18/04/2026
Я — лікарка, психотерапевтка, психіатр.
І я — ВПО.
Мій шлях до Луцька почався з Покровського Дніпровської області.
Я трималася за рідні стіни, поки вони не почали здригатися від детонацій.
Та ніч перед виїздом назавжди в пам’яті: сад, берег річки, холодна земля і «шахеди», що вибухають зовсім поруч.
Я «обманула» свою психіку, що їду лише «на розвідку». Але всередині знала: у ту Покровку я більше не повернусь.
Знаки були всюди — навіть та мертва кішка біля порогу ніби шепотіла: «Твого дому тут більше немає».
Потім був Кременець. Місто, що вилікувало переселенку всередині мене. А далі — Луцьк. І тут сталося найважливіше усвідомлення.
Моя бабуся в 6 років була депортована з Волині радянською владою. Через 80 років я, її онука, «переселила» наші гени назад. Коло замкнулося. Я не просто приїхала — я повернулася до свого коріння. Гени нікуди не дінеш.
Я знаю, як це — коли здається, що ти в безвихідній халепі. Коли майбутнє — це один рюкзак і невідомість за 1000 кілометрів. Але я також знаю, як вийти з цього стану і побудувати дім заново — спочатку всередині себе, а потім і зовні.
Якщо ви зараз відчуваєте, що світ руйнується — знайте, вихід є. Я пройшла цей шлях і готова бути вашим провідником.
Мій шлях триває. Я просто вдома. 🏠