31/12/2025
#психолог #гіпнотерапевт
🤔 ПІДЛІТКИ 🤔
Автор Віра Тарасова
🍀Мені 15 років. У мене істерика. Я кричу мамі:
«Вийди з моєї кімнати!»
Ми щойно сильно посварилися. Тому що вона не дозволила мені йти в клуб.
Мене трясе, у мене справжня істерика.
З боку може здаватися, що я просто вередую.
Але в той момент мені насправді дуже страшно.
Я не витримую того, що відбувається всередині. Мені страшно від самої себе й від своєї люті.
Я боюся, що зруйную все — себе, маму, наші стосунки.
Я знову кричу:
«Вийди негайно! Залиш мене одну!»
Насправді в цей момент я не хочу, щоб вона йшла.
Мені здається, що я жахлива, страшна, некерована.
Я боюся, що вона це побачить і засудить.
Я хочу сховатися, зникнути, бути наодинці, бо мені здається, що я небезпечна. Навіть для неї.
Я бачу, як мама завмирає. На секунду відвертається. І я думаю: все. Вона йде.
Але раптом мама робить несподіване.
Вона робить вдих, повертається, підходить до мене й сідає поруч.
Спокійно, впевнено каже:
«Я чую, що ти просиш, щоб я пішла. Але я залишаюся. Я буду поруч. Я не залишу тебе одну в такому стані. Ми пройдемо через це разом».
Я в шоці.
Я збираюся знову на неї накричати, вигнати, відштовхнути.
Але не можу — моя злість ніби стікає тілом униз.
Я просто сиджу й мовчу. Мене все ще трясе, мені все ще страшно, але всередині щось відбувається. У животі з’являється якесь тепло.
Мама залишається. Вона не злякалася, не втекла і не зламалася.
Мені здається, що мама не зможе любити мене такою. Що я жахлива, незручна, що я монстр. Але вона залишається й сидить поруч.
Я відчуваю: я не одна. Я їй потрібна. По-справжньому.
Вона каже:
«Ми можемо не розмовляти. Я просто побуду поруч».
Я відчуваю розгубленість, а потім починають текти сльози.
Мама запитує:
«Хочеш, щоб я тебе обійняла?»
Я мовчки хитаю головою. Ні. Я сама не розумію, чого хочу. І вона не наполягає. Просто сидить мовчки кілька хвилин.
Без спроб виправити, переконати, заспокоїти. Просто залишається поруч.
Через деякий час я тихо кажу:
«Мам, ти можеш іти. Все нормально».
Я заспокоїлася, але тепер мені дуже соромно. Хочу побути одна через це.
Вона була поруч, коли мені було найгірше.
Джон Боулбі у своїй теорії прив’язаності говорить про те, що
навіть якщо підліток «відштовхує», його внутрішній запит зовсім інший — «будь поруч, не лякайся мене».
Це називається «амбівалентні сигнали», тобто зовнішнє відштовхування за внутрішньої потреби в підтримці.
Деніел Сіґел у нейробіології регуляції емоцій розповідає про те, що підліток буквально не здатен стабільно регулювати свої емоції, бо його префронтальна кора (зона самоконтролю) ще не дозріла.
У моменти стресу підліток просто «вилітає» зі стану логіки.
І єдиний спосіб повернути його в зону регуляції — це
співпереживальна присутність стійкого дорослого, а не залишення наодинці з внутрішнім кошмаром.
Сіґел називає це ко-регуляцією —
дитина вчиться заспокоюватися через присутність дорослого, який залишається спокійним. Якщо в дитинстві в піковому емоційному стані дитину залишали одну, може сформуватися переконання, що
«я небезпечний»,
«ніхто мене не витримає»,
«я якийсь занадто такий, що виходить за межі норми».
І це веде до:
залежних або уникальних стратегій прив’язаності,
інколи — до руйнівних стосунків,
і, звісно, до страху відчувати свої емоції.
«Залишайтеся поруч, навіть коли дитина відштовхує. Покажіть, що почуття — це не загроза. Покажіть, що ви — безпечний берег».
Віра Тарасова
