28/12/2025
Останнім часом дуже багато розмовляю з клієнтами про #несправедливість
Точніше про : його гіркоту, психологічну вагу, виснажливість, про обурення, що доводить до відчаю.
Все, що відбувається з нами останні 4 роки дійсно несправедливо.
Зараз - безнадійно несправедливо.
Нема про що розмірковувати.
Але є один психологічний аспект, який спотворила війна і який дуже шкодить і нашому ментальному здоровʼю, і усьому існуванню.
Війна порушила наші кордони. І я зараз не тільки про територію.
Я - про кордони особистісні, в межах яких саме існує це психологічне відчуття справедливості
- а з ним і наше відчуття внутрішнього спокою, цілісності. Наше щастя попри все.
Наші кордони - це в тому числі свобода відчувати, виражати позицію, обирати, мати потреби, обмеження, наміри, інтереси, приймати вільні рішення, розпоряджатися своїм тілом і свїм життям, робити і не робити щось, що ми самі вважаємо за потрібне.
Війна створила таке середовище, де всі ці речі ускладнилися - і це підсилює внутрішнє відчуття несправедливості.
Що про це говорить психологія і як ми можемо собі допомогти?
🔹 Як порушення особистісних кордонів війною виглядає зовні:
«Зараз не час для твоїх почуттів»
«Комусь гірше — потерпи»
«Ти маєш бути сильною»
«Не жалійся»
«Життя яке ти обираєш і твої пріоритети - не на часі»
Ці фрази часто подаються як моральний обов’язок, але психологічно вони стирають межі людини.
🔹 Що відбувається всередині
Людина одночасно:
відчуває біль / втому / злість;
забороняє собі це відчувати;
хоче нормального життя: радостей, спокою, любові - бо саме це - психологічна норма!
соромиться власної реакції;
накопичує напругу та злість на тих, кому вдається берегти свої межі
У результаті з’являється гостре відчуття несправедливості без зрозумілого адресата.
В залежності від ситуацій порушуються різні особистісні кордони.
1. Емоційні межі порушуються
Коли від людини очікують:
постійної стійкості;
«позитиву»;
мовчання про біль та потреби.
Наслідок: емоційне заціпеніння, не чутливість/ або емоційні вибухи, злив гніву без розбору.
2. Межі ресурсу порушуються
Коли:
беруть більше, ніж людина може дати;
вимагають «терпіти»
очікують постійної включеності;
не дозволяють зупинятися
заборонятють мати свої потреби і бажання.
Наслідок: виснаження, апатія, відчай, тілесні симптоми.
3. Межі вибору (моя біль!!) порушуються
Коли:
рішення приймають за людину;
«так треба» без альтернатив;
психологічне та фізичне насилля
зневага до здібностей, ресурсів, життєвого контексту, «всі під одну гребінку» ;
встановлення «колективну норму правильного вибору»;
засуджують будь-який інший спосіб виживання.
Наслідок: безпорадність, злість, відчай, заздрість, ненависть до «іншості», «неконвенціонального вибору».
🔽Чому це шкодить?
Бо Війна не дорівнює скасування людяності.
Під час війни часто звучить негласне правило:
«Зараз не до себе».
Але психологічна реальність інша:
психіка не «вимикається»;
біль не зникає;
потреби не анулюються.
Якщо ігнорувати межі, людина живе у неусвідомленому відчутті постійної несправедливості і ламається швидше, ніж від зовнішніх обставин.
Межі - не дорівнює черствість.
Війна змусила нас плутати межі з:
егоїзмом,
зрадою,
слабкістю.
Це наслідок колективної травми виживання.
Насправді ж,
межі — це спосіб залишитися живою, а не “правою” і вирівнювати внутрішнє відчуття справедливості.
Межі — це система самозбереження людини
У мирний час межі — про цілісність і комфорт. У війні — про виживання.
Межі захищають:
нервову систему від перевантаження;
психіку від колапсу;
тіло від виснаження і психосоматики.
Без кордонів людина:
постійно на межі зриву;
швидше вигорає;
втрачає здатність підтримувати інших
відчуває постійну несправедливість, саморуйнується і стає руйнівною для інших!
«Потерпи» не дорівнює «виживеш»
Колективна травма часто нав’язує ідею:
«Треба терпіти, терпіти і терпіти».
Але психіка працює інакше:
якщо емоції та напруга не мають виходу → вони накопичуються;
якщо потреби чи обмеження не визнаються → вони «болять сильніше» та шукають винних поруч;
якщо людина не визнає меж → це руйнує зсередини.
Межі — це не слабкість, а форма регуляції болю.
Ще один психологічний нюанс, який дуже заважає лишатися у спокої і не страждати від несправедливості - хибне уявлення про баланс та деструктивні порівняння.⬇️
Межі не забирають у інших — вони зберігають свій ресурс.
Тому поширений страх:
«Якщо я поставлю межу — я когось підведу»
«Якщо хтось ставить межу - він мене зраджує» шкодить, бо
Насправді:
✔️той хто проводить кордон - не забирає ресурс, він не дає себе зруйнувати;
✔️він не відмовляється від спільності — намагається зберігти себе в ній.
Той, хто ставить межі - не виходить із контакту. Навпаки - проявляє себе в ньому, стає зрозумілим, виводить свої наміри та стани у контакт.
Варто це цінувати і не засуджувати в собі та інших.
Війна забирає зовнішню безпеку. А
особисті межі — це спосіб створити безпеку внутрішню.
Тож коли ми вміємо визнавати і поважати свої межі та межі інших людей , це знижує відчуття несправедливості ситуації.
Щоб трохи підтримати себе
можна пригадати ситуацію, де з’явилось відчуття:
«це (до мене) несправедливо».
І запитати себе:
Що від мене очікувала ситуація?
Що я реально міг/могла?
Закінчи фразу:
«Моя межа в цій ситуації…»
Усвідомити свої обмеження - це перший крок самодопомоги.
Навіть якщо ми ще не готові говорити вголос, можна сказати собі:
«Мені зараз занадто важко»
«Я маю право не тягнути»
«Це для мене занадто зараз.»
Не обовʼязково бути зручною, сильною і мовчазною одночасно.
Найважливіше- бути живою.
Діліться, як з відчуттям несправедливості справляєтесь ви?
Діліться. Бо криє((
#любченкопсихолог