Психолог Анна Романик

16/07/2025

Часто ми погоджуємось, коли хочеться відмовити. Усміхаємось, коли всередині стискається все від напруги.
Поговоримо про той момент, коли ми зраджуємо себе, бо боїмося когось образити.

Я вірю, що вміння сказати «ні» – це не риса характеру, а навичка, яку можна розвивати. І вона варта того, бо повертає нас до себе.
До чесності, спокою і внутрішньої поваги.

Давайте розберемося, як почати говорити «ні». Спокійно, впевнено і з любов’ю до себе…
Бо «розвиток відбувається з точки дискомфорту»🤲🏼

У цьому епізоді разом із психологинею Анною Романик говоримо про те, чого так бояться багато хто з нас — відмову.🔹 Чому "ні" — це не про грубість, а про пов...

11/04/2025

Запрошуємо приєднатися до
ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ПСИХОЛОГІЧНОГО МАРАФОНУ

Безкоштовний психологічний марафон присвячений Всеукраїнському дню психолога та організований з метою допомогти українцям знайти внутрішню опору, подолати тривоги та адаптуватися до викликів сучасного життя через практичні поради, інструменти самопізнання та підтримку від провідних психологів, спеціалістів і надихаючих
особистостей

❗️Участь безкоштовна. Реєстрація обовʼязкова.

КОЛИ І ЯК ПРОХОДИТЬ МАРАФОН?
12-13 квітня 2025 року
ONLINE
Прямий ефір 11:00-18:00
Організатор: платформа пошуку психологів UCARE
Участь: безкоштовна

Понад 20+ актуальних тем, що відповідають на виклики та тривоги українців

Виступи 20+ спікерів - професійних психологів, фахівців і відомих особистостей
Тисячі учасників — в прямому ефірі.

Щоб приєднатися, переходьте за посиланням в телеграм-канал: https://t.me/+QXpgxWIkoTQ2Mjgy

01/03/2025

Достукатися до того, у кого немає співчуття

Є глибоко вкорінена ілюзія, що кожну людину можна змінити, якщо підібрати правильні слова.
Що навіть найжорстокіший здатен схаменутися, якщо показати йому біль іншого.
Що варто лише знайти потрібний аргумент – і людина, яка брехала, зраджувала, знищувала раптом прозріє.

Така ілюзія особливо небезпечна, коли Ви стикаєтеся з психопатом.
Переконати психопата – неможливо.
І це не тому, що Вам бракує слів чи емпатії, а тому, що психопатія – це нездатність відчувати співчуття. Це не про зіпсований характер чи погане виховання. Це про мозок, який працює інакше.

Марно чекати від такої людини каяття, зміни, людяності. Він може імітувати їх, якщо йому це вигідно. Але не переживати по-справжньому.

Говорити з ним про біль – означає розважати його.
Демонструвати свої слабкі місця – означає давати йому зброю.
Для психопата емоційність опонента – це не сигнал схаменутися. Це доказ, що опонент слабший, а слабкість у його картині світу не викликає жалю.

Цинізм – це те, що пронизує світогляд психопата.
Те, що для когось трагедія, для нього – просто процес, який можна використати.
Те, що хтось переживає, для нього – лише привід оцінити слабкі місця.
Він не просто не співчуває – він знецінює саму ідею співчуття, іронізує над почуттями, з легкістю грається словами, сприймає довіру як дурість.
Йому байдуже, чи комусь боляче. Він сповідує свої інтереси.

Терапія допомагає тим, хто страждає від власних проблем. А психопат не страждає, йому ок – він лише викликає страждання в інших.
Щоб змінитися потрібна рефлексія, відчуття провини, здатність дивитися на себе збоку і визнавати свої помилки.

Психопат не визнає помилок – він визнає лише слабких і сильних.

Чи може він сісти в кабінеті психолога, схилити голову і сказати: «Так, я наробив багато болю. Що мені з цим робити?»
Може. Але не тому, що відчуває провину, а тому, що це може дати йому певний бонус: прихильність оточення, другий шанс, можливість уникнути наслідків.

Це той час, коли треба подбати про себе🤲🏼
Попри все. Рятувати те, що цінне.
Бо ніхто про нас не подбає, крім нас самих.

24/02/2025

3 дні – ось скільки нам давали часу…

За 3 дні мали згаснути всі вогні.
Замовкнути всі голоси.
Обірватися всі історії.
За 3 дні нас не мало бути.

Але ці 3 дні розтягнулися на 3 довгих роки.

3 роки нескінченного болю.
3 роки, які навчили нас боятися телефонних дзвінків.
3 роки, які навчили впізнавати одне одного по очах — без слів, без запитань, лише по погляду, в якому назавжди оселилася втрата.
3 роки, за які кожен із нас став іншою людиною — навіть якщо не хотів, навіть якщо до останнього тримався за себе «до».

3 роки, які неможливо втиснути у звичні категорії часу. Це не 36 місяців і не 1000 з лишком днів. Це інший вимір. Вимір, у якому 1 день може тривати вічність, а 3 роки — бути короткими, як подих.

3 роки, коли кожен із нас навчився жити одночасно у двох реальностях: у цій — де війна, і в тій — де ми, бува, робимо вигляд, що вона не забрала в нас найцінніше.
Ми навчилися жити на паузі – між «як ти?» і «де ти зараз?».

Ми давно перестали думати категоріями «пережити 3 дні» чи ще «2-3 тижні». Тепер ми думаємо категоріями «дочекатися повідомлення», «не розбитись від новин», «витримати ще одну ніч».

3 роки тому ми просто хотіли вижити.
Сьогодні ж ми продовжуємо допомагати тим, хто фізично тримає фронт, роблячи те, що можемо найкраще.
І це той сценарій, який вони точно не передбачили.
І цього ніколи не пробачать ті, хто був певен, що нас не стане.

Ми стали іншими. Ми стали тим поколінням, яке зранку будило дітей зі словами: «Прокидайтеся, треба збиратися. Почалася війна». Наші діти – діти війни.
Від цього болю немає ліків. Він не стихає, не розчиняється, не минає з часом. Він просто стає частиною нас.

Кажуть, що час лікує, що він може стати рятівником.
Але наш час стає мовчазним свідком нашого болю. Він не заліковує рани – він просто навчає нас жити з ними.

22/02/2025

Ми живемо серед голосів.
Одні підтримують, інші заперечують, а є ті, що знецінюють.

Але парадокс в тому, що той, хто знецінює, часто сам не витримує подібного. Він забирає простір, змушує грати за своїми правилами, вимагає уваги.
Його біль – завжди більший, його досвід – значиміший, його включеність – помітніша, його правда – єдина. І ми, непомітно для себе, починаємо жити в його координатах.

Знаєте, що найскладніше?
Повернути собі право відчувати.
Відмовитися від звички виправдовувати чужу нечутливість.
Дозволити собі сказати: «мені боляче», навіть якщо у відповідь знову буде тиша або відсторонене «ти все вигадуєш».

Але ось у чому ще один парадокс: світ не любить слабкості, але вимагає щирості. Ти маєш бути «сильним», «стабільним», «адекватним», але водночас відкритим, живим і справжнім. І тут кожен обирає: або відповідати очікуванням, або залишитися чесним перед собою.

Кожен має право відчувати. Без пояснень. Без виправдань. Без страху, що хтось вирішить, що цей біль «недостатньо серйозний». Бо ніхто, крім нас, не знає, як воно — бути нами.

Є ті, хто бачить. Хто відчуває. Хто цінує, навіть мовчки. Бо справжній вплив не вимірюється визнанням. Він вимірюється тим, що залишається після нас.

18/02/2025

Мистецтво відпустити ілюзію

У дитинстві нам здається, що варто правильно пояснити, довести, переконати — і люди зміняться. Ми віримо, що хтось навчиться любити так, як нам потрібно. Або, нарешті, мене почують, якщо я говоритиму достатньо голосно.
Але в якийсь момент потрібно зізнатися собі, що зрілість приходить не тоді, коли ти вмієш переконувати, а коли перестаєш витрачати на це сили…

Ми не можемо змушувати людей поважати нас, якщо вони звикли знецінювати. Не можемо наповнити того, хто вибирає бути порожнім. Не можемо відкрити очі тому, хто боїться бачити.

Зрілість — це розуміння, що інші не зміняться, бо ти цього хочеш. Але розуміння, що це можеш зробити тільки ти.

Ти можеш вийти з гри, де твоєму голосу не дають ваги.
Ти можеш припинити чекати любові там, де її ніколи не було.
Ти можеш навчитися не рятувати тих, хто не хоче бути врятованим.

І це буде не про байдужість. Це про свободу.
Бо коли ти перестаєш намагатися змінити інших, у тебе нарешті з’являється шанс змінити своє життя.

16/02/2025

Ми рідко задумуємося, що за нашими реакціями, звичками та страхами стоїть щось більше, ніж здається на перший погляд.
Те, що виглядає очевидним, нерідко має зовсім інше коріння…

💔Там, де прагнуть ідеальності, найчастіше, багато страху помилитися; там є досвід, що просто «бути» – недостатньо.

💔Там, де занадто багато пояснень – часто немає справжнього діалогу.

💔Там, де багато образи, насправді, досить багато злості, яку так і не змогли відреагувати та прожити.

💔Там, де багато відповідальності, там колись було мало підтримки; але там, де багато підтримки, там не завжди є місце для самостійності. І то про важливість балансу☝🏼

💔Там, де постійно доводять свою правоту, в дійсності, живе сумнів у собі.

💔Там, де хочеться бути прИйнятим, там часто забувають про власні бажання.

💔Там, де ігнорують власні потреби, там колись навчилися, що хотіти – це соромно.

💔Там, де надмірно турбуються про інших, там є відчайдушне прагнення, щоб хтось турбувався про них, адже колись так і не отримали турботи у відповідь.

💔Там, де звикли безумовно допомагати, насправді, досить важко попросити про допомогу.

💔Там, де здається, що вже пізно, там часто просто страшно почати.

💔Там, де глибоко аналізують інших, там страшно заглядати в себе.

💔Там, де надмірно прагнуть контролювати майбутнє, там сильно болить минуле.

💔Там, де багато мовчать, найчастіше, звучить безперервний внутрішній діалог.

💔Там, де бояться «зупинитися» і видихнути, там, швидше за все, звикли, що любов треба заслужити.

💔Там, де багато логіки, насправді, почуттям не було місця.

💔Там, де багато терпіння та прийняття, там колись переконали, що їхні межі не мають значення.

💔Там, де захоплюються чужими історіями, там власна здається недостатньо важливою, щоб її розповідати.

💔Там, де знецінюють свої досягнення, там успіх колись означав лише нову планку, а не право зупинитися й відчути радість.

💔Там, де навколишній простір не розуміє, там важливо зрозуміти себе!