20/07/2021
Пробач МЕНІ, СИНКУ!..
Мати виховує сина, одна, без чоловіка, розлучилися, коли синові й року не було. І ось синові вже 14, їй 34, вона працює бухгалтером в невеличкому закладі. За останній рік життя перетворилося на суцільне пекло.
Якщо до п'ятого класу син вчився доволі непогано, то після з'явилися трійки. Далі гірше. Вона хотіла тільки одного, щоб Володя закінчив дев'ятирічку і отримав хоч якусь спеціальність.
Постійні виклики до школи: в розмові класна керівничка не підбираючи слів, докоряла матері в присутності великої кількості вчителів, які теж не втрачали можливості розповісти про провини Володі і його неуспішність.
Пригнічена, роздратована, вона йшла додому, відчуваючи повне знесилля аби що-небудь змінити. Її дорікання і повчання він вислуховував мовчки з насупленими бровами. Уроки як і раніше не вчив, вдома не допомагав.
Ось і сьогодні прийшла додому, а в кімнаті знову не прибрано. Але ж вранці, йдучи на роботу, суворо наказала: "Прийдеш зі школи, прибери в квартирі!"
Поставивши чайник на плиту, вона втомлено і знехотя стала прибирати. Витираючи пил, раптом побачила, що вази, кришталевої вази, подарованої подругами на день народження (якої самій не купити!), єдиної цінності в квартирі - немає. Вона завмерла. Забрав? Продав? Думки одна страшніша за іншу лізли в голову.
Так, зовсім нещодавно вона бачила його з якимись підозрілими хлопчиськами. На питання: "Хто це?" син буркнув у відповідь щось невиразне, а на обличчі читалося: "Не твоя справа!"
"Це наркомани!" - прорізалося у голові. Що робити? це вони змусили його! Він сам не міг! Він не такий! А раптом і він з ними курить? Або? .. Вона ринулася вниз по сходах. У дворі було вже темно, по вулиці поспішали поодинокі перехожі. Повільно повернулася додому.
"Сама винна! Сама! В усьому! Удома йому давно життя не стало! Навіть буджу вранці окриком! А вечорами! Весь вечір кричу на нього! Синочку, рідненький, та що за матір тобі дісталася безладна! " вона довго плакала. Потім почала ретельно прибирати в квартирі - сидіти просто так не було сил.
Прибираючи за холодильником, вона натрапила на якусь газету. Потягнула. Почувся дзвін скла, вона витягла загорнуті в газету уламки розбитої кришталевої вази...
"Розбив... Розбив!" - раптом зрозуміла вона і знову заплакала. Але це вже були сльози радості. Значить, він розбив вазу і нікуди її НЕ ніс, - заховав. І ось тепер, Дурник, не йде додому, боїться! І раптом вона знову завмерла - ні, ніякий він не дурник! Вона уявила, якою вона б могла бути розлюченою, коли б побачила розбиту вазу... тяжко зітхнула і почала готувати вечерю. Накрила на стіл, поклала серветки, розставила тарілки.
Син прийшов о дванадцятій годині. Увійшов і мовчки зупинився в дверях. Вона кинулася до нього: "Володю! Де ж ти так довго був? Я зачекалася зовсім, змучилася! Змерз?" вона взяла його холодні руки, погріла у своїх, поцілувала в щоку - і сказала: "Іди, мий руки. Я приготувала тобі твоє улюблене". Нічого не розуміючи, він пішов мити руки. Потім попрямував на кухню, а вона сказала: "Я в кімнаті накрила".
Він зайшов до кімнати, де було якось особливо чисто, охайно, красиво, і обережно сів за стіл. "Їж, синку!" - почув він лагідний голос матері. Він уже забув, коли мама так зверталася до нього. Сів, опустивши голову, ні до чого не торкаючись.
- Чого ж ти, синку?
Він підняв голову і сказав тремтячим голосом:
- Я розбив вазу.
- Я знаю, - відповіла вона. - Нічого. Все коли-небудь б'ється.
Раптом, схилившись над столом, син заплакав. Вона підійшла до нього, обняла за плечі і теж тихо заплакала.
Коли син заспокоївся, вона сказала:
- Пробач мені, синку. Кричу на тебе, лаюся. Важко мені, синку. Думаєш, я не бачу, що ти одягнений не так, як твої однокласники. Втомилася я, сила-силенна роботи, бачиш, навіть додому приношу. Пробач мені, ніколи більше тебе не ображу!
Повечеряли мовчки. Тихо лягли спати. Вранці його будити не довелося. Сам встав. А проводжаючи до школи, вона вперше вимовила не «гляди мені ...", а поцілувала в щоку і сказала: "Ну, до вечора!"
Увечері, прийшовши з роботи, вона побачила, що підлога вимимита, а син приготував вечерю - посмажив картоплю.
З тих пір вона заборонила собі взагалі говорити з ним про школу, про оцінки. Якщо їй болісні, навіть нечасті відвідування школи, то як же йому?
Коли син раптом сказав, що після дев'ятого класу піде в десятий, вона не сказала про свої сумніви. Одного разу потайки заглянула в його щоденник - там не було ніяких двійок.
Але найбільш пам'ятним днем для неї став день, коли ввечері, повечерявши, розклала свої рахунки, він сів зліва, сказав, що допоможе їй порахуати. Після годинної роботи вона відчула, що він поклав голову їй на плече. Вона завмерла. Коли він був маленьким, він часто сидів біля неї і, втомившись, клав голову їй на руку і часто так засинав. Вона зрозуміла, що повернула собі сина.
✍️Надія Дайгородова