Психолог Алена Скорик

12/05/2025

02/06/2025

Є в нас, людей, одна особливість — коли щось незрозуміле, ми намагаємося це зрозуміти. І якщо нам не вистачає фактів, ми заповнюємо порожнечі своїми здогадками.

І наш мозок тут не наш союзник. Він завжди вибирає найгірший можливий варіант — той, який базується на нашому досвіді, страхах, болючих спогадах. Якщо колись нас ігнорували чи карали мовчанням, ми зчитуємо відстороненість людини як відторгнення. Якщо в минулому нас звинувачували в чужих емоціях, ми автоматично починаємо шукати, чим саме “заслужили” таке ставлення. Іноді це правда. Але дуже часто — просто спотворене дзеркало наших старих ран.

Коли людина мовчить, уникає розмови або поводиться інакше, ніж зазвичай, легко почати гадати, шукати “приховані” сенси, аналізувати кожне своє слово. Але правда в тому, що ми можемо нескінченно заповнювати прогалини своїми здогадками — і так і не наблизитися до реальної причини.

Наприклад, ви питаєте в близької людини:
— Що сталося?
— Нічого.

І тут є два варіанти: або прийняти відповідь як є, або всередині себе розгортати цілу драму з таємними образами, прихованими смислами і своїм можливим “злочином”. Але якщо людина хоче, щоб її зрозуміли — вона про це говорить (!). Якщо не говорить, то це її вибір. І найкраще, що ми можемо зробити — це поважати його.

Те саме й у зворотний бік. Ми можемо мовчати, чекати, що хтось сам “здогадається”, а потім засмучуватися, що нас не зрозуміли. Але якщо не сказати вголос, що нам боляче, образливо чи самотньо, людина поруч має всі шанси навіть не здогадатися, що щось не так.

Чесно сказати, як є — буває непросто. Це вимагає сміливості, довіри, внутрішньої готовності відкритися. Але ще важче жити у світі здогадок, де нас постійно розуміють “не так”, а ми — інших.

Якщо хочемо бути почутими, важливо давати іншим шанс нас почути. Говорити про свої почуття прямо, без натяків і загадок. І якщо хтось не ділиться своїм внутрішнім світом, це не означає, що ми йому байдужі. Це просто означає, що в нього є свої межі, своя потреба в тиші чи закритості.

Іноді найкраще, що ми можемо зробити для стосунків — це прийняти той рівень близькості, який нам пропонують, і довіритися тому, що людина сама поділиться важливим, коли буде готова.

А іноді найкраще що ми можемо зробити - це подбати про себе. Якщо цей контакт залишає нас у постійному очікуванні, якщо наші питання зависають у повітрі, якщо поруч із цією людиною нам доводиться вгадувати й сумніватися в собі — можливо, справа не в нас. Можливо, це просто не наша людина. І це теж варіант, який варто дозволити собі побачити.

02/05/2025

У мене з сином є традиція.
Кожного вечора перед сном я читаю для себе одну історію зі збірника буддійських притч (після проходження практики Віпассани у вересні, разом із медитацією, у моєму житті з’явилися ці метафоричні історії, які особливо полюбилися за їхню глибоку мудрість і символізм). Потім я розповідаю історію синові перед сном, і ми разом обговорюємо, про що вона для кожного з нас.
Сьогоднішня притча нам особливо сподобалася, тому я хочу поділитися нею з вами…

ПРИТЧА ПРО ЗЕМЛЕТРУС.

Одного дня могутній землетрус стряс стіни спокійного дзенського храму. Підземні поштовхи були настільки сильними, що частина будівлі завалилася, а серед мешканців храму почалася паніка.

Коли тремтіння нарешті стихло, шанований майстер звернувся до своїх наляканих учнів:

— У цей момент кризи, — почав він спокійно, — вам випала нагода побачити, як поводиться справжній дзенський практик. Ви помітили, що я залишався абсолютно спокійним і не піддавався паніці. Я був у гармонії з ситуацією і знав, як діяти. Тому я повів усіх вас у кухню — найстійкішу частину храму. Як бачите, цей вибір був правильним, і ми всі залишилися неушкодженими.

Учні слухали з захопленням, вражені непохитністю свого наставника. Проте, після короткої паузи, майстер додав:

— Але мушу зізнатися… У моєму самовладанні все ж була маленька тріщина. Я відчув напруження, хоч і не показав цього. І ось як це проявилося: я випив води… хоча в звичайних обставинах ніколи не роблю цього.

Один з монахів, почувши ці слова, ледь помітно усміхнувся. Майстер помітив це і запитав:

— Що тебе так розвеселило?

Монах поклонився і з лукавим вогником у очах відповів:

— Вибачте, шановний учителю. Але річ у тім, що рідина, яку ви випили, була не водою… Це був великий кухоль соєвого соусу.

На мить храм наповнився сміхом. Напруження спало, і серед руїн, після землетрусу, несподівано з’явився момент легкості та радості.

Мудрість цієї історії..

✨ Прийняття людської недосконалості.

Дзен навчає нас знаходити баланс навіть у складних ситуаціях і не дозволяти емоціям керувати нами. Проте ця історія нагадує нам ще одну важливу істину: навіть наймудріші й найспокійніші люди залишаються людьми. Вони можуть помилятися, відчувати напругу і мати свої слабкості.

✨ Здатність знаходити радість у несподіваних моментах.

Сміх, який виник у храмі після землетрусу, показує, що навіть у найважчі моменти життя можна знайти щось, що принесе полегшення і радість. Дзен навчає нас помічати ці маленькі радощі й дозволяти життю дивувати нас, навіть у найскладніші часи.

✨ Справжня стійкість — це не бездоганність, а вміння залишатися собою.

Справжня мудрість — не в тому, щоб бути ідеальним, а в тому, щоб приймати себе такими, якими ми є, навіть у моменти випробувань.

02/04/2025

Нагадування для тебе…

“Якщо сьогодні видається важким, згадай запах кави, як сонячне світло відбивається від вікна, звук сміху твоєї коханої людини, відчуття, коли грає улюблена пісня, колір неба на заході… і те, що ми тут, щоб піклуватися одне про одного.”
Нанеа Гоффман

Коли день здається похмурим, коли втома чи тривога застилають думки, спробуй озирнутися навколо. Світ завжди дає нам маленькі нагадування про красу життя – у кольорах неба, у звуках, у запахах, у теплих дотиках знайомих моментів.
Ці дрібниці можуть змінити твій день, якщо дозволити їм. Достатньо помітити, вдихнути, відчути. Достатньо бути вдячним за них – і за сам факт того, що ти тут, що живеш, що можеш це все бачити й відчувати.
І головне – ти не один. Обімаю ніжно. ❤️

01/27/2025

Тепер я знаю це напевно: моя найбільша сила, як терапевта і як людини, — це здатність бачити світло в душах навіть тоді, коли вони самі його втратили з виду.
Мій найцінніший дар — бути дзеркалом, у якому людина бачить свою красу.
Моє найвідповідальніше завдання - тримати простір, де душа може згадати свою цілісність, відчути себе живою і побачити своє справжнє «Я».

Це внутрішнє світло кожного не залежить від зовнішніх обставин, не зникає через біль чи травму. Воно завжди є, навіть якщо ховається за страхами, соромом чи втраченими мріями.

Я впевнена, що справжнє зцілення — це про пригадування. Пригадування того, що ти вже цілісна, навіть якщо тимчасово забула про це.
Бо, насправді, ніхто не може дати людині те, чого в ній немає. Але ми можемо бути один для одного дзеркалами, які відображають справжнє сяйво внутрішнього Вищого Я до тої миті, поки душа не впізнає, не пригадає свою велич у цьому відображенні.

Іноді ми думаємо, що нам потрібен цілитель (терапевт, рятівник, тощо), але насправді ми шукаємо когось, хто просто побачить нас, не оцінюючи, не змінюючи, а просто визнаючи.

І цей момент — коли людина починає бачити своє власне світло, повертає собі власну силу та власні крила — це найсвятіша мить, яку я мала честь переживати та розділяти з іншим.

Я вдячна своїй болі. Вона відкрила мені шлях до того, щоб глибше відчувати інших, бути поруч у їхніх шрамах і ранах, не намагаючись змінити чи «виправити». Моя історія дала мені здатність торкатися до найглибших шарів чужих душ із трепетом, любов’ю і вірою.

Але я також ще продовжую вчитися відчувати глибше, бути ще більш присутньою та справжньою в контакті. Бо кожна душа — це космос, який можна пізнавати та відкривати нескінченно! І я, як і багато інших, таких самих людей, тут лише для того, щоб тримати простір та свідчити своєю включеною присутністю сакральний момент зустрічі людини з самим Собою.

01/25/2025

Задоволення — це твоє живе, тепле «так» життю. Це те, що повертає тебе до тіла, нагадує про твої бажання, про твою здатність відчувати і проживати.

Нас часто вчать, що задоволення — це щось другорядне. Щось, що треба заслужити або відкласти на потім.
Але ж хіба ти живеш лише для того, щоб виконувати нескінченний список обов’язків?
Хіба твоє життя — це лише боротьба, втома і очікування кращих часів?

Задоволення — це не розкіш і не слабкість. Це основа твого існування. Воно починається в малих речах: дотик теплого пледа до шкіри, смак улюбленої їжі, мить спокою, коли ти відчуваєш себе тут і зараз. Пам’ятаєш, як ти відчувала задоволення в дитинстві? Як просто було радіти, відчувати щось нове, захоплюватись? Твоя здатність відчувати не зникла — ти просто перестала слухати її…

Може, ти соромишся своїх бажань. Думаєш, що це неправильно, несуттєво, неначасі… Але правда в тому, що відмовляючи собі в задоволенні - ти відмовляєш собі в житті.

Дозволь собі повернути це відчуття. Почни з малого: дозволь собі прогулянку, навіть якщо часу обмаль. З’їж щось смачне, не думаючи про калорії. Зроби щось лише для себе, не виправдовуючись і не пояснюючи. Задоволення — це не про егоїзм. Це про наповнення, про повернення до себе.

Ти заслуговуєш відчувати. Ти заслуговуєш жити...

01/20/2025

І головне питання тут — чи готовий ти битися за мене?
Але не з іншими і не з зовнішнім світом, а з власними демонами: страхами, які паралізують, болем, який кричить, травмами та сумнівами, які шепочуть, що краще тікати...

Найважчі вороги живуть всередині нас, і справжня любов вимагає сміливості дивитися їм в очі.

Любити — це про двох, хто готовий пройти крізь темряву одне одного, не відвертаючись. Це про готовність бути вразливим, бути справжнім і залишатися поруч, навіть коли страшно.

01/14/2025

Присвячується моїм друзям, які були поряд, навіть у найпотужніший шторм…

«Іноді шторм накриває раптово. Він змиває спокій, опору, віру в себе. Хвилі здіймають на поверхню те, що ми довго намагалися не помічати: старі рани, страхи, історії, які хотілося залишити позаду.

У такі моменти хочеться втекти. Від хвиль. Від болю, який здається нестерпним. Від себе. Але саме тоді, коли здається, що все навколо руйнується, життя дає нам унікальний шанс: зустрітися зі своїми глибинами.

Бо шторм — це не про руйнування. Шторм — це про очищення. Він приходить не для того, щоб забрати щось важливе, а щоб звільнити нас від того, що більше не служить. Він нагадує: усе, чого ми так боїмося, вже не має над нами тієї сили, яку мало колись. За хаосом завжди є місце для тиші.

І коли буря вщухає, ти раптом відчуваєш: всередині тебе завжди була глибина. Тиха, сильна, незламна. Шторм лише нагадав про неї. Нагадав про твоє право боятися, плакати, бути вразливою. І водночас залишатися собою — навіть коли здається, що все навколо змінюється.

Кожен шторм залишає нам щось важливе. Сила жити далі. Чесність із собою. Готовність прийняти світ таким, яким він є. І трохи більше життя всередині.

На цьому шляху я зрозуміла кілька речей, які змінили мене назавжди:

♥ Біль — це не ворог. Це мова душі. Він вказує на ті частини нас, які потребують більше любові, прийняття та турботи.

♥ Ми не самі. Завжди є ті, хто готовий бути поруч. Навіть якщо ми боїмося показати свої слабкості, дозвольте їм бути із вами.

♥ Вразливість — це сила. Бути відкритими перед собою й іншими — не слабкість. Це найчистіший прояв справжності й сили.

♥ Усе має сенс. Навіть коли його не видно. Іноді потрібен час, щоб зрозуміти, що саме цей шторм відкрив у нас щось важливе, змусив побачити себе по-новому.

♥ Життя завжди веде нас до себе. Навіть через бурі. Навіть через хаос. У найбільших штормах є сила знайти спокій всередині, якщо ми дозволимо собі це побачити.

Дякую тим, хто був поруч у моїх штормах. І дякую життю за те, що навчило мене бути сильною у своїй вразливості.»

01/04/2025

Чи чуди ви колись історію Алана Вотса про мавпочку й рибу? Вона проста, але така багатошарова у своєму сенсі.

Одного разу мавпочка побачила рибу, яка боролася з течією під час розливу річки. Мавпочка щиро вирішила, що рибі важко, і з найкращими намірами витягла її на берег, поклавши на дерево, де, на її думку, було безпечно. Але риба, яку «врятували», не змогла дихати поза водою і загинула 😞.

Вотс використав цю історію як метафору того, як добрі наміри без розуміння природи іншого можуть принести біль, замість допомоги.

Ця історія для мене — нагадування про те, як важливо у стосунках не лише хотіти допомогти чи врятувати, а й глибоко розуміти того, хто поруч. Як часто ми, із найкращими намірами, намагаємося «покращити» життя близьких, не замислюючись, що для них означає щастя, свобода чи підтримка.

Любов — це не змінювати чи «рятувати». Любов — це вміти слухати, бачити й приймати іншого таким, який він є. Це про сміливість запитати: «Що тобі дійсно потрібно?» і дати простір для їхньої відповіді.
Мавпочка діяла з любові, але не запитала, як живе риба. У цьому проста мудрість цієї історії: ми не можемо знати, що дійсно добре для іншого, поки не спробуємо зрозуміти його спосіб «дихати».

І я вірю, що лише так можна зростати разом, залишаючи простір для свободи, щастя й справжньої близькості.
Обіймаю серцем 🫶.