Массажный салон "Шакти"

02/08/2025

🤖 Когда искусственный интеллект читает Коран и Библию без эмоций и предвзятости, он находит закономерности, которые невозможно игнорировать.Это видео — не п...

24/07/2025

22/06/2025

🎨 Чи знали ви, що першою жінкою, чиї картини виставили в Луврі, була… українка?

Її звали Марія Башкирцева.
Уже в 1884 році Лувр придбав її роботи — «Зустріч» і «Жан Жак». Але чомусь ми досі майже нічого про неї не знаємо…

❗Бо її, як і багатьох інших українських митців, присвоїла Росія.

У офіційних довідниках вона значиться як “русская художница”. Але правда в іншому:
🔹 Народилася в Україні (Гавронці, Полтавська губернія).
🔹 До 12 років жила тут.
🔹 Переїхала до Франції.
🔹 І завжди наголошувала: «Я — українка!»

Вона рішуче заявляла своє українське коріння — у щоденнику та в автобіографічних текстах.
Навіть на аудієнції із самим Папою Римським вона з гордістю сказала, що є українкою!

📍 За своє коротке життя — лише 26 років — вона:
▪ написала понад 150 картин,
▪ відкрила власну майстерню,
▪ вела романтичне листування з французьким письменником Гі де Мопасаном,
▪ увійшла в історію світового мистецтва.

🔥 Ми маємо знати її ім’я. Ми маємо повертати своє, бо вона відчувала себе українкою, і це — головне.

Називаймо речі своїми іменами. Бо кожна історія, кожне обличчя, кожен талант — частина нашої культури, яку в нас намагались відібрати. 🇺🇦

22/06/2025

23/05/2025

23/05/2025

Dołącz do kobiecej grupy, mówiącej po angielsku - jeśli masz obawy, napisz do mnie - postaram się je rozwiać 😀 możesz zacząć od grupy start, która już mówi i rozkręca się (17:30) lub do grupy fluent - mówiącej płynnie (18:30). Spotykamy się w każdy poniedziałek w Hvile Lublin - Ruch Relaks Rozwój 🍀

Rozmawiamy o ważnych dla nas tematach. To co, dołączysz? Grupki są kameralne, max 5 osób. Szczegóły w linku w komentarzach.

If you are an English speaker living in Poland, join us!
We meet every Monday and talk about important matters such as emotions, our roles in life, and many other issues.

20/05/2025

19/05/2025

☀️

15/05/2025

«Я не здався»

Я народився в звичайній робочій сім'ї в маленькому місті Черкаської області. Батько працював на заводі, мама — у відділі контролю якості. Грошей завжди не вистачало, жили від зарплати до зарплати. Але з ранніх років у мені жила мрія — вирватися. Не просто вижити, а вирватися з цієї сірості, бідності та нескінченних компромісів.

З дитинства я був міцним і впертим. Любив рух, спорт. Завжди знав: сила — не лише в тілі, а й у характері. У вісім років я сам записався до спортивної секції — на плавання. Вода стала моєю стихією: вона приймала мій гнів, тривоги і перетворювала їх на силу й наполегливість мого характеру.

Як же часто хотілося все кинути, коли ти важко тренуєшся, а твої друзі гуляють у дворі. З роками тренування ставали лише інтенсивнішими й довшими. Щодня, крім неділі, доводилося вставати о 6 ранку. О 6:45 — перше тренування, а після обіду — ще два. І так щодня, коли я вже був у старших класах.

Але все могло закінчитись у восьмому класі. Якось я невдало впав і зламав руку. Перелом був тяжкий, почалося загноєння кістки. Лікарі казали: ампутація. Загроза висіла, як вирок. Дев’ять місяців я провів у лікарні. Дев’ять місяців — це ціла вічність для підлітка. Але саме тоді я прийняв, мабуть, головне рішення в житті: я не здамся. Ні болю, ні відчаю, ні долі.

Поки інші вчилися у школі, я лежав у палаті й самостійно проходив усе, що проходили мої однокласники. Прочитав усе — від математики до історії. Вирішував завдання, писав, читав, учив. Я не дозволив собі жодного дня жалості до себе. Коли мене виписали, я здав іспити екстерном. Учителі та однокласники були шоковані. Мене не залишили на другий рік. Це був мій перший особистий успіх — тихий, але переможний. Я довів собі, що здатен.

Лікар на виписці сказав: Забудь про спорт. Ти більше ніколи не будеш тренуватися. Усередині я закипів. Можна сказати, я плюнув йому в обличчя — не фізично, а всією своєю рішучістю. Через рік після виписки я виконав норматив майстра спорту СРСР. Але вже не з плавання, а з багатоборства. Я почав усе з нуля: з хворою рукою, з болем у тілі — і вийшов переможцем.

А у 1989 році я вже став чемпіоном Союзу з багатоборства (мені було 19 років). Мрія, що здавалася неможливою, стала реальністю. Потім був шлях тренера, потім — бізнес. Я чотири рази втрачав усе. Абсолютно все. І чотири рази піднімався. Знову. Без скарг. Без страху. Знову і знову.

Сьогодні мені 54. Я у чудовій формі, виглядаю на сорок. Я фінансово вільний, маю власні компанії, сильні команди, проєкти. Я живу так, як колись мріяв. Але я пам’ятаю все. Кожен біль. Кожне падіння. Кожне «не вийде». І кожного разу, коли мене списували — я просто продовжував плисти.

Тому, коли почалося вторгнення, яке стало для мене теж важким випробуванням, я не втік з країни. Я залишився і боровся разом з Україною. Я робив свої 100% — як завжди робив для свого успіху. Зараз світ змінився, але, як на мене, принципи успіху залишились тими ж самими: віра, працьовитість, системність, наполегливість і чесність із собою та з іншими. Так, це ще не повний набір, потрібний для успіху — вдача також важлива. Але те, що залежить від нас самих, я вже написав.

Бажаю всім успіху в житті!
Я не здався — і тому переміг!
І Україна не здалася — і тому ми переможемо!