29/08/2025
Про втрати і скорботу.
«Людина починається з плачу за померлим»
Мераб Мамардашвілі
«Горювання зменшує его»
Масі Найєм
Стислий виклад:
Чотири завдання постають на шляху того, хто проходить шляхом скорботи після втрати.
Перше – прийняти реальність та незворотність того, що сталося.
Друге – пережити біль, смуток, гнів, страх та інші складні почуття.
Третє завдання – навчитися жити без того світла, якого вже нема.
Четверте – віднайти своє нове світло зберігаючи пам’ять про втрачене.
Тим, хто виконав ці завдання, віднайдене світло, набуте полегшення та вміння жити в темряві допоможуть туди, де світло і темрява змінюють одне одного по черзі.
Також проживання втрати підводить нас до питання сенсу життя та до зустрічі із усвідомленням власної смертності. Про останнє писав Ірвін Ялом, що “це наче намагатися вдивлятися в сонце: можна витримати лише так довго, як удасться”.
+ Кілька рекомендацій.
Розлогий виклад:
Сьогодні з втратами зустрілися набагато більше українських сімей, ніж в мирний час. Тому, що вражаюча їх кількість пов’язана з війною. Найболючіші втрати стосуються саме загибелі людей внаслідок бойових дій.
Разом із тим, окремі втрати є нормальною частиною життя. Наприклад, смерть від старості. Всі ми закономірно зустрічаємося із втратами, в усі часи ми не можемо їх уникнути. Іншими словами, знати, що робити в разі втрати та як давати раду з горем своїм і чужим – не буде зайвим для кожної людини.
Втрати бувають різні. Є такі, що застають зненацька. До якихось ми встигаємо так-сяк підготуватися. Одні є одразу «чіткими» або однозначними (“чистий зріз”, англ. – “clear cut”), інші залишають по собі невизначеність. У випадку перших ми розуміємо однозначність і невідворотність втрати, кого, коли і за яких обставин втрачено.
Натомість, невизначені втрати є чи не найскладнішими. Вони залишають по собі і відсутність того, кого втрачаємо, і відсутність знання про його/її долю. Або присутність людини і, одночасно, незворотні втрати особистості.
Одні втрати – це частина мирного життя (смерть від старості чи хвороби). Інші – стаються раптово, наприклад, внаслідок воєнних дій, катастроф. Майже завжди втрати нас підводять до питань: “чому?”, “заради чого?”, “що далі?” тощо. Ці питання нерозривно пов’язані із сенсом життя – заради і для чого?
В кожному випадку, можуть стати в нагоді знання про те, як підтримати себе та одне одного; що робити, а чого не варто; що полегшує горювання та проживання втрат. Частина таких знань, особливо про те, що робити одразу при зустрічі з втратою, є в курсі першої психологічної допомоги (див. у коментарях). Разом із тим, коли я почав складати для себе цілісне бачення, виявилося багато прогалин.
Спробую від себе додати більше ясності до цієї непростої теми з того, що назбирав і склав докупи.
Отож, що таке втрата? Що відбувається, коли ми когось близького або щось важливе, цінне втрачаємо? Що може допомогти пройти через втрати без додаткових втрат?
Базово, втрата – це незворотна зміна в житті тих, хто залишається жити. Втрата означає відсутність. З певного моменту – вже нема і ніколи не буде.
Втрата – це не лише смерть близьких. Вона може стосуватися інших значимих людей, тварин чи речей, способу життя або інших великих змін, як от дорослішання чи зміна місця проживання (навіть якщо мова йде про запланований переїзд).
Часом втрати можуть бути замасковані. Наприклад, надбаннями. Ось наскільки ми схильні дивитися на початок навчання у виші як на втрату? Хтось скаже: «Та це ж взагалі розвиток!». У моєму професійному досвіді є цілий ряд випадків, коли початок навчання для студентів, особливо, далеко від дому, пов’язаний із розвитком проблем у сфері психічного здоров’я. І частина ознак відповідають проживанню втрати.
Окремі хвороби, власні чи того, хто поруч – теж втрати. Наприклад, розвиток деменції (слабоумства), психічних захворювань зі змінами або втратою особистості у близької людини. В такій ситуації ніби людина є поруч, і одночасно більше нема такої як було, і ніколи не буде. Про це пише Павлін Бос у своїй книзі “Невизначена втрата: Вчитися жити з непрожитим горем” (Pauline BOSS, “Ambiguous Loss: Learning to Live with Unresolved Grief”) пояснює як невизначена втрата (англ.: ambiguous loss) впливає на нас. Іншим випадком невизначеної втрати є ситуація, коли близька людина зникла безвісти.
Колеги з медицини та психології, які працюють з людьми, що втратили частину тіла або якусь фізіологічну функцію (нюх, зір, слух), також відзначають у своїх пацієнтів ознаки проживання втрати – горювання.
Саме горе (скорбота, горювання) і є нормальною реакцією людської психіки на будь-яку втрату. Це означає, що горювати нормально, а також, що є “нормальний” спосіб реагувати і проживати втрату. Природно сумувати, гніватися, переживати пригнічення, розгубленість певний час. Проте, перебіг такої реакції може ускладнитися, стати патологічним (“хворобливим”). В останньому випадку наслідки втрати більш тривалі і пов’язані з іншими додатковими порушеннями (психічні, поведінкові труднощі, розлади адаптації, соціальні проблеми, проблеми зі здоров’ям тощо). Так буває, коли втрата раптова, неочікувана або невизначена.
Для розуміння горя, чи не найбільш відомою, є періодизація стадій горювання за Елізабет Кюблер-Рос. Ця теорія була сформована на основі інтерв’ю зі смертельно хворими людьми (так стверджує цілий ряд джерел, включно з Вікіпедією). Скоріше за все, це були описи того, що вони переживають «на порозі смерті», «у відповідь на оголошений смертельний діагноз». Це було сформульовано як стадії: “Заперечення”, “Гнів”, “Торги”, “Депресія”, “Прийняття”. Хоча ті, хто проживають втрати зустрічаються з цими станами / почуттями, все ж не можна стверджувати, що людина обов’язково проживає всі їх і саме в такій послідовності.
Як на мене, більш дієвою виявилася ідея Вільяма Уордена – про те, що переживання втрати ставить певні завдання перед людиною, яка горює (див. коментарі). Розуміння того, що на шляху скорботи можна і потрібно зробити, аби повернутися до повноцінного життя, має практичне значення. Особливо, у випадках, коли людині в горі потрібна допомога. В складні часи добрий путівник чи точна карта можуть допомогти, тому «завдання горя (скорботи) за Уорденом» мені виглядають більш точними, аніж «стадії горювання за Кюблер-Рос» для розуміння теми і правильних дій.
Можна сказати, що ці «завдання горя» відповідають етапам переживання втрати. Пройшовши їх (всі без винятку та повністю, хоч і не обов’язково з першого разу), ми відновлюємо, чи набуваємо знову, можливості повноцінно виконувати «завдання життя».
Завдання скорботи перше. Після зустрічі з фактом втрати, в нормі з’являються сильні почуття та відчуття (жаль, туга, смуток, печаль, страх, гнів, біль (психічний, іноді, фізичний), відчуття «отупіння» тощо), а також поведінкові реакції (розгубленість, метушливість, порушення сну і апетиту, надмірна емоційність чи відстороненість).
Втрата зазвичай розділяє життя на «До» і «Після», а також проводить чітку межу, за якою вже ніколи не буде «як раніше». Саме в цей час починається робота над першим завданням горя. Мова йде про прийняття та усвідомлення реальності втрати. Не завжди на цьому етапі проявляється заперечення, втім в усіх випадках потрібні час і зусилля на осмислення та “опрацювання” самого факту втрати. Зіґмунд Фройд назвав це роботою горя. Тому, тут можуть бути помічними різні ритуали (похорони, поминки, поминання), які “кажуть” коли і що саме треба робити (регламентують способи давати раду з сильними емоціями, почуттями та реакціями). Такі ритуали можуть бути частиною певної культури та / або ми можемо створювати їх самостійно.
Завдання друге. Втрата вже стала частиною реальності, як і всі ті почуття, відчуття, реакції, думки, які її супроводжують. Тут фактично все зводиться до того, щоб пройти через біль горя.
Основне правило даного етапу: як би не було важко і скільки часу це б не забирало, непрожитий біль – витіснений з теперішнього або залишений на майбутнє – даватиме про себе знати. Це як букет, який треба розібрати, не минаючи жодного аромату в ньому. Або як в метафорі випити чашу повністю. Навіть, коли неприємно, боляче.
Для опису цього етапу мені видається влучною ще й така метафора. В книзі Джоан К. Ролінг «Гаррі Поттер і Напівкровний Принц» є історія про зачаровану чашу з рідиною, споживаючи яку, той, хто п’є, переживає надзвичайні страждання. Проте тільки спорожнивши чашу саме таким чином, можна отримати те, що зберігається на її дні. Не певен, чи саме проживання скорботи через втрату мала на увазі Джоан Роулінг, але дуже схоже, як на мій погляд.
Процес горювання вимагає часу. Його не можливо пришвидшити і не варто обривати (як, зрештою, і кожне з інших 4-х завдань). Можна відкласти на якийсь час, проте доведеться повертатися. Не кожен біль минає швидко. Часами, страждання може бути настільки складно прожити, що біль залишається на довгі роки. Хоча, якщо він слабшає і його змінюють смуток та теплі спогади, то ми на правильному шляху.
Завдання третє. Призвичаїтися до світу без того, кого (що) вже не повернеш. Інакше кажучи, перестати опиратися змінам і продовжувати жити далі. Якщо цього не стається, той хто горює перетворюється на сторожа музею, сенс чийого життя – зберігати все без змін. На жаль, найімовірніше така стратегія призведе до фіаско: оманливе призвичаювання до життя в музеї, ані не може повернути того, що втрачено, ані не дозволяє пройти попередні два завдання і перейти до четвертого.
Порада-метаора, яка мені запам’яталася від Ґіли Петрової (Gila Petrova – вона одна з моїх вчителів у професії): на цьому етапі слід докласти зусиль, щоб перетворити музей на архів. Той, хто залишився повертається до власного сенсу життя, і поруч з цим він зберігає спогади і, можливо, кілька речей на згадку.
І останнє, четверте завдання. Віднайти та зберегти зв’язок із тим, кого втрачено, продовжуючи жити. Це означає, відновити здатність будувати стосунки з іншими людьми, зберегти цінності, пов’язані з утратою та вбудувати їх в сенс свого життя, яке триває.
А тепер – рекомендації стосовно того, що варто, а чого краще робити не треба.
Підтримку собі або іншому варто шукати / пропонувати залежно від наявних потреб, а також залежно від того, над яким саме завданням скорботи ви або інший зараз працюєте.
Тоді вже ми можемо вирішувати що саме зараз робити і складати план дій того, що допоможе виконати цю «роботу». Тут важливо не квапитися, навіть якщо потрібно діяти швидко.
Далі кілька рекомендацій та тверджень, які були підтримуючими в різні часи і для мене, і для інших людей.
Якщо саме ви зустрічаєтеся із втратою:
1) Це вже сталося. Дайте собі час. Є час веселитися, але є й час плакати. Проте, якщо спочатку треба рятувати когось чи себе, то відкласти емоції на потім може бути цілком доречно.
2) Частина роботи тільки ваша, а частину – можна розділити з тим, хто погодиться допомогти.
3) Сказати (написати) легше, ніж зробити – будьте великодушними до себе, коли не все й не одразу вдається.
4) Щоб зануритися – треба набрати повітря. Щоб робити важку роботу – потрібен відпочинок і правила. Приклад таких правил – ритуал. Немає готового – створюйте власний. Головне – це пам’ятати, що це не ви для ритуалу створені, а ритуал для вас і вашої роботи з горем.
5) Уникайте тривалого знеболення, зокрема, хімічного. Цей біль важливо проходити на тверезу голову.
6) Якщо втрата – це смерть близької людини, то пережити сильні почуття необхідно.
7) Подумайте, наскільки ваше горювання є жалістю до себе?
8) В новому світі все інакше, як було не буде. Потрібні час і зусилля, щоб знову призвичаїтися.
9) Зберіть цінності того, що втрачено, подумки перед собою. Збережіть цінності, а не речі. Хай ваші цінності будуть вашим дороговказом. Окремі речі можна скласти і зберегти на якийсь час.
10) Щоденні справи (рутина) – це важливо.
11) Обирайте дії та способи давати раду викликам згідно зі своїми цінностями. Те що дає наснагу, має сенс і підтримує вас.
Якщо із втратою зустрілась людина поруч з вами:
● Подумайте, наскільки ви готові на себе брати допомогу в цій роботі. Намагайтеся діяти відповідно.
● Будьте поруч і допоможіть сказати і назвати. Метушитися зайве.
● Дайте іншим час. Періодично можете перевіряти, чи треба ще, а чи вже досить.
● Спитайте, про потребу. Запропонуйте, якщо можете, бажаєте дати. Щось просте як от фізична турбота, тепло, їжа… може бути важливим.
● Не бійтеся їхнього болю, ваша присутність може його полегшити.
● Відійдіть вчасно, якщо треба.
● Попросіть розказати, якщо хочете почути та не наполягайте.
● Питайте не про втрату, питайте про цінності.
● Не бійтеся говорити про смерть – ця можливість є лише у живих, наскільки відомо.
● Говоріть про минуле і майбутнє життя, але подумайте чи варто наливати в повний посуд. Хай розповідь зі спогадами станеться тоді, коли прийде час.
● Не розказуйте про те, кому як пощастило.
● Бережіть розповіді й таємниці, не розказуйте чужих історій.
● Дайте простір чужому горю. В цей час багато чого є нормальними реакціями на ненормальну ситуацію.
● Не ходіть в темряву без світла, щоб не заблукати там. Якщо ідете в лабіринт – беріть з собою світло, в’яжіть нитку на вході.
● Не давайте обіцянок, які не можете виконати.
● Допоможіть провести ритуал, якщо це доречно.
● Будьте поруч, якщо просять.
● Пам’ятайте, що відчуття провини про те, що «ще можна було» може заміняти втрату контролю і врівноважувати безсилля.
● Не називайте інших бідними, нагадуйте їм дбати про себе.
● На кладовищі нема тих, хто померли, там тільки живі трапляються. Присутність важить для живих.
● Не сперечайтеся з вірою. У щоб людина не вірила, вона на це опирається і не дасть вам так просто позбавити себе опори.
● Якщо бачите невідповідності – зверніть увагу на невідповідності.
● Залучайте спільноту, гуртом не лише батька легше бити.
● Забудьте про «я тебе розумію», обережно з «я тобі співчуваю».
Перед тим як говорити, слухайте своє серце. Якщо не знаєте що робити, знайдіть того, хто знає.
Бажаю всім нам сил, витримки й удачі на цьому шляху.
29.08.25
