08/07/2025
Життя і смерть
«Людська істота – це хвора тварина, яка не проживає своє життя, а проживає свою невдачу не бути народженою» (Шустер)
Логічно, що буття – це застереження небуття, в етимологічному сенсі як падіння, провал, падіння небуття в буття. Народившись, ми вже впали в буття, тож ми є результатом провалу того небуття, яке було б чимось найкращим, що могло б статися з нами, якби ми не впали.
Ми щосили прагнемо бути нещасними, і психоаналіз надає свідчення безлічі вигаданих людьми найскладніших стратегій і засобів блокувати, саботувати своє щастя – але з цим вони справляються, проте, періодично вони псують і це. Тож прагнення розпачу виробляє щастя у вигляді застереження, і щастя – це результат невдачі.
Двозначність цієї пропозиції, можливо, представляє саму суть людського становища: щастя завжди виникає внаслідок невдачі, щастя – це суб'єкт невдачі, невдале нещастя. Можна прочитати це як прагнення до щастя, яке завжди йде навскіс тим чи іншим чином, або в менш наївному психоаналітичному сенсі, як прагнення до нещастя, яке зазнає невдачі, й, таким чином, робить нам фрагментований доступ до щастя. Граничним зразком може бути «Краще – не бути народженим, але навіть це не вдається», бо це завжди вже не вдалося. Але сам факт, що ми можемо це висловити, піддаючи сумніву наше буття, розглядаючи його з погляду небуття, має неабияке значення. Це буття, яке може протиставити себе і дозволяє жити, ґрунтуючись на небутті, крізь небуття, що лежить у їхньому ядрі і виявляється як надлишок, – надмірно важке життя, що збігається з потягом смерті.
Варто було б розглядати життя в цьому світлі, й саме тут фройдівське поняття потягу смерті виявляється гранично доречним, – не з трагічної точки зору, де смерть перериває життя або представляє її похмуру мету, стосовно якої життя є лише обхідним шляхом, але через комічний погляд на нашу невдачу мати доступ до кращого, до небуття. Можливо, у самій серцевині психоаналізу є щось, що можна було б назвати невдачею заперечення. Що таке витіснення, якщо не спроба заперечення певного проблематичного змісту, заперечення, яке зазнає невдачі, то витіснене повертається? І невдале заперечення у несвідомому повертається у застереженнях, сновидіннях, гостротах, у найменших тріщинах, крізь які воно продовжує проступати, хоч на мить, демонструючи абсолютну неможливість свідомості постійно замикатися у собі самій.
Що таке потяг смерті, якщо не невдача смерті як заперечення життя, смерті, яка не справляється з запереченням життя, але продовжує бути вписаною в неї, зберігається в її ядрі як надлишок життя, як то в житті, що перевищує саме життя, перевищує існування, перевищує кінцівку, заперечення як залишок, який дає нам по той бік принципів задоволення та реальності? І, нарешті, що таке життя, як не невдача небуття, невдача в тому, щоб не бути народженим, заперечення, яке підживлює становлення серед життя, щось у житті, що не є простою функцією життя?
Тож, може це гранична формула людського відчаю, «краще – не бути народженим», поєднується з можливістю того, що забезпечує моменти насолоди та щастя в людському житті, в короткому замиканні між трагедією і комедією?
Людина - єдина жива істота, яка усвідомлює власну смертність та робить її предметом обміркування. Єдина, що хоронить своїх мерців. Саме усвідомлення скороминучості життя спонукає болісно розмірковувати над сенсом життя і вічність здається найвищим щастям. Тож усвідомлення швидкоплинності буття народжує ще одну особливість людини - прагнення до безсмертя.
Людина намагається не минати, а бути, бути завжди, бути безмежно, її томить жага вічного буття, хоча від самого початку життя - це невдача небуття…
(Навіяно читанням текстів прекрасного словенського психоаналітика, інтелектуала й дослідника Младена Долара)
