03/07/2022
Пам’ятаю, як я писала перший допис після 24 лютого, знаходячись ще в Азії. Думала ще й про те, якою мовою його писати – українською чи російською. На той час, я не могла лишитись ще й мови, якою спілкувалась усе своє життя, тому писала не рідною, але своєю.
Я українка, живу в Україні і дуже її люблю, чому я не розмовляю українською? Мені знадобився певний час, щоб знайти відповідь на це питання, осмислюючи і дуже уважно прислуховуючись до своїх почуттів, перепровіряючи враження щодо багатьох речей, не тільки мови. Питання було і до війни, але життя, купа інших речей… і на жаль. Але як є.
Важливо, що я знайшла свої відповіді й прийняла усвідомлене рішення повернутися до української мови, хоч ніколи нею не розмовляла. Це як повернутися до дому, в якому довгий час не бував, а спогади лишились. Виявилося, моє тіло знає і пам’ятає багато речей і про війну теж.
Сьогодні я спілкуюся українською в побуті, змінила мову на всіх гаджетах, читаю українською і вибираю україномовний контент. Російська мова теж залишається, я її не відкидаю, най буде, чом би ні, але не першою. Потроху почала практикувати психотерапію і супервізію українською.
В мене ще суржик, не без нього) і я над цим працюю, але те, як впевнено я розмовляю українською наразі, мене дуже тішить! Думаю я теж українською.
Перший тиждень було складно, я ніяковіла, почувала себе невпевненою, запиняючись на кожному слові. Знайомі, дивлячись на мої потуги, говорили мені: «розмовляй російською, якщо тобі так легше». Воно може і легше було, але мова - це навик, вона стає кращою, коли я її практикую, тому я вперто продовжувала спілкуватись українською. І вуаля - сьогодні я набагато природніше це роблю! 🇺🇦Продовження в каруселі.
З вдячністю до наших захисників і захисниць. Чекаю на ваше повернення до дому, живими і цілими. Працюю на нашу Перемогу, чекаю на неї.