21/07/2022
«З початку війни до звичного обладнання фельдшера додався бронежилет. Я виїжджала на екстрені виклики навіть під обстрілами. Носила пацієнтів сходами, зупиняла кровотечі під світлом одного ліхтаря. І жодного разу не плакала на роботі. Навіть тоді, коли в «швидкій» у пораненого хлопця зупинилося серце».
💙💛Розповідає Ольга Секлій, лікарка-інтерн медицини невідкладних станів і за сумісництвом фельдшерка Центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф Харківської області.
🔽🔽🔽
«Коли розпочалася війна, я (як і безліч інших людей) почала в паніці пакувати валізу. Мозок відмовлявся сприймати, що таке можливе у цивілізованому світі. А потім сіла і усвідомила: я так не можу. Не така моя спеціалізація, не за совістю це, не за кодексом лікаря. Батьки благали мене приїхати до них на Волинь. Не розуміли, чому я залишилася, але згодом змирились. У них – сталеві нерви.
Було важко фізично, а ще важче – морально. В мене півтори ставки, я за сумісництвом – фельдшерка. Одного разу ми тільки сіли в наше авто, коли почули крики: «Повітря, повітря, всі лягайте». Лежали на землі, закривали голови руками, всі заціпеніли. Тоді здавалося, що це останнє, що я побачу в житті. Небо розривалося від снарядів і вибухів, усюди сипалося скло, штукатурка.
Якось був виклик на трасу. До нас рухалась автівка з пораненим хлопцем. Мама закривала сину рани просто пальцями, ридала і кричала: «Врятуйте мою дитину!» Дорогою у хлопця зупинилось серце. Ми його реанімували. Бригада тоді була відчайдушна, і фельдшер, і водій, всі діяли злагоджено. Це – важкий процес. Та коли нарешті бачиш на моніторі серцевий ритм – це краще, ніж будь-які нагороди. Він був не при тямі, але живий. Потім опритомнів, лікарі його стабілізували у стаціонарі. Його забрали на реабілітацію за кордон.
Я жодного разу не плакала за війну. Навіть за таких умов, коли борешся за життя. Інакше не можна. Потрібно зберігати серце гарячим, а мозок – холодним. Бо можна втратити глузд. Та коли моя колега вийшла на зв’язок із Маріуполя після місяця тиші – я розридалася. Війна – це страшно.
Було дуже важко й фізично – особливо з ліфтами. Багато пацієнтів транспортували лежачи. Ти тягнеш на собі жилет, робочу сумку, кардіограф, все необхідне обладнання і ще й пацієнта. До шостого поверху ми добігаємо, але потім стає дуже важко. Справлялися як могли. А одного разу приїхали на виклик серед ночі, було багато постраждалих. Через світломаскування не можна було ні фари увімкнути, ні світло в авто. Ми шукали людей із ліхтариками, ставили венозні доступи, намагалися робити все якнайшвидше. До такого просто не можна бути готовим на всі 100%.
Ніколи не знаєш, коли прилетить, куди прилетить. Але я точно на своєму місці. Я тут потрібна, я роблю свою справу. Люди потребують твоєї допомоги, кожен перебуває на своїй лінії фронту. Наші хлопці – це наша передова, а ми – їхній тил».