіка боїться успіху?

Дослідження показують: для багатьох людей успіх означає:
• нову відповідальність
• зміну звичної ролі або статусу
• більше уваги з боку інших
• можливу критику чи заздрість
• дистанцію у стосунках тощо

🧩 Як це виглядає в реальному житті?

До мене часто приходять клієнти, які формулюють запит зовсім не словами «я себе саботую». Зазвичай це звучить інакше:

- «Я постійно готуюсь, але ніяк не почну»
Людина багато навчається, планує, аналізує, але роками не переходить до реальних дій. Усередині — страх оцінювання, помилки, критики. Безпечніше залишатися у фазі підготовки, ніж стати видимою.

- «Я доходжу майже до результату — і зливаюся»
Проєкти майже завершені, рішення майже прийняті — і саме в цей момент з’являється прокрастинація, втрата мотивації, знецінення зробленого. Завершення означає новий рівень, а новий рівень для психіки = небезпека.

- «Я знаю, що можу більше, але ніби щось мене зупиняє»
Об’єктивно є досвід, здібності, можливості. Але всередині — стійке відчуття «я недостатньо хороша/хороший». Будь-який шанс вирости викликає не радість, а тривогу викриття.

У всіх цих випадках людина не лінива і не безвідповідальна. Вона несвідомо намагається захиститися від емоційного болю, який колись уже переживала.

Ми саботуємо себе не тому, що не хочемо змін. І не тому, що нам бракує сили волі. Ми саботуємо, коли всередині є переконання: «Цей крок може знову зробити мені боляче».

І тут важливий момент: коли ви не ламаєте себе, а починаєте слухати свій страх – він поступово перестає керувати вами. Бо страх хоче не зупинити – він хоче вберегти.

💬 Якщо вам знайома ця тема, напишіть у коментарях: що у вас частіше – страх почати чи страх завершити?

З любов’ю до всіх та кожного Ваш психолог Юлія Галка

#психологія #психологонлайн #криза #усвідомленість

21/01/2026

В Польщі цей тиждень святкують день Дідуся та Бабусі. Їх тут поважно називають сеньори. І моя дочка сама запропонувала зробити
невеличкий благодійний концерт для сеньорів з України ❤️

Зізнаюсь мене дуже розчулило її бажання зробити приємно незнайомим людям. Вона готувалась. Підібрала репертуар. Щоденні репетиції. Хвилювання, а раптом - не сподобається, і відчайдушне прагнення реалізувати свою місію добра.

Я лише була поруч весь цей час. Узгодила з нашими сеньйорами найкращий день для такого концерту. Терпляче слухала в сотий раз одні й ті ж самі композиції. Підтримувала, коли їй хотілось здатись та створювала екологічний простір для емоцій ))

І ось сьогодні - благодійний концерт відбувся! ❤️ Зізнаюсь я не очікувала такої хвилі тепла і вдячності, яка запанувала в приміщенні, де іграла музика Добра. Всі, хто був присутній на концерті, уважно слухали і щиро хлопали після кожної композиції. Здавалась - для них це теж був більше, ніж просто концерт.

Щиро дякую фундації Fundacja Dobra dla dobra та пані Вікторії за підтримку й можливість створити цей особливий момент.

А також нашій вчительці з музики Куліковій Ларисі Іванівні, яка попри блекаути та обстріли займається вже котрий рік з дочкою музикою дистанційно.

І окрема подяка Monika Wirżajtys та Piotr за наданий інструмент та можливість продовжувати навчання музики. А також за те, що ви є - такі щирі та класні!

Шановні батьки, підтримуйте ініціативи своїх дітей. Навіть якщо вони здаються маленькими. Бо для дитини — це її голос, іі сміливість, іі шлях до себе.

Донечка, я пишаюсь тобою ❤️

Мама

20/01/2026

19/01/2026

18/01/2026

🎬 Фільмотерапія

Вже давно маю бажання започаткувати онлайн рубріку «Фільмотерапія». І почати вирішила з фільму, який дуже любить моя дочка (13 років). З огляду на її вік та глибину фільму така її симпатія до цього фільму з одного боку мене здивувала, а з іншого – тішусь, що моїй дитині подобається такий глибокий та психологічно структурований фільм.

Отже, фільм «Шоу Трумана» (США, 1998 рік) — це фільм про кожного з нас.
Не буквально, звісно. Нас не знімають камери 24/7. Але дуже часто ми живемо так, ніби хтось дивиться. Ніби нас оцінюють. Ніби є «правильний сценарій», за яким треба йти. І в цьому сенсі Труман — не персонаж, а дзеркало.

Труман живе у світі, де все здається нормальним. Робота, дружина, сусіди, усмішки, привітання. Зовні — ідеальне життя. І так живе багато людей: стабільно, без потрясінь, «як у всіх». Але всередині починає з’являтися дивне відчуття: «Щось не так. Це ніби не моє життя».

У реальності це часто трапляється з людьми після 30–40 років. Коли:
• є сім’я, але немає близькості
• є робота, але немає сенсу
• є дім, але немає відчуття «я вдома»

Людина може не розуміти, що саме не так. Просто з’являється тривога. Втома. Порожнеча. Так само і в Трумана. Він не знає, що живе в шоу, але його психіка відчуває фальш. Це дуже точно показано у фільмі: інтуїція знає раніше, ніж свідомість.

Падаюча лампа з неба, дивні повтори, люди, які говорять однаковими фразами — це як маленькі тріщини в ілюзії.

У реальноум житті це виглядає так:
• людина раптом розуміє, що її стосунки — не про любов
• що вибір професії був «для мами», «для тата», «щоб не осоромитися»
• що вона живе чужими очікуваннями

І з’являється перше небезпечне питання: «А що, якщо я можу жити інакше?» Це дуже страшне питання. Бо воно руйнує звичну конструкцію. Саме тому система у фільмі так люто тримає Трумана.

У житті роль системи часто виконують:
• батьки
• суспільство
• страх осуду
• економічна залежність
• травми

Крістоф — режисер шоу — це дуже точний психологічний образ. Він як токсичний батько: «Я знаю, як тобі краще», «Світ небезпечний», «Ти без мене не впораєшся».

Це ті самі послання, які багато людей чують у дитинстві:
• «Не ризикуй»
• «Сиди тихо»
• «Будь як усі»
• «Не висовуйся»

Так формується страх свободи. Людина навіть не розуміє, що клітка є. Вона здається «нормою».

Страх води у Трумана — геніальна метафора. Йому штучно створили травму, щоб він ніколи не поїхав.

У житті такі страхи теж часто «вбудовані»:
• страх змін
• страх грошей
• страх успіху
• страх щастя

У житті люди кажуть: «Я б хотів/хотіла, але боюся», «Я не така людина», «Це не для мене»... Але дуже часто це не їхній страх, а нав’язаний.

Окрема тема — стосунки Трумана з дружиною. Вона красива, «правильна», але між ними немає контакту. Вона не чує його. Не бачить. Вона грає роль.

Скільки таких пар у реальному житті?
• де люди живуть поруч, але не разом
• де говорять, але не чують
• де є форма, але немає змісту

Це не тому, що вони погані. А тому, що часто люди вступають у стосунки не з любові, а з:
• потреби бути «нормальним»
• страху самотності
• тиску часу

Сильвія — дівчина, яка намагається сказати правду Труману — це образ живого контакту. Вона не грає. Вона ризикує. Вона порушує правила.

У реальному житті такою «Сильвією» може бути:
• психолог
• близький друг
• книга
• подія
• криза

Те, що раптом показує: «Ти живеш не своїм життям». І тут починається найболючіше. Бо коли людина прокидається — повернутися в ілюзію вже неможливо.

Труман починає перевіряти реальність. Провокувати. Робити дивні речі.

У житті це виглядає так:
• людина звільняється
• розриває стосунки
• їде в іншу країну
• починає терапію
• змінює стиль життя

І система чинить опір. Завжди. Бо будь-яка система боїться втратити контроль. Навіть якщо це система «родина», «шлюб», «робота».

Кульмінація фільму — коли Труман пливе в океан. Той самий страх, який йому вбудували з дитинства.

У житті це момент, коли людина:
• подає заяву на розлучення
• йде з токсичної роботи
• визнає правду
• робить крок у невідоме

І тут починається внутрішній шторм: «А якщо я помилюся?» «А якщо я загину?» «А якщо я залишуся ні з чим?» Це дуже реальний страх. Бо свобода — це не тільки радість. Це відповідальність.

Найсильніший момент — коли Труман доходить до межі світу. Він буквально впирається в стіну. Це шок. Бо людина раптом бачить: «Ось де закінчувався мій світ»

У терапії це момент усвідомлення:
• «Мої батьки не всемогутні»
• «Мій шлюб — це не любов»
• «Моя робота — не мій шлях»

І Крістоф говорить: «Там, за межами, ще страшніше», «Я дав тобі безпеку», «Я створив для тебе світ». Це дуже знайомий голос для багатьох:
• «Ти без мене не впораєшся»
• «Ти зруйнуєш усе»
• «Ти пошкодуєш»

Але Труман робить найважливіший крок у житті людини: він обирає себе. Він не знає, що там буде. Але він знає, що не хоче більше жити у брехні. І його фінальний уклін — це не просто жарт. Це акт внутрішньої свободи: «Я йду. Це моє життя».

Чому цей фільм унікальний? Бо він:
• показує, як формується «клітка»
• пояснює, чому люди бояться свободи
• дуже точно передає процес пробудження
• не романтизує вибір — він страшний
• але показує: це єдиний шлях до себе

Чим він корисний? Бо після нього люди починають питати себе:
• Чиє життя я живу?
• Чиї очікування виконую?
• Де я граю роль?
• Де я боюся зробити крок?

Це фільм-терапія. Не з відповідями, а з питаннями. Головна суть «Шоу Трумана» - Свобода починається не тоді, коли змінюється світ, а тоді, коли людина наважується подивитися правді в очі. Навіть якщо ця правда болить. Навіть якщо страшно. Навіть якщо попереду — порожнеча. Бо тільки за межами клітки починається справжнє життя.

А ви зараз:
• У шоу?
• У клітці?
• Чи на порозі свободи?
• Хто пише сценарій твого життя?

Напишіть в коментарях.

З любов’ю до всіх та кожного Ваш психолог Юлія Галка

17/01/2026

У якому часі ви живете — і як це непомітно керує вашим життям

В попередньому пості я розповідала про те, чому нам здається, що час летить швидше, але справа не лише в насиченості подій чи автоматизованому житті. Є ще один дуже тонкий, але потужний чинник — у якому часі ми живемо внутрішньо?

Ви помічали, як одні люди постійно повертаються думками в минуле: «От якби тоді я зробив/зробила інакше…», «Чому раніше не наважився/ не наважилась?»

А інші живуть лише сьогоднішнім днем: «Якось буде», «Не хочу зараз думати про завтра».

Ну, а хтось постійно в майбутньому: плани, дедлайни, цілі, «Коли досягну — тоді поживу».

І ось тут починається найцікавіше. Бо наше фокусування на певному часі напряму впливає на те, чи здатні ми реалізовувати себе зараз.

Американський психолог Філіп Зімбардо багато років досліджував цю тему і створив відомий опитувальник часової перспективи. Він виявив, що ми несвідомо «обираємо» час, у якому живемо. І цей вибір формує наші рішення, поведінку, успіхи та навіть рівень задоволення життям.

Так, люди, застряглі в негативному минулому, часто несуть із собою старі образи, провину, сором. Наприклад, жінка, яка колись зазнала критики за свій вибір, через 10 років може так і не наважуватися змінити роботу — не тому, що не може, а тому, що досі живе в тому болісному досвіді. Минуле ніби тягне її за руку: «пам’ятай, як було боляче».

Поряд із цим, є інші — ті, хто живе лише теперішнім. Вони щиро радіють моменту, люблять спонтанність, але часто відкладають важливе «на потім». У практиці я не раз бачила клієнтів, які щиро хотіли змін — нову професію, власну справу, гармонійні стосунки — але щоразу обирали миттєвий комфорт. Бо майбутнє здавалось надто абстрактним, далеким, ніби не справжнім.

А є ще люди майбутнього. Вони прекрасно планують, мислять стратегічно, ставлять цілі. Дослідження показують, що саме такі люди частіше досягають успіху в навчанні, кар’єрі, фінансах. Але інколи вони так застрягають у «потім», що забувають жити зараз. Вічна гонитва за результатом може призвести до виснаження і відчуття: «Я наче живу, але не проживаю».

І знаєте, що найважливіше?
Проблема не в тому, який час у вас домінує. Проблема — у дисбалансі. Баланс між цими орієнтаціями сильно впливає на якість життя. Наприклад, надмірна фіксація на майбутньому може створювати відчуття, що «справжнє життя ще не почалося», а надмірна зосередженість на минулому — відчуття застою.

Зімбардо називав це «збалансованою часовою перспективою». Це коли ви:
— берете з минулого досвід і силу, а не біль
— проживаєте теперішнє усвідомлено
— і водночас маєте бачення майбутнього

Саме тоді, коли ці три часові гілки знаходяться в балансі, з’являється відчуття внутрішньої опори.

Уявіть собі людину, яка хоче змінити роботу. Якщо вона живе в минулому — її стримують старі поразки. Якщо лише в теперішньому — їй «і так нормально».
А якщо в майбутньому — вона бачить свій образ через рік .

Але справжній прорив стається тоді, коли вона:
— визнає свої минулі помилки
— чесно дивиться на теперішні ресурси
— і будує реальний план дій.

Ось це і є доросла, зріла позиція.

Часто на консультаціях я бачу, що люди хочуть цілей, але не готові змінювати спосіб мислення. А цілі — це не про мотиваційні цитати. Це про:
— контакт із реальністю
— здатність витримувати дискомфорт
— вміння дивитися вперед без страху

Саме тому я готую авторський онлайн курс, на якому ви зможете провести власну діагностику своєї проблеми, побудувати здоровий контакт з реальністю, перетворити минулий досвід в ресурс та визнайчити найбільш оптимальні саме для вас шляхи власного розвитку та успіху.

Ми не можемо зупинити час. Але можемо змінити стосунки з ним.

Якщо хочете дізнатись, А в якому часі живете саме ви? Пройдіть тест, який я залишила в першорму коментарі до цієї публікації. Оберіть варіант, який найбільше відповідає вашому теперішньому стану.

З любов’ю до всіх та кожного Ваш психолог Юлія Галка

#психолог #психологонлайн #психологконсультація #психологпоруч #внутрішнякриза #страхзмін #емоційневигорання #життєвізміни

16/01/2026

Як мозок краде наш час або Чому здається, що життя летить

Часто чую від своїх клієнтів: «Я тільки-но почав/почала цей місяць — і вже він закінчився», або «Рік пролетів, ніби його й не було». Це дуже поширене відчуття, і воно зовсім не означає, що з нами «щось не так». Навпаки — це природна особливість роботи нашої психіки. Психологи називають це суб’єктивним сприйняттям часу: ми живемо в об’єктивному календарі, але переживаємо час по-своєму.

Насправді мозок не вимірює час секундоміром. Він оцінює його через події, емоції, увагу та пам’ять. І тут є дуже цікавий парадокс: коли ми живемо в режимі рутини — однакові дні, звичні маршрути, повторювані задачі — наш мозок ніби «економить енергію». Він перестає фіксувати деталі. У пам’яті залишається мало «якорів», за які можна зачепитися. Тому, коли ми озираємося назад, цей період здається стисненим: ніби нічого особливого не було — отже, і часу ніби майже не минуло. Але насправді він просто не був психологічно прожитий.

Якщо дні схожі один на один, мозок працює в режимі економії енергії. Він перестає помічати деталі. І коли ми озираємося назад — здається, що «нічого не було». А значить, і часу ніби не було.

А тепер уявіть протилежну ситуацію: подорож, нова робота, нові люди, навчання, сильні переживання. У такі періоди здається, що дні тягнуться довше, а подій стільки, що місяць виглядає як окреме життя. Чому? Бо мозок активно кодує нову інформацію. З’являється багато «віх» у пам’яті, і заднім числом період здається насиченим і тривалим.

Час не прискорюється. - Він просто стискається в нашій пам’яті, коли ми живемо на автопілоті. Тобто ми відчуваємо не сам час, а насиченість життя подіями.

Суб’єктивний час — це ще й індикатор нашого внутрішнього стану. Якщо клієнт каже: «У мене постійно відчуття, що життя пролітає», — дуже часто за цим стоїть виснаження, автоматичний режим, втрата контакту з собою.

З віком це посилюється.

У дорослому житті менше нового. Більше обов’язків, звичок, маршрутів. І тому виникає відчуття: «Я ніби не встигаю жити».

У дитинстві літо триває «вічність», а в дорослому житті — пролітає непомітно. Тут працюють одразу кілька механізмів.

По-перше, рік для дитини — це величезна частина її життя. А для 40+ людини — лише маленький відсоток. Психіка порівнює новий досвід із загальним обсягом прожитого, і здається, що «цей шматочок» став меншим.

По-друге, у дорослому віці зменшується кількість новизни. Ми вже знаємо, як влаштований світ, багато чого відбувається «на автоматі». І знову — менше подій у пам’яті, більше відчуття, що час зник кудись.

Нейробіологічні дослідження показують, що у старшому віці мозок може менше сегментувати події (тобто реєструє менше «окремих моментів» у потоці часу), що також веде до суб’єктивного прискорення сприйняття часу.

Насправді ми часто функціонуємо, а не проживаємо.

Що з цим можна робити вже зараз?

Дуже проста, але потужна техніка: наприкінці дня записати 3 події, які були важливими. Навіть дрібні. Через місяць, перечитуючи, можна побачити: «Ого, скільки всього було». Це буквально перепрошиває сприйняття часу.

Також можна додавати новизну в своє життя свідомо: обирати інший маршрут по дорозі до дому, знайти нове хобі, прочитати нову книгу або розширити коло спідкування з новими людьми.

А також періодично задавти собі питання: «А я живу чи просто функціоную?», «Що в моєму житті справді моє?», «Де я присутній(ня), а де зник(ла)?»

Бо час насправді не зникає. Зникаємо іноді ми — зі свого власного життя.

З любов’ю до всіх та кожного❤️ Ваш психолог Юлія Галка

07/01/2026

Про готовність до змін

Коли ми говоримо про готовність до змін, часто здається, що справа в рішучості або сміливості. Але в реальному житті все набагато тонше.

Зміни починаються з внутрішнього стану — коли з’являється достатньо ресурсу, опори і довіри до себе, щоб рухатися далі без примусу.

Психіка людини перш за все шукає передбачуваність.Те, що вже знайоме. Те, на що можна спертися. Те, що дає відчуття: я знаю, чого очікувати завтра.

Навіть коли людина мріє про зміни, частина її все одно тримається за звичний порядок речей. Не тому, що «не хоче нового», а тому, що старе — вже освоєне, вже витримане, вже зрозуміле.

Зміни ж завжди несуть невизначеність.
І разом із можливостями — ризик щось втратити: роль, статус, звичний ритм, образ себе, навіть ілюзію контролю.

Тому готовність до змін не з’являється через примус. Вона з’являється тоді, коли всередині стає достатньо опори, коли передбачуваність поступово переноситься з зовнішніх умов — у внутрішнє відчуття «я зможу впоратися».

Зміни не люблять поспіху.

А де для вас зараз більше опори — у знайомому чи в майбутньому?

Якщо ви зараз у точці, де хочеться змін,
але водночас важливо зберегти відчуття опори й безпеки — з цим не обов’язково залишатися наодинці.

Я поруч як фахівець і можу вас у цьому підтримати. Написати мені можна в особисті повідомлення.

Любовʼю до всіх та кожного ❤️ Ваш психолог Юлія Галка

#психолог #психологонлайн #психологконсультація #психологпоруч #внутрішнякриза #страхзмін #емоційневигорання
#життєвізміни

06/01/2026

ТЕСТ: Які двері ви обираєте — і як ви ставитеся до змін?

Подивіться на зображення з дверима.
Уявіть, що це двері до нового етапу вашого життя.

👉 Оберіть одні двері, через які вам зараз найбільш комфортно було б увійти.
Не аналізуйте довго. Довіртесь першому внутрішньому відчуттю.

🔍 ТЛУМАЧЕННЯ ВИБОРУ

1. Броньовані двері зі склом

Обережна готовність до змін

Ви готові до змін, але лише за умови контролю. Вам важливо бачити, що саме буде далі, перш ніж зробити крок. Скло говорить про цікавість і потенційну відкритість, броня — про сильну потребу в безпеці.

Часто це вибір людей, які вже проходили складні трансформації і не хочуть «стрибати в невідоме».

2. Прості броньовані двері без скла

Сильний опір змінам

Ви схильні захищати стабільність. Зміни можуть сприйматися як загроза, а не як можливість. Це не слабкість — це спосіб виживання, який колись був дуже потрібний.

Часто за цим вибором стоїть досвід втрат, різких змін або виснаження.

3. Міжкімнатні двері зі склом

М’яка, поступова готовність

Для вас зміни — це не різкий розрив, а перехід. Ви краще адаптуєтеся, коли нове логічно продовжує старе. Скло символізує контакт і усвідомленість, а формат дверей — безпеку знайомого простору.

Вам важливо, щоб зміни не руйнували вашу ідентичність.

4. Балконні, повністю прозорі двері

Висока відкритість до змін

Ви легко дивитеся у майбутнє. Нові можливості, ідеї, люди — радше надихають, ніж лякають. Ви здатні швидко адаптуватися і бачити перспективи.

Водночас варто запитати себе: чи завжди ви встигаєте подбати про власні кордони ?

5. Розсувні дерев’яні двері

Гнучка, але обережна адаптація

Ви готові до змін, коли маєте можливість відступити назад. Розсувний механізм — символ контролю: можна відкрити, а можна закрити.

Часто це вибір людей, які навчилися бути гнучкими після нестабільних періодів життя.

6. Кована решітка замість дверей

Амбівалентність: хочу, але боюся

Зміни приваблюють, але водночас лякають. Ви ніби бачите нове життя, але не дозволяєте собі повністю в нього увійти.

Часто за цим стоїть внутрішній конфлікт між бажанням свободи і страхом втратити контроль.

7. Прозорі шторки замість дверей

Висока відкритість, мінімальний опір

Ви схильні йти в зміни майже без захисту. Легко впускаєте нове, людей, ідеї, досвід.

Важливе питання: чи не залишає це вас іноді без відчуття опори та стабільності?

8. Корабельні (герметичні) двері

Зміни як серйозне рішення

Для вас зміни — це незікий крок, який неможливо зробити легковажно. Ви входите в нове лише тоді, коли усвідомлюєте: «Назад дороги може не бути».

Часто це вибір людей з високим рівнем відповідальності та внутрішньої дисципліни.

🌿 Немає «правильних» або «неправильних» дверей. Є лише ті, які відповідають вашому внутрішньому стану тут і зараз. Опір змінам — це не проблема. Це сигнал про потребу в безпеці, ясності або підтримці.

З любовʼю до всіх та кожного ❤️ Ваш психолог Юлія Галка