10/04/2026
Я пишу своєму психологу у четвер 26 лютого і домовляюсь про зустріч на понеділок.
Мені здавалося тоді, що життя зайшло в тупик. Вже 4 рік я в глибокому декреті. Двоє малих дітей. Сину вже майже 4, доні трохи більше року. Життя просто набір функцій по піклуванню за ними. Почуваю себе невдахою.
Обʼєктивно у мене є поміч. Син ходить у садок. Чоловік. Тричі на тиждень по 4 години з молодшою займається няня. Раз на тиждень приходить помічниця і допомога по дому. Я от зараз це написала і подумала: ну ніфіга собі, ти щє й ниєш, офігєла зовсім.
Але так, тоді мені здавалося що я лежу на соціальному дні, а наді мною курсує шикарним лайнером увесь успішний соціум.
28 лютого в суботу ми прокидаємося від сирен і вибухів. Починається в*на з Іраном, перші кілька діб такі інтенсивні обстріли, що не встигаємо навіть приготувати їжу. Візит до психолога відміняється. Як і усі інші «плюшки» колишнього життя. Закриваються садочки та інші соц.установи, няня не може приїжджати, бо навіть транспорт не ходить.
Через якийсь час спадає інтенсивність обстрілів. Ми налагоджуємо своє життя в своєму ритмі. Те, що здавалося страшним кошмаром, бо нема помічі з дітьми, і у мене взагалі нема ну ні секунди без них, стає одним з кращих пе�