28/03/2026
Мене часто питають: «як ти так легко приймаєш рішення та не прив’язуєшся до обставин?»
Хочу відповісти притчею, на яку натрапила нещодавно в книжці з позитивної психотерапії Пезешкіана.
✨✨✨
Одного разу дервіш, для якого радістю було самозречення, а надією — рай, зустрів знатного вельможу. Його багатство перевершувало все, що дервіш коли-небудь бачив.
Шатер вельможі, призначений для відпочинку, стояв за містом. Він був зроблений із дорогоцінних тканин, навіть цвяхи, якими він був прикріплений до землі, були з чистого золота.
Дервіш, який завжди і в усьому проповідував аскетизм, обрушив на вельможу потік слів, говорячи про те, як нікчемне земне багатство, як марні золоті цвяхи шатра, як даремні людські труди й старання. І як, навпаки, величні святі місця. Самозречення — це найвище щастя.
Серйозно, із задумливим виразом обличчя слухав його вельможа. Він узяв руки дервіша у свої й сказав:
— Твої слова для мене — як жар полуденного сонця і свіжість вечірнього вітру. Друже, супроводжуй мене, підемо разом до святих місць.
Не озираючись назад, без грошей, не взявши із собою ні коня, ні слуги, він вирушив у дорогу. Вражений дервіш ледве встигав за ним.
— Пане, скажи мені тільки: ти справді думаєш здійснити паломництво до святих місць? Якщо так, то зачекай мене, поки я збігаю за своїм плащем пілігрима.
Вельможа, прихильно усміхаючись, відповів:
— Я залишив своє багатство, коней, золото, шатер, слуг — усе, що мав. Невже ж ти через плащ маєш повертатися?
— Пане, — здивувався дервіш, — поясни мені, як ти зміг залишити всі свої скарби й навіть відмовитися від свого вбрання?
Вельможа відповів повільно, але впевнено:
— Ми вбили золоті цвяхи в землю, а не в наше серце.
