18/06/2025
Межа між інформуванням і ретравматизацією у ЗМІ стирається.
Що важливо знати?
Обстріли України щодня мають наслідки — постраждалі, загиблі, руйнування. Разом із цим виникають нові виклики для журналістів. Як інформувати суспільство про людські трагедії, не перетворюючи біль родин на “клікабельну” історію?
Вчора, 17 червня, після масованого обстрілу та удару по багатоповерхівці в Києві, 31-річного чоловіка шукали під завалами. У соцмережах і медіа блискавично поширилася інформація, що хлопця дістали живим. Її опублікували десятки великих видань. Батьки чекали на місці разом із психологами ДСНС. Але згодом з’ясувалося — врятувати сина не вдалося. Рятувальники підтвердили, що з-під завалів дістали його тіло.
Первинне джерело про «порятунок» — допис журналістки — згодом було видалено. Але фальшива надія вже встигла облетіти інформаційний простір. Тепер постає питання: що в цій історії зроблено не так — і як могло б бути краще?
Фактчекінг програє рейтингам
Факт того, що «про це вже написали всі», не робить інформацію достовірною. Навпаки — це ситуація, коли варто ще ретельніше перевірити факт. Інакше маємо справу з хвилею емоцій, породжених неправдою. Це боляче не лише для суспільства, а насамперед — для родини, яка вже переживає втрату.
Приватність у часи публічності
Фото батьків, які сидять біля зруйнованого будинку стали «символом горя». Але чи давала родина згоду на це? Чи хотіли б ми бачити свої обличчя в цей момент в стрічці новин та Facebook?
Психотерапевтка і тренерка «Forpost HELP» Олеся Ольховик відреагувала на ситуацію: «Обличчя батьків, які годинами чекають під завалами свого сина, — розтиражовані в соцмережах, у стрічках, у заголовках. Без блюру, без згоди. Без емпатії. Але ж є травмочутливий підхід і він не про видовищність, а про безпеку, повагу до переживання. Про емпатію — не як про те “яке горе”, а як здатність бути поряд, визнати біль іншої людини: “Я бачу, як важко. Ви маєте право це відчувати”. Справжня емпатія запитує себе: чи хотіла б я, щоб мене сфотографували в найгірший момент мого життя — і виклали це в інтернет?».
Фахівчиня пояснює, що травмочутливий підхід передбачає дотримання кількох базових принципів: безпека, емпатія, недопущення ретравматизації. Іноді достатньо уявити, що відчуває людина, щоб замислитися над наслідками.
«Ми повинні говорити про горе, яке переживає країна. Але говорити — не означає втручатися в чужу трагедію. У цій історії — забагато особистого. І ще — фальшива надія. Коли ЗМІ пишуть, що з-під завалів врятували чоловіка, а потім це не підтверджується, біль посилюється вдвічі. Люди, які трималися за цю новину, падають у ще глибшу прірву.
Це не про інформування. Це — про ретравматизацію. І ми маємо чесно запитати себе: чи не перетворюємо ми людське горе на видовищний контент? І чи готові нести відповідальність за це — перед тими, кого зняли в момент, коли їм було найболючіше?», - зазначає Олеся Ольховик.
Право на біль — не означає право його експлуатувати
У випадках великого суспільного значення ми не можемо «заплющити очі» на трагедію. Але важливо, як саме ми про неї розповідаємо.
Те, що рідні не закривають обличчя чи не протестують — ще не означає, що їм комфортно. У момент горя люди можуть бути шоковані, розгублені, позбавлені контролю. Поширення їхніх знімків без згоди — це вторгнення. Це може стати ще однією травмою, коли пізніше вони побачать себе в кадрі, які облетіли країну.
Як повідомляти про постраждалих і загиблих в публічному просторі:
- Не розкривати чутливу персональну інформацію без згоди родичів, особливо якщо людина не є публічною.
- Просити дозвіл на фото чи відеозйомку під час поховань. Якщо відмовили — знайти інший спосіб показати подію.
- Фокусуватися на житті й заслугах загиблого, а не на емоційних деталях прощання.
- Перевіряти факти, навіть якщо їх опублікували інші медіа.
- Розрізняти факти і припущення, уникати маніпуляцій та емоційного тиску на читача.
- Надавати слово всім сторонам, особливо якщо йдеться про конфлікт чи звинувачення.
