07/02/2026
Емоції трохи вгамувалися.
Та ніч в Києві видалася непростою: гучно, світла немає, тепло слабеньке — але в нашому помешканні воно є. Професор у нас запасливий — працює інвертор. Хоч не навпомацки збиратися на роботу 🙏
Виходимо за 30 хвилин до початку прийому. І тут — ліфт не працює. Хоча генератор на ліфт придбали й горя, як то кажуть, не знали. А тут — не працює. Ну нічого, пішли з 23-го поверху.
Я дуже поспішала на прийом: пацієнти записувалися майже за місяць, графік щільний, запізнюватися не можна.
Після прийому ми мали забрати мою маму й уже їхати до Харкова. Знову підходимо до ліфта — не працює.
Пішли вгору.
На 19-му поверсі з мене почали вириватися слова, яких я, здається, й не знала 🤣 Триповерхові вислови народного фольклору. Я проклинала війну, всіх, хто її почав і продовжує, а десь у цей час у теплому Абу-Дабі намагалися «вирішувати» наші українські проблеми…
Професор аж зупинився і здивовано сказав словами з пісні Алли Пугачової:
— Все знают, в гневе ты страшна!
Ладно, дійшли.
Телефоную ліфтерам із проханням — як виняток — запустити ліфт і звести мою маму, 86 років. Відмова. Світла немає вже понад вісім годин, і цей генератор працює лише на подачу опалення.
Як людина — я це розумію.
Як спустити мою маму з хворими колінами — не знаю 🤷
А їхати треба до Харкова. Темніє швидко. Дорога не супер….
Вирішили йти вниз.
Моя мама — дитя війни. Божий одуванчик. Маленька, незламна. Але коліна й ноги — не на 20 років
Ідемо. Я несу сумки.
На 19-му поверсі назустріч нам — молода мама з двійнятами. Їхні лобики спітнілі. Вони просяться на ручки, а вона намагається пояснити, що ліфт не працює.
— Боже… А їм за що така халепа? Янголятка… — шепоче моя мама.
Хвилин через 15 ми таки дійшли до першого поверху!
А ще нам назустріч трапився парубок. Подивився на мою маму й каже:
— Це треба в книгу рекордів Гіннеса вашого комплексу занести…
І гірко.
І почесно, начебто.
