Надежда Кривуля, психоаналитик в Праге

  • Domů
  • česko
  • Praha
  • Надежда Кривуля, психоаналитик в Праге

Надежда Кривуля, психоаналитик в Праге Психоанализ, обучение и супервизии

03/03/2026

Колеги в дискусії допомогли побачити, що термін «робота жіночого» сьогодні не вільний від однозначних конотацій. Він виник усередині певної символіки: жіноче як те, що приймає, чоловіче як активне; анатомія як джерело метафори; тіло як модель відмінності. Можна уточнювати, що йдеться не про соціальні ролі й не про «природу жінки», але культурні асоціації нікуди не зникають. Слово «жіноче» неминуче резонує з уявленнями про те, якою «має бути» жінка. У цьому сенсі критика небезпідставна: мова психоаналізу здатна активувати застарілі або болючі смисли.

Але чи означає відмова від терміна відмову від феномена, який він позначає?

Шаффер справді повертає жіноче в теорію. Там, де фройдівська традиція будувалася навколо фалічної осі й нерідко описувала жіноче через відношення до неї, вона стверджує його автономну значущість як специфічної психічної роботи. Однак сам цей жест зберігає логіку протиставлення - напруга, яку важливо усвідомлювати, щоб не відтворювати її несвідомо.

Сучасна гендерна чутливість посилює напругу навколо цих понять. Але визнання небінарності не означає відмови від відмінності як такої - лише відмови від жорсткого закріплення психічних модусів за тілами й соціальними ідентичностями. Якщо «роботу жіночого» розуміти як функцію, а не як долю, вона не суперечить небінарності.

Що робити з цим сьогодні?
Перше - не заперечувати історичну навантаженість терміна й визнати, що мова не є нейтральною.
Друге - розвести процес і позицію. «Робота жіночого» - не припис, як бути жінкою, а опис одного з модусів психічної функції: здатності до рецептивності, витримування внутрішнього простору, інтеграції порожнечі та зв’язування збудження. Цей модус може бути розвинений, відкинутий або розщеплений - і він не закріплений за анатомією. Йдеться про психічний процес, а не про нормативну модель ідентичності.
Третє - відмовитися від прихованої ієрархії. Ані «жіноче», ані «чоловіче» не є більш зрілими за визначенням. Це не «сходи розвитку», а напруга, в якій формується суб’єктивність.
Нарешті, важливо пам’ятати: сексуальна диференціація -тільки один із операторів асиметрії, але не її центр і не ознака «психічного здоров’я». Психічне життя включає й інші осі: залежність і автономію, життя і смерть, час і старіння. У ширшому полі «робота жіночого» стає частиною загальної логіки інтеграції відмінностей, а не її фінальною точкою.

Як уникнути ризику нормативізації?
Не перетворювати теорію на модель «як правильно». Аналітик не може заздалегідь знати, як суб’єкту «бути жінкою» або «бути чоловіком». Він може лише досліджувати, які способи роботи з асиметрією доступні даній психіці й які викликають тривогу.
Ризик виникає не через сам термін, а через позицію аналітика. Якщо поняття починає звучати як припис, воно перестає бути інструментом розуміння й редукує суб’єкта до норми.

Нам не потрібно обирати між деконструкцією і догмою. Можна визнавати історичність мови, шукати більш точні формулювання і водночас зберігати цінне клінічне спостереження: психіка організує відмінність, а робота з внутрішньою відкритістю так само необхідна, як і робота межі. Завдання сьогодні - не скасувати відмінність і не закріпити її, а зберегти можливість мислити напругу, не перетворюючи її на долю.

27/02/2026

Навколо теми жіночого/чоловічого не вщухають дискусії. Ось і на модулі про сексуальність та перверсії Клінічний психоаналіз не-невротичних пацієнтів ми торкнулися цього питання.

Едіп - це симптом буржуазної сім’ї XIX століття чи структурна організація бажання? Кастраційна тривога - продукт патріархату чи символічний ефект різниці статей? Де проходить межа між історичним і структурним?

Психоаналіз народився всередині різниці статей. Але майже одразу показав: ця різниця не збігається з анатомією і не вичерпується соціальною роллю. Мова йде не про «чоловіків» і «жінок» як біологічні категорії, а про способи організації потягу, ставлення до нестачі, до закону, до іншого.

У цьому контексті ідеї Жаклін Шаффер про «роботу жіночого» набувають особливого значення. Шаффер не пропонує есенціалістську теорію «жіночої природи». Її внесок у описі специфічної психічної операції, яку можна назвати роботою внутрішнього простору. Це здатність витримувати пасивацію, контейнерувати збудження, інтегрувати порожнечу як умову трансформації. Йдеться про допущення неоформленого, здатність дозволити чомусь «дозріти», перш ніж воно стане уявленням.

Це не «роль» або соціальна норма, але модус психічного функціонування. І він необхідний не тільки жінкам. Чоловікам він також необхідний для здатності виношувати ідеї, у прийнятті залежності, у здатності бути об’єктом турботи, у перенесенні аналітичної роботи.

Саме тому зводити Шаффер до легітимізації патріархального порядку - значить читати її поза клінічним полем. Але і перетворювати її концепцію в метафізичну «онтологію жіночого» - не менш ризиковано. У першому випадку психічне розчиняється в соціальному. У другому - динаміка перетворюється на сутність.

Не можна читати Шаффер як соціального теоретика, вона - клініцист, що працює з різними конфігураціями фантазму. Вона не описує «як має бути», а досліджує, як структурується переживання тілесної диференціації: чи може суб’єкт витримати досвід відкритості, вторгнення, внутрішнього простору? Тіло - не доля, але асиметрія тілесної різниці організує фантазм. Мазохізм тут розуміється як психічна робота, що організовує здатність витримувати пасивну позицію. І якщо «робота жіночого» - модус функціонування психіки, то вона не закріплена анатомічно. Вона може бути інтегрована або відкинута суб’єктом будь-якої статі.

Питання, яке тут закономірне: чи є «робота жіночого» (а ширше - питання бісексуальності) необхідним етапом психічної зрілості? Чи це лише один з можливих шляхів?

Продовження буде…

11/11/2025

Роздуми про зв’язок ідей Абрахам і Торок з роботою негатива у Ґріна наштовхнули мене на запитання: чи можемо ми справді говорити про їхню тотожність, чи все ж ідеться про різні феномени?

У Андре Ґріна «робота негатива» описує активний процес руйнування психікою власних зв’язків. Там, де могла б виникнути символізація, він бачить її анулювання: уявлення стираються, сцена не розгортається, внутрішній простір перетворюється на порожнечу. Тому Ґрін говорить про «мертвий перенос», «мертву матір», «порожню сцену» - різні постаті одного та того самого: психіка продукує відсутність і наповнює нею себе. Усередині суб’єкта залишається не «зміст», а лише слід утрати, зяяння, діра.

У Абрахам і Торок, навпаки, психіка не руйнується, а напружується, щоби втримати те, що неможливо висловити. Йдеться не про деструкцію, а про роботу збереження: суб’єкт будує всередині себе крипту, де запечатує чуже послання, таємницю, непрожиту втрату. Симптом чи повторення стають голосом цього прихованого «привида». Отже, порожнеча виявляється заповненою - це склеп, у якому заховано чуже й непережите.

Цю різницю можна сформулювати як різницю в «онтології порожнечі». У Ґріна порожнеча є наслідком роботи негатива: нічого не виникає, символізація провалюється, і лишається лише мертва відсутність. У Абрахам–Торок порожнеча є радше видимістю: за нею прихована крипта, де замкнене чуже, витіснене і опечатане. Це ближче до ідей Ракам’є, Лебовісі та інших щодо трансгенераційної передачі.

Звідси й відмінність для аналітичної позиції. У клініці Ґріна завдання - витримати відсутність, не поспішати заповнювати порожню сцену й дати можливість народитися новому рухові символізації. У Абрахам і Торок завдання інше: почути чужий голос, захований у мовленні пацієнта, розпізнати присутність привида й допомогти винести його назовні, наділити словами.

Таким чином, обидва підходи зосереджені на несимволізованому, але описують різні форми його існування: у Ґріна це «ніщо» - ефект деструкції, у Абрахам-Торок це «чуже» - таємниця, замкнена в крипті.

«Мучить нас не повернення примар минулого, а зникнення примар майбутнього».У суботу ми з колегами говорили про роботу з ...
20/10/2025

«Мучить нас не повернення примар минулого, а зникнення примар майбутнього».

У суботу ми з колегами говорили про роботу з дітьми і дорослими, які виросли в сім’ях із перверсивним кліматом, що руйнує мислення дитини та її здатність до символізації.

Із такої сім’ї можна вийти з дуже різною «спадщиною»: від меланхолії й перверсивного нарцисизму до шизофренії.

Для мене було надзвичайно важливо, що в групі виник справжній діалог і обмін досвідом. Ми розмірковували, як складно працювати з впливом сім’ї в дитячій клініці; як може вибудовуватися така робота (особливо цікавим був досвід колег, які зараз працюють у Франції); наскільки нюансованими виявляються питання перенесення й контрперенесення, а також місце «зрілої надії», необхідної для відновлення мислення та суб’єктності.

Щиро дякую всім учасникам за інтерес до теми і за підтримку мене як викладачки 🙂

06/10/2025

🔹 АНОНС СЕМІНАРУ
Семінар організований Український Психоаналітичний Союз

«Сімейна система як секта: психодинаміка перверсивних зв’язків»

Іноді сім’я перетворюється на замкнуту систему влади, де любов стає інструментом контролю, а турбота - формою насильства. Тут дитина не зростає - вона служить. Вона «особлива», але не вільна. І вся структура нагадує секту: є лідер, союзники, вигнані й колективна брехня, яка тримає всіх разом.

На семінарі ми розглянемо, чим первертна сім’я відрізняється від нарцисичної, як формуються несвідомі пакти і як вони перетворюють дім на тоталітарний простір.

Ми говоритимемо про клініку дорослих, що виросли в таких родинах, про пастки перенесення й контрперенесення, про позицію аналітика-свідка, який витримує брехню, не руйнуючи зв’язку.

У програмі: ідеї Ракам’є, Каеса, Гріна, Арендт, Ліфтонa та Фуко, клінічні приклади та аналіз фільмів, що допоможе побачити ці механізми у дії.

Цей семінар - не лише про патологію.
Він про владу, залежність, межі і про те, як психоаналіз повертає людині голос там, де раніше звучала лише мантра сімейної брехні.

📍 Формат: одноденний інтенсив 18.10.2025
🕰 Тривалість: 10.00-18.00
👤 Для психоаналітиків, психотерапевтів і студентів, зацікавлених у глибинних процесах сімейних зв’язків.

02/10/2025

У психоаналізі є дві полярні точки зору щодо надії (хоча, мені здається, тут немає суперечності).
Одні кажуть, що надія необхідна для потягу до життя, для майбутнього. Інші (і тут часто посилаються на Лакана та Міллера), - що сам принцип надії має бути викорінений, надія «вбита», аби людина не жила безплідними мріями, а зіткнулася з кастрацією та неможливістю повної реалізації бажання.

❗️Але. Щоб «убити надію» у лаканівському сенсі, людина має спершу її мати - у формі ілюзії та як внутрішній досвід зв’язку з життям і з Іншим. Якщо з самого початку надії немає (наприклад, у тяжкій депресії, травмі, нарцисичній патології), то й нищити нічого. Навпаки, тут психоаналітик створює, вирощує, утримує мінімальне відчуття, що щось може бути можливим. Це «перехідна ілюзія»: її треба збудувати, аби згодом можна було витримати її руйнування.

Інакше «руйнування надії» стає просто ретравматизацією - не-зустріччю з Реальним, а повторним провалом. Немає кастрації без обіцянки. Це, до речі, одна з критик надто буквального прочитання Лакана: якщо взяти його тезу «убити надію» як технічний принцип, можна опинитися в позиції садистичного аналітика, який лише підтверджує порожнечу пацієнта.

Ми можемо розглядати це як дві часові логіки аналізу:
1️⃣ Перша: допомогти суб’єктові здобути «опору» (надійну рамку, мінімальне відчуття зв’язку та можливості майбутнього).
2️⃣ Друга: поступово розібрати ілюзію про те, що хтось/щось дасть повне задоволення; перенести акцент із фантазму на суб’єктивну відповідальність.

І тільки тоді з’являється можливість роботи трауру і, парадоксальним чином, нового задоволення життям без фантазії про «повне».

Тоді надія - це міст: спершу необхідний, а потім має бути розібраний.

30/09/2025

🍂BIG NEWS❗️

Серед щоденних справ і подій майже не помітила, як швидко наблизився момент старту - вже цих вихідних розпочинається курс Клінічний психоаналіз не-невротичних пацієнтів !

Це для нас більше, ніж навчання: ми пишаємося ним, любимо його й упевнені в його якості. Він живий, практичний, захопливий і, так, непростий. Але хіба аналітик шукає легких шляхів? 🙂

🧑‍🏫А тепер дозвольте розповісти про наших викладачів:

Психоаналітик у Києві Павловська Ольга - мотор і мозок курсу. Її інтелект мов маяк: допомагає не загубитися у складному й задає високий горизонт. Краса й авторитетність у гармонії.

Нина Кокойло - жива вода курсу. Щедрість, енергія та вміння з іскрою говорити про складне роблять будь-яку теорію цікавою історією.

Sergii Ugrium - рідкісний парадокс: надійність і новаторство в одному флаконі. Його лекції - ковток свіжого повітря, що надихає на ідеї й творчість.

Марина Душина психоаналітикиня - поєднання душевності й сили. Гострий розум і самобутність перетворюють її лекції на розмову по душах з інтелектуальною іскрою.

Марія Євграшина - наша людина-структура: з нею навіть хаос стає системою. Чіткий виклад, почуття гумору й такі креативні презентації, що їх неможливо забути.

Надежда Кривуля, психоаналитик в Праге - а я тут просто стараюся, щоб мотор працював, вода текла, повітря було свіжим, а структура трималася.

Якщо ви ще не з нами - саме час приєднатися. Ми дуже чекаємо на зустріч 💛

29/09/2025

Наприкінці вересня відбулася конференція, організована Український Психоаналітичний Союз. Радісно спостерігати, як зростає спільнота, з’являються нові проєкти, а професійні зустрічі незмінно проходять на високому рівні. Ми співпрацюємо вже кілька років, тому можу сказати це з упевненістю.

Теми конференції склалися у цілісне полотно роздумів про природу перенесення та його межі: між любов’ю і знанням, повторенням і трансформацією, сценою минулого та актом теперішнього.

Фокус всієї зустрічі був спрямований на розуміння перенесення як простору між зустріччю та ілюзією, між життям і смертю психічного, де аналітик неминуче стикається з питанням власної етичної відповідальності.

Конференція окреслила коло фундаментальних питань:
- Перенесення як любов, знання, повторення чи акт?
- Як аналітик справляється з тінню Над-Я та власними «сліпими зонами»?
- Що робить перенесення живим: аналітична зустріч, ілюзія чи етична позиція?
- Як змінюється перенесення в різних практиках: підлітковій, парній, цифровій та тій, що відбувається в умовах воєнного часу?

З великою вдячністю до Нина Савченко за мою ініціацію виступити з доповіддю українською мовою, до організаторів - за чудову підготовку, а до колег - за глибокі питання та роздуми про перенесення у психоаналітичній практиці.

Теми, які змусили мене замислитися після конференції:
- Клініка свідка травми vs Аналітик і аналізант в одному травматичному полі (можливості й неможливості одних і інших)
- Місце надії в аналітичній практиці
- Виклики LLM для психоаналізу

Збираюся написати про це пізніше.

26/08/2025

Есенціальна депресія

Поняття есенціальної депресії було вперше запропоноване П’єром Марті у 1966 році. Він виділив чотири основоположні характеристики:

1. Втрата життєвого тонусу;
2. Втрата лібідо - як нарцистичного, так і об’єктного;
3. Відсутність економічних наслідків цієї втрати;
4. Наявність потягу до смерті в основі феномена.

Показово, що кожне з цих формулювань побудоване як негатив, як досвід втрати, зникнення або відсутності. У цьому вже проглядається специфічна логіка есенціальної депресії: не як активного конфлікту, а як згасання психічного життя.

Згодом Клод Смажа розвинув метапсихологічну гіпотезу цього стану на основі тривалої клінічної роботи з оператуарними пацієнтами. Його підхід дозволив уточнити та розширити семіологічний опис есенціальної депресії, спираючись на переживання пацієнта та спостереження аналітика. Нова клінічна картина включає такі ознаки:

1. Втрата відчуття легкості буття
Пацієнт переживає раптове обтяження життя. Усе стає важким, серйозним, позбавленим спонтанності та внутрішнього світла. Зникають легкість, чарівність, іронія, втрачається здатність до гри у стосунках з іншими. Рештки безтурботності поступаються місцем суворій реальності, якій відтепер підпорядковане все психічне існування.

2. Втрата надії
Надія - це форма фантазматичної проєкції в майбутнє, що спирається на внутрішні ревері, які пов’язують минуле й майбутнє суб’єкта. За есенціальної депресії цей простір фантазії та мрії обривається, що призводить до зникнення нарцистичного інвестування у себе та в майбутнє.

3. Відчуття втоми
Це одна з небагатьох ознак, про яку пацієнт здатен спонтанно говорити. Втома переживається тілесно і психічно, як загальне виснаження, як відсутність внутрішнього супроводу в думках і діях. Тоді як втрата надії або легкості зазвичай не усвідомлюється, втома стає єдиним «перекладеним» елементом, за допомогою якого пацієнт ще може звертатися до зовнішнього світу.

4. Контрпереносна тривога
Одним із ключових аспектів є невисловлена, але глибоко переживана тривога аналітика за життя пацієнта. Часто це тривожне відчуття виникає раніше, ніж з’являється можливість його символізації чи осмислення. При цьому сам пацієнт, як правило, не виражає жодної тривоги за себе - створюючи розрив між внутрішньою катастрофою та зовнішньою байдужістю. Це асиметрія оцінки небезпеки і стає важливим діагностичним маркером.

Таким чином, есенціальна депресія постає як психічна катастрофа, що часто залишається мовчазною. Зникнення здатності до ревері руйнує опору Я, особливо у пацієнтів, що функціонують за фалічно-нарцистичним типом, де активність цінується вище, ніж пасивне психічне переживання. Саме в цих випадках відзначається особливий зв’язок між нарцисизмом, зникненням ревері та соматизацією.

Авторка: Кривуля Надiя - для
Клінічний психоаналіз не-невротичних пацієнтів

Триває набір на курс Клінічний психоаналіз не-невротичних пацієнтів, який розпочнеться вже в жовтні! Щиро запрошую вас д...
25/08/2025

Триває набір на курс Клінічний психоаналіз не-невротичних пацієнтів, який розпочнеться вже в жовтні! Щиро запрошую вас долучитися: курс задуманий як сучасний, живий простір, відкритий до роздумів і спільного пошуку. Він допоможе збагатити ваш професійний інструментарій і зробить роботу з пацієнтами, чиї структури виходять за межі невротичних, глибшою й осмисленішою. А щоб трохи «спокусити» ваш інтерес, ділюся уривком зі своєї лекції «Особливості сексуальності не-невротичних пацієнтів». (Усі посилання для реєстрації ви знайдете в першому коментарі).

Розвиток потягу та розвиток ставлення до об’єкта можна розглядати як дві паралельні лінії, які в нормі підтримують і живлять одна одну. Перша лінія - це рух від сексуальної функції, пов’язаної насамперед із тілесним задоволенням, до складніших форм переживання бажання, а далі - до його символізації та сублімації. Друга лінія - це еволюція від аутоеротизму й нарцисичної замкненості до вибору зовнішнього об’єкта і здатності його інвестувати, а згодом - до розподілу лібідо між множинними об’єктами, без катастрофічного страху втратити єдиного й незамінного.

Коли ці лінії розвиваються узгоджено, виникає взаємне оживлення: бажання спрямовує до об’єкта, а об’єкт розширює можливості трансформації потягів, включаючи їх у ширшу символічну роботу. Проте невдачі на цьому шляху призводять до своєрідних патологій зв’язку. Там, де потяг залишається зафіксованим на рівні функції, не піднімаючись до рівня бажання і символізації, стосунки з об’єктами виявляються примітивними, захоплюючими чи адиктивними. В інших випадках відбувається розрив і дисоціація: суб’єкт може бажати, фантазувати, навіть сублімувати, але виявляється нездатним до живої прихильності, оскільки зв’язок з об’єктом переживається як загроза - загрозою може бути як поглинання, так і втрата. Тоді у психіці формуються анти-любовні захисти: відмова від близькості, уникання, фіксація на неможливому коханні, сексуальна анорексія.

Таким чином, там, де мала б складатися динаміка взаємного оживлення, виникає поляризація: або бажання існує без реального об’єкта, перетворюючись на порожню еротичну одержимість, або об’єкт утримується без бажання, що обертається залежністю й мертвими зв’язками. Найдраматичнішими стають ситуації, коли один-єдиний об’єкт фетишизується і стає незамінним: його втрата чи недоступність обертаються катастрофою, а сама можливість кохати чи бути коханим переживається як джерело терору.

У нормі людина вчиться інвестувати не один, а множинні об’єкти, і саме ця множинність робить стосунки живими, дозволяючи переносити втрати й знаходити нові форми зв’язку. Там же, де множинності не досягається, зв’язок виявляється крихким, тривожним і наповненим страхом - кохати стає так само небезпечно, як і дозволити себе кохати.

29/07/2025

Коли мова ранить. Про зухвалість говорити і про травму мовчання

Читаю цікаву статтю Юлії Крiстєвої, назву якої можна приблизно перекласти як «Зухвалість висловлювання» або «Зухвалість мови». Планую поговорити про неї в межах спеціалізації Клінічний психоаналіз не-невротичних пацієнтів Але зараз - про інше.

Крістєва пише, що «мова - це місце, де суб’єкт виходить із тіла. Але якщо немає мови, в яку він може увійти, він залишається у тривозі».

Коли ми говоримо про зухвалість мовлення (l’impudence d’énoncer) ми маємо на увазі не лише особисту сміливість. Йдеться про соціально‑політичний і історичний акт. Акт, який може бути забороненим, витісненим, придушеним і який, тим не менш, є порогом буття для суб’єкта.

🔸Історична заборона української мови як травма

Для української історії цей поріг насильно перетинали неодноразово. Починаючи з (?) Валуєвського циркуляру 1863 року і впродовж більш ніж століття українська мова піддавалася інституційному знеціненню, заборонам, асиміляції. Її оголошували неповноцінною, сільською, негідною.

Це було витіснення мови не лише як засобу спілкування, а як символічного контейнера колективної ідентичності. Покоління українців не мали змоги наважитися говорити. І йшлося не лише про мовчання, а й про неможливість появи суб’єкта, як це описує Крістєва: якщо немає материнської мови, якою ти можеш говорити, ти позбавляєшся можливості постати як «я». Замість цього - або витіснення, або перверсивне прилипання до «чужої» мови, або психічне розщеплення.

🔸Сучасне витіснення російської мови - болісна необхідність?

Сьогоднішня ситуація, особливо після 2022 року, перевертає цю сцену. Російська мова, яка довгий час була мовою влади й колонізації, у сприйнятті багатьох стає мовою насильства, захоплення, болю. Відмова від неї зрозуміла. Це жест звільнення. Це можливість повернути відщеплену частину ідентичності. І це -політичне рішення.

Але з погляду психіки - це також травма суб’єкта, особливо якщо йдеться про українців зі сходу (але не лише, звiсно), чия повсякденна мова, мова матері, мова любові, страху, втрати - російська.

Відмова від рідної мови - це завжди часткова ампутація пам’яті, голосу, тіла. Це розрив із jouissance, з материнським, з ритмом, - пише Крістєва у La révolution du langage poétique.

Ця відмова, необхідна в політиці, може бути нестерпною для психіки, якщо не супроводжується символічним опрацюванням і вторинним зчепленням із новою мовою.

🔸Що відбувається з мовленням, коли рідна мова більше не може звучати вільно?

Говорити - це зухвалість. (Ю. Крістєва)

Коли Крістєва говорить про «зухвалість висловлювання», вона має на увазі не просто сміливість говорити, а екзистенційний жест появи суб’єкта в мові. Висловитися - означає вирватися з безмовної тілесності, перейти поріг несвідомого й стати на сцену символічного порядку. Це завжди ризик. Це завжди - тілесне збудження, переведене у форму. Це завжди - акт народження.

Але що відбувається, коли мова, якою ти можеш висловитися, опиняється під забороною?

Коли твоя langue maternelle - мова матері, дитинства, пам’яті - стає непристойною, небезпечною, відторгнутою? Коли саме проголошення на ній викликає не бажання бути почутим, а страх бути звинуваченим?

Рідна мова - це завжди надлишок: надто тілесна, надто насичена афектом, надто слабо відфільтрована Законом. (Ю. Крістєва, La Haine et le silence)

Саме в цьому надлишку - її сила і її вразливість.

Коли мова, з якої починається мовлення, витіснена з публічного простору, суб’єкт може:
- замовкнути - і тим самим утратити зв’язок із тілесним, материнським, до-мовним;
- або продовжувати говорити - і тоді його мова стає формою спротиву, способом перетворити травму на символічне.

Для Крістєвої рідна мова - не нейтральний код, а щільна матерія несвідомого. Вона пов’язана з тілом, ритмом дихання, голосом матері. І тому відмова від неї - не просто політичний жест. Це може бути психічне розщеплення.

Аб’єкт - це те, що мене відкидає, але без чого я не можу бути собою. (Ю. Крістєва, Pouvoirs de l’horreur)

Коли мова стає аб’єктом - відкиненою, «брудною», неприйнятною - вона перетворюється на джерело сорому. Але якщо суб’єкту вдається повернути її в мовлення, хоча б фрагментарно - це може стати актом відновлення цілісності.

У цьому сенсі говорити рідною мовою, навіть якщо вона більше не визнається «своєю», - це спосіб бути, спосіб залишитися живим, тілесним, афективним. Це акт, який Крістєва назвала б перетворенням збудження на мову, переходом від перверсивного заперечення до символічного існування.

🔸Перезбирання ідентичності: де тут місце аналізу?

Коли аналітик працює з людиною, яка вимушено перебудовує свою ідентичність через мову, він працює не просто з мовленням, а з межовою зоною між тілесним і символічним. Із простором, де несвідоме може знову зазвучати або залишитися в паніці мовчання.

Психоаналіз у цьому контексті може:
- стати простором, де витіснена мова дозволена, навіть якщо зовні вона здається «небезпечною»;
- допомогти усвідомити ціну й наслідки відмови від мови, не нав’язуючи повернення;
- підтримати суб’єкта в тому, щоб віднайти себе в мовленні новою мовою, не втрачаючи зв’язку з тілом і історією.

Бути в аналізі - означає наважитися говорити. Іноді - «забороненою» мовою. Іноді - вперше назвати свій біль новою. У будь-якому випадку, говорити - здійснити зухвалість суб’єкта, який не погоджується зникнути в мовчанні.

16/07/2025

Готуюсь до доповіді для конференції, присвяченої переносу в психоаналітичній клініці. Поділюся деякими міркуваннями, що сформувалися в процесі підготовки і загалом, з досвіду робочих груп із переносу, які я веду цього року.

Отже, перенос у психоаналітичній роботі умовно має чотири вектори актуалізації та розгортання. Йдеться саме про актуалізацію, тобто про ті моменти, коли перенос справді виходить на передній план аналітичної взаємодії.

Що таке вектор переносу?

Вектор переносу - це не просто «зміст» переносу (бажання, фантазм, ідентифікація), а спосіб його руху, реалізації та закріплення в аналітичній ситуації.

Кожен вектор:
🔸визначає форму, в якій присутній перенос;
🔸дає аналітичну «опору» для його розпізнавання;
🔸робить можливою роботу з несвідомим через особливу модальність (відчуття, тривогу, фантазми, сни тощо).

0. Нульовий вектор
Тіло, поведінка, сцена до-мовлення
Це найбазовіший, до-репрезентативний рівень, на якому перенос ще не структурований у фантазм, символ або мову. Він проявляється в тиші, відмові від мовлення, тілесних симптомах, «присутності без адресата».

Приклади:
✅Мовчання, ступор, порожнеча
✅Порожнє повторення
✅Нав’язливий ритм, соматизація, інфантильні жести

1. Перший вектор: тривога
Афективне вторгнення як маркер переносу

Тривога - це емоційний сигнал, який супроводжує появу переносу. Вона порушує стабільність нарцисичної оболонки, виявляє ставлення до Іншого як потенційно небезпечного або бажаючого.

Тривога вказує на присутність бажання Іншого і, відповідно, на активацію переносу. Вона може бути як паралізуючою, так і структуруючою.

Типові форми:
✅Нав’язливий страх бути покинутим
✅Тривога викриття
✅Сором, тілесне напруження тощо

2. Другий вектор: несвідомий фантазм
Репрезентативна структура бажання

Тут перенос зчіплюється з фантазмом - структурою, в якій бажання суб’єкта та бажання Іншого переплітаються.
Фантазм - це фіктивна сцена, де суб’єкт завжди займає певне місце (жертва, об’єкт, спостерігач, рятувальник тощо).

Як проявляється:
✅Повторювані теми: спокушення, приниження, покинутість
✅Нав’язливі наративи, сцени «ніби як»
✅Емоційно насичені уявлення тощо

Фантазм дає доступ до несвідомого сценарію, в який аналітик втягується як учасник. Це рівень, де працює інтерпретація.

3. Третій вектор: сновидіння
Знімок переносу, перекодування між регістрами

Сон - це особливий вектор, в якому несвідоме, перенос і теперішнє аналітичної сцени переплітаються в одному тексті.
Сновидіння часто виникають після інтерпретацій або в критичні моменти аналізу та включають фігуру аналітика.

Приклади:
✅Сон про сесію, де кабінет і аналітик спотворені, зашифровані, але впізнавані
✅Сон на початку аналізу або «ретроспективний сон», що передбачає весь аналіз
✅Сон-склейка - поєднує теперішню ситуацію з дитячими переживаннями тощо

Функція:
Сновидіння перекладає:
🔸минуле в теперішнє (регресія);
🔸теперішнє в минуле (прогресія);
🔸несвідоме в образ, відкритий для інтерпретації

Adresa

Petrská 1131/2
Praha
11000

Otevírací doba

Pondělí 10:00 - 21:00
Úterý 10:00 - 21:00
Středa 10:00 - 21:00
Čtvrtek 09:00 - 21:00

Telefon

+420602660070

Internetová stránka

Upozornění

Buďte informováni jako první, zašleme vám e-mail, když Надежда Кривуля, психоаналитик в Праге zveřejní novinky a akce. Vaše emailová adresa nebude použita pro žádný jiný účel a kdykoliv se můžete odhlásit.

Odkazy

Sdílet

Share on Facebook Share on Twitter Share on LinkedIn
Share on Pinterest Share on Reddit Share via Email
Share on WhatsApp Share on Instagram Share on Telegram

Kategorie

Содействие психоаналитика в трудных жизненных ситуациях

Психоаналитик, клинический психолог. Магистр гуманитарных и социальных наук по психологии Университета Ниццы, Франция. Член Психоаналитической Академии им. П.-К. Ракамье, Франция. Веду частный прием в г. Прага (Чехия). Консультации для жителей других стран возможны он-лайн.

Способствую благополучию людей, находящихся в жизненном кризисе или несчастливых в отношениях. Оказываю психологическую помощь в принятии новых условий жизни, в связи с иммиграцией, изменением личного или социального статуса.

Провожу психоанализ со взрослыми, которым интересен свой внутренний мир, и с теми, кто хочет сделать психологическую помощь своей профессией.

Также преподаватель клинической специализации в Международном институте глубинной психологии (г. Киев, Украина) “Клинический психоанализ не-невротических пациентов”. Автор ряда курсов повышения квалификации для пси-специалистов.