23/10/2025
П̲с̲е̲в̲д̲о̲і̲н̲д̲и̲в̲і̲д̲у̲а̲л̲і̲з̲а̲ц̲і̲я̲ л̲ю̲б̲о̲в̲н̲о̲г̲о̲ д̲и̲с̲к̲у̲р̲с̲у̲:̲ к̲о̲л̲и̲ «Я̲ л̲ю̲б̲л̲ю̲ т̲е̲б̲е̲» н̲і̲к̲о̲м̲у̲ н̲е̲ а̲д̲р̲е̲с̲о̲в̲а̲н̲е̲
Ми живемо в епоху, коли фрази на кшталт “я ніколи нікого так не кохав” можна почути від людини, яка вже повторила їх двадцять п’ять разів - щоразу для іншої людини, але з тією ж переконаністю, ніби вперше.
У 1940-х Теодор Адорно ввів поняття псевдоіндивідуалізації - коли масове культурне виробництво отримує вигляд вільного вибору на основі стандартизації. Адорно каже, що популярна музика створює ефект вибору й індивідуальності. Ти ніби сам обираєш, що слухати, але насправді музика вже заздалегідь зроблена й підготовлена, а твій вибір - лише ілюзія. Тобто ти не створюєш досвіду, а реагуєш на готовий шаблон, мовби він був «твій». Те саме відбувається з мовою любові.
Людина каже: “Ти моя доля, моя зірка, я прокидаюся з думкою про тебе” - і щиро це відчуває. Але ці слова не народжуються в контакті з конкретною людиною. Вони взяті з фільмів, пісень, Instagram-естетики і запускаються автоматично - як рефлекс на ситуацію “я закоханий”.
Людина не бреше. Вона просто говорить чужою мовою, не помічаючи цього. Почуття справжнє, але його формулювання - позичене. І саме тому воно може бути звернене до будь-кого. Зміст не зміниться.
Жак Лакан стверджував, що любов за своєю структурою нарцисична: коли ми кохаємо, ми насправді любимо власне Ego, реалізоване на уявному рівні. Ми закохуємося не в реальну особу, а в образ, який проєктуємо на неї - той, що дозволяє нам відчути себе цілісними, живими, значущими.
Але псевдоіндивідуалізована любов - це ситуація, коли навіть це Ego перестає бути нашим. Ми присвоюємо не лише образ коханого, а й образ “себе-закоханого”. Ми граємо роль за сценарієм, який не написали. І саме тому партнер відчуває: “Мене ніби люблять, але мене ніби й немає”.
Ролан Барт у “Фрагментах любовного дискурсу” писав, що дискурс закоханого настільки масивний, що душить іншого, для його власної мови не залишається простору. Закоханий ізольований у своєму висловлюванні, його слова не знаходять відповіді.Барт мав на увазі, що любовна мова завжди асиметрична - один говорить, а інший мовчить; закоханий створює реальність своєї любові самими словами, навіть якщо їх ніхто не повторює у відповідь.
“Я - той, хто чекає”, - так Барт визначав ідентичність закоханого.
Це чекання - мука невизначеності: він не знає, чи прийде інший, чи відповість, чи ще любить, але саме ця невизначеність підтримує його почуття живим.
Але в епоху псевдоіндивідуалізації навіть це чекання стає перформансом. Людина не мучиться невизначеністю - вона постить сторіс “сумую”, перетворюючи страждання на контент. Вона не чекає - вона грає того, хто чекає, за готовим сценарієм.
Адорно писав, що найінтимніші реакції людей повністю реїфіковані. Наші почуття перестали бути живими й особистими. Ми більше не відчуваємо, а «виробляємо» почуття як речі - стандартизовано, передбачувано, так, як «треба». Особистість ледве означає щось більше, ніж білосніжні зуби та відсутність запаху тіла. Інакше кажучи: ідея “моєї унікальної любові” тепер значить не більше, ніж білизна зубів у рекламі пасти - симулякр індивідуальності, що продається масово.
Адорно писав, що індустрія культури формує хибні психологічні потреби - такі, що можна задовольнити лише продуктами капіталізму. Справжні потреби у спільності, теплі, розумінні підмінюють штучними: бажанням виглядати ідеально, кохати «як у кіно», відчути себе потрібним хоча б на мить. І тоді нас «рятують» пісні, фільми, бренди - вони дарують коротке відчуття сенсу, яке швидко зникає, лишаючи ту ж саму порожнечу, що змушує знову шукати чергову дозу в культурній стрічці.
Сама романтична любов стає таким продуктом: людина вчиться кохати “правильно” - з потрібними словами, жестами, красивими фото з правильним освітленням.
Псевдоіндивідуалізація любовного дискурсу - це видимість інтимності без ризику справжньої зустрічі. Це можливість відчути себе живим через любов, не ризикуючи зустрітися з живою людиною.
Вихід можливий лише там, де ми ризикуємо залишитися без сценарію. Де хтось запитує: “А що ти справді відчуваєш зараз?” - і не приймає за відповідь банальну цитату.
Лакан говорив: “Любов - це давати те, чого в тебе немає, комусь, хто цього не хоче”. Парадокс, який руйнує будь-яку ілюзію контролю. В любові ми не обмінюємося готовими речами - увагою, турботою, упевненістю. Ми даємо іншому щось невидиме - свою вразливість, нестачу, порожнечу, те, чого самі прагнемо. Любов не гарантує відповіді й не належить нам. Вона починається саме там, де ми перестаємо контролювати, чи приймуть наш дар, і ризикуємо бути відкинутими. Тому справжня любов завжди трохи болюча, бо в ній ми відкриваємо не свою силу, а свою недосконалість і все одно простягаємо руки.
Псевдоіндивідуалізація - це спроба уникнути цього парадоксу. Уникнути неможливості, яка і є любов’ю. Бо справжня любов не має сценарію. Вона не контролюється, не прогнозується, не гарантує взаємності. Вона починається там, де закінчуються цитати
Усі мої дописи про стосунки та кохання тепер можна знайти за хештегами #ІнгаПроКохання та #ІнгаПроСтосунки. Не пропустить нові дописи!
