20/06/2025
Про що говорити і як допомогти адаптуватись тим, хто повернувся з полону: поради психолога
У червні між Україною та країною-агресором відбулося чотири обміни полоненими. Від кадрів зустрічі стискається серце: змучені, схудлі, хворі, скалічені, але головне – живі! Як рідні та друзі мають допомогти звільненим адаптуватися до стабільного життя, на що звертати увагу, яких помилок не припускатися, Коротко про розповіла Ганна Мокроусова – керівниця громадської організації «Блакитний птах», що допомагає колишнім заручникам та їхнім сім’ям.
– Війна дуже міняє людей, а що вже говорити про полон… Ганно, може статися так, що рідні зустрінуть не зовсім таку людину, яку пам’ятали і на яку чекали?
– Рідні та друзі часто не помічають, що і вони самі змінилися. Тут досить важливо розуміти, що будь-який досвід впливає на наше життя і формування особистості. Навіть прочитана книга чи випадкова зустріч на вулиці.
Перебування в полоні – це той життєвий досвід, який дійсно може мати свої наслідки. І досвід чекання також. Час не завмер, він спливав – рік, два чи три. Просто це був час, коли ви не знаходилися поруч. Тому рідним доведеться знову знайомитися і знайомити один одного з життєвим досвідом, який був набутий у розлуці. Пристосовуватися під зміни, яких зазнали особистості. Головне, щоб це відбувалося з розумінням і поступово.
– Що порекомендуєте взяти до уваги?
– Я скажу про те, що може бути, але не кажу, що це повинно бути обов’язково. У людини, яка довгий час перебувала в полоні, можуть виникнути проблеми з концентрацією уваги. Це коли вона вас слухає, але не запам’ятовує сказане або просто не може говорити довго. Якщо ви хочете розповісти сину, чоловіку, брату про все, що сталося з вами за рік, два або три, то після другої чи третьої події він може перестати усвідомлювати.
Чому це відбувається? Вдамося до аналогії. Якщо людина довго не задіює свої м’язи, вони стають менш витривалими. Щоб відновити силу, треба поступово збільшувати навантаження. Те саме відбувається зі здатністю сприймати інформацію. У нас зранку новини, інтернет, телевізор, сусідка щось сказала, голуб сів на підвіконня. А в полоні нічого цього немає. У полоні люди обмежені у кількості інформації, втрачають здатність сприймати кільки подій одночасно. Ця здатність буде відновлюватися, але поступово.
Зауважте також, що після повернення з полону людина багато чого має виконати – дати свідчення, пройти по лікарях, переїжджати з місця на місце. Це вже забагато. Коли її ще й навантажувати: тобі треба зробити те, і те, і те… або зі мною сталося – і те, і те… і оте, то це справді важко. Важко слухати, важко концентруватися на людині, за якою дуже сумував. Важко запам’ятовувати навіть дуже важливу інформацію, особливо коли вона ще й розгорнута.
– Отже, інформацію треба дозувати?
– Треба розуміти, що на людину, яка довго знаходилася в інформаційному вакуумі, не бажано виливати купу подій одразу. А якщо вже виливаєте, то не дивуйтеся, що через 5 – 10 хвилин вона скаже: я втомилася. Це не неповага, це природна реакція на завеликий обсяг інформації. Все повернеться, але не одразу.
– Які ще можуть бути особливості?
– Можуть виникнути проблеми з відчуттям часу і простору. Коли людина каже, що зателефонує через 5 хвилин, а дзвонить через дві години або через два дні. Це теж не неповага чи байдужість, а наслідок ізоляції.
У полоні їсти можуть давати не по графіку, а коли принесли. Добре, якщо людина взагалі знає, котра година і може відрізнити день від ночі, коли є вікно або включають і виключають світло. Наше банальне відчуття контролю за часом у полоні перестає бути потрібним.
Так само простір. Одна камера, ну, може, кудись ще виведуть. Простір обмежений, інформаційних подразників мало, час людина не контролює. Відповідно після повернення ці вміння, які в нас на автоматі, теж мають відновлюватися поступово. Треба ставитися з розумінням до таких речей.
Ще бувають проблеми з орієнтацією в просторі. Після полону людина проходить програму від Міноборони, реабілітацію, тобто почувається локально. Якщо після повернення додому її одразу відправити в супермаркет через перехрестя з трьома світлофорами, це може бути важко. Вона давно не була на такому відкритому просторі, а тут раптом мусить слідкувати за машинами, світлофорами, купою перехожих…
– Що порадите? Не відпускати людину саму, виводити на тихі прогулянки, наприклад, у своєму дворику?
– Насамперед раджу не ставитися до людини після полону як до хворої. Ставитися треба як до дорослої, свідомої особи, яка пережила певний досвід і яка може мати – не обов’язково має, а може мати певні типові наслідки. І пристосовуватися до її стану. Якщо ваша рідна людина каже, що їй важко, просто запитайте: можливо, тобі буде краще, коли я піду з тобою. Або: якщо хочеш, підемо в менш людне місце. Ми вчимося запитувати, як людині краще.
Знімок екрана 2025-06-18 202751– У звільненого з полону може бути посттравматичний стресовий розлад?
– Може бути, може не бути. Давайте я повернусь до реальності. Війна стосується не тільки тих, хто воює. Будь-які наслідки в будь-кого можуть з’явитися після обстрілів. Чи ставимося ми один до одного як до людини з ПТСР? Ні. Ми спостерігаємо один за одним, і якщо потрібно – надаємо підтримку.
Якщо ви бачите симптоматику, яка виходить за межі комфорту, треба звернутися до фахівців. Так само ви звернетеся до фахівця, якщо побачите таку ж симптоматику у дітей, родичів, сусідів.
Не можна стигматизувати досвід полону.
– Природне бажання – розповісти людині про себе, а ще більш сильне – дізнатися, що з нею в полоні сталося. Можна розпитувати чи краще втриматися?
– Якщо людина розповідає про досвід полону сама, треба слухати з повагою. Якщо не розповідає – не розпитувати. У жодному разі досвід полону не можна знецінювати. Це коли намагаються заспокоїти: комусь іще гірше, ти повернувся цілий, а я бачив чи чув, що хлопці повертаються скаліченими… І розказувати, що бачила або чули.
Героїзувати досвід полону також не можна.
– Але ж про звільнених весь час говорять «наші герої»!
– Ті, хто пережили полон, можуть бути героями. Але не через досвід неволі. А через той досвід, який передував полону і який, можливо, став його причиною.
Дуже важливо розуміти, що в полоні військові або цивільні, які стояли за Україну, не мають шансу для боротьби. Вони не можуть вчиняти там героїчні вчинки. Вони були героями до полону. Кожній людині хочеться визнання того, що вона заслужила, але щоб і не приписували зайвого.
Тому – не розпитувати, набиратися терпіння. А якщо людина говорить – слухати. Можна сказати: якщо ти хочеш поговорити, я завжди готовий тебе слухати.
– Ще одна досить поширена ситуація. Сім’я чекає звільненого з полону, кличе в гості родичів, друзів, накриває стіл…
– Застілля – це не найкращий варіант зустрічі. По-перше, їжа. Після полону людина дуже часто потребує дієти – поступового харчового навантаження, так само, як і інформаційного. Поняття ПОСТУПОВО взагалі має бути керівним. Так само і з гостями. Людина в полоні не бачила багато людей. Одразу зібрати стільки за столом може бути додатковим навантаженням.
Насамперед має бути повага до особистості. Не ми придумаємо, чим потішити людину. Ми запитуємо її, чого вона бажає. Так і з гостями – треба запитати: «Ти хочеш, щоб ми запросили родичів, друзів? Чи ти хочеш побути наодинці?»
Якщо людина скаже, що хоче запросити родичів, то треба розуміти, що навіть при щирому бажанні їй важко буде витримати довгі посиденьки. Тому з розумінням ставимося до того, що чоловік може відчути втому вже через 15 хвилин, і створюємо умови для відпочинку.
Звільнені з полону – це не маленькі діти, це дорослі люди. Вони пішли воювати особистостями і повертаються особистостями, але з певним досвідом. Ви ж не станете після ворожих бомбардувань гратися з друзями у петарди? Ні. Бо маєте досвід обстрілів. Після полону теж є певні особливості. Це не значить, що з людиною щось не так. Це значить, що ми маємо бути більш уважними до неї.
– Ви кажете про поступове навантаження системи травлення. А якщо звільненому ну дуже захочеться чогось смачного, але не дуже корисного. Наприклад, засмаженої баранини з картоплею фрі.
– Дуже добре для хлопців, що після звільнення вони не одразу їдуть додому. Варіанти, коли з порогу годують картоплею фрі, а потім доводилося викликати швидку, зараз виключені. Звільнені спершу обстежуються у медиків, потім лікування, стабілізація. Тобто, коли повертаються вже додому, система травлення більш-менш унормована. Тому дослухатися до гастрономічних бажань важливо, але з урахуванням медичних показників.
Я думаю, що рідні, які дуже чекали людину з полону, поцікавляться його станом. Завдання родичів – зберігати адекватність. Якщо людина щось просить, а медичні показники це не дозволяють, можна сказати: давай ще трохи почекаємо, а через місяць-другий обов’язково це приготуємо. Якщо немає протипоказань, то в розумних порціях навіть нездорова їжа не зашкодить. Ми ж розуміємо, що місяць харчуватися самим смаженим баранчиком нікому не рекомендовано.
Ще раз скажу: повертаються не діти, а дорослі люди. Їм потрібна підтримка, але найдужче – повага. У полоні вони її не отримували, їх там принижували. Будь-хто – родич, журналіст чи лікар – мають зробити все, щоб відродити в людині гідність. Тому важливо, щоб лікарі називали діагнози – повертали звільненим контроль над їх життям. Щоб родичі чогось собі не надумували, не боялися, не метушилися як біля хворого, а говорили з повагою. Якщо виникають проблеми, наслідки, то разом зверталися до фахівців з урахуванням побажань людини.
Знімок екрана 2025-06-18 204936
– А може таке статися, що ось він повернувся і замкнувся в собі?
– Це також один із ймовірних наслідків довгої ізоляції. Коли важко витримувати навіть близьких, важко спілкуватися. У таких випадках дуже важливо сказати людині, що вона не одна, що вона дуже цінна для вас і для суспільства. Що за її повернення боролася вся країна, працювало багато спеціальних служб. Що всі українці кожного полоненого чекають з тривогою та надією і радіють його поверненню.
Також треба делікатно нагадати, що є багато державних, громадських організацій, центрів, де зрозуміють, підтримають, допоможуть. Бо ти – важливий, за тебе боролися.
– Чому після державної медичної і психологічної реабілітації по допомогу приходять і до вас – на вторинну ланку. Первинної не завжди вистачає?
– Для військових ми навіть третинна, а не вторинна ланка. Для цивільних можемо бути і первинною. На першому етапі після звільнення військові отримують хорошу стабілізаційну програму від Міністерства оборони. Вона не розрахована на опрацювання психологічних наслідків, вона спрямована на нормалізацію стану. Перший місяць саме така програма і має бути.
Другий етап – це медико-психологічна реабілітація. Вона допомагає знизити кризову симптоматику, подолати безсоння, тривожні стани. Але важкий досвід, особливо досвід полону, де одна людина завдавала болю іншій, чинила наругу, може мати довготривалі наслідки, які впливають на подальший вибір способу життя, на спілкування. Вилікувати таке можна тільки з допомогою людей. Не обов’язково психологів. Це можуть бути близьке оточення, друзі. Але після досвіду полону зцілювати повинна саме людина. І з цим варто іти до третинної ланки – громадянського суспільства. Зокрема – до нашої організації.
До нас можуть звертатися і звертаються родичі тих, хто зазнав полону. Для сімей немає державних програм, а вони також часто потребують підтримки. Як під час очікування рідної людини, так і після її звільнення, щоб зрозуміти, як вибудовувати стосунки, на що звертати увагу, коли достатньо сімейної, а коли потрібна більш фахова підтримка. З родичами працюємо і в подальшому.
– Які типові запити про допомогу від звільнених?
– Приходять з більш гострою симптоматикою – це жахи, безсоння, можуть бути повторювальні нав’язливі спогади, перепади настроїв. Буває, що скаржаться на проблеми у спілкуванні з оточуючими або у стосунках з рідними. Зазвичай це через рік-два після полону.
– Тобто наслідки пережитого можуть даватися взнаки роками?
– Давайте я вас запитаю, скільки має пройти часу, щоб ми забули досвід обстрілів? Правильно, таке не забувається. Так само, якщо говорити про катування. Психологічні наслідки можуть проявитися і через десять років. Будь-який негативний досвід зберігається дуже довго, ми якось компенсуємося і вчимося з ним жити. Хтось опрацює цей досвід з психологом, і буде трошки легше. Хтось не опрацює, але матиме добру підтримку від близьких. І те, і друге нормально.
– Ви сказали, що для цивільних можете бути первинною ланкою допомоги. Цивільні отримують від держави менше уваги?
– Є певні особливості державних програм і законодавства. На сьогодні у нас діє Закон «Про соціальний і правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, та членів їхніх сімей». Він був ухвалений до повномасштабного вторгнення і тому працює не завжди коректно.
Якщо військовий після звільнення отримує документи і проходить програми «автоматом», цивільному треба самому дбати про статус. І це може зайняти час. Ті цивільні, хто звільняються під час офіційних обмінів, в основному не мають великих проблем. Для них відсутній етап декомпресіїї, який організовує Міноборони, але вони можуть розраховувати на медико-психологічну реабілітацію у державних закладах.
Однак не всі цивільні звільняються шляхом офіційних обмінів, є інші варіанти. Таким треба доводити своє право на статус, і не завжди це просто. Але допомога – психологічна, медична, юридична, соціальна – потрібна все одно, тому люди приходять до нас. Ми підказуємо, до яких державних ребцентрів можна звертатися без статусу, як скористатися програмою медичних гарантій він НСЗУ, надаємо юридичні консультації та психологічну підтримку.
Посилання на статттю:
http://hostage.org.ua/about-project/pro-shho-govoriti-i-yak-dopomogti-adaptuvatis-tim-hto-povernuvsya-z-polonu-poradi-psihologa/
