Лікар & психотерапевт Тетяна Трейдуб dr.Tetjana Trejdub

21/09/2025

Я з дитинства помітила , що не люблю конфліктувати , що люблю мистецтво , що можу заплакати , коли бачу щось щемливе , мені жалко тваринок , ми з сестричкою плакали , коли в дитинстві хтось наступив на гусінь , з якою ми грались , що не можу дивитись сцени насильства в фільмах , що люблю розглядати якісь деталі , що має значення , які кольори навколо , яка грає музика , що сильно реагую на крик і критику .
Я не люблю афер різних і несправедливості стосовно інших людей. Я довго не розуміла , що це , поки не знайшла інформацію про ВЧЛ - високо чутливих людей . І тепер я знаю , що то не низька самооцінка і не слабкість , просто це моя особливість .
Висока чутливість – це особливість центральної нервової системи, яка є більш вразливою до різних стимулів: як зовнішніх, так і внутрішніх. Іншими словами, для того щоб отримати однаковий відгук нервової системи, високочутливим людям потрібно значно менш інтенсивно стимулювати нервову систему, ніж людям із нормальною чутливістю. Тому подразники, які є прийнятними для звичайних людей, зазвичай є нестерпними для високочутливих.

Подразники – це і світло, і шум, і біль, і запах, і смак, і дотик, і візуальна інформація, і емоції, і думки.
Уявіть, що всі відчуття викручені на максимум, ніби звук у телевізорі. Приблизно так високочутливі люди почуваються щодня.
Першою термін «висока чутливість» ввела в обіг американська психологиня і дослідниця Елейн Ейрон. У 1996 році вона випустила книжку «Надчутлива натура», де описала характерні особливості високочутливих людей. Але до Ейрон це явище фіксували й інші психологи. Наприклад, американський дослідник психології розвитку Джером Каган проводив дослідження, щоб визначити, чи є темперамент вродженою рисою (1988 рік).

В експерименті (Jerome Kagan, Norbert Herschkovitz “A young mind in a growing brain”) брали участь 400 чотиримісячних дітей, яким показували нові іграшки. Весь цей час матері стояли поруч, дивились на дітей і усміхались. 80% поводилися спокійно, лише 20% починали плакати і розмахувати руками. Він назвав цих дітей «високореактивними» через сильну реакцію на подразники
високочутливі люди


Хто такі високочутливі люди
Висока чутливість – це особливість центральної нервової системи, яка є більш вразливою до різних стимулів: як зовнішніх, так і внутрішніх. Іншими словами, для того щоб отримати однаковий відгук нервової системи, високочутливим людям потрібно значно менш інтенсивно стимулювати нервову систему, ніж людям із нормальною чутливістю. Тому подразники, які є прийнятними для звичайних людей, зазвичай є нестерпними для високочутливих.

Подразники – це і світло, і шум, і біль, і запах, і смак, і дотик, і візуальна інформація, і емоції, і думки.
Уявіть, що всі відчуття викручені на максимум, ніби звук у телевізорі. Приблизно так високочутливі люди почуваються щодня.

Першою термін «висока чутливість» ввела в обіг американська психологиня і дослідниця Елейн Ейрон. У 1996 році вона випустила книжку «Надчутлива натура», де описала характерні особливості високочутливих людей. Але до Ейрон це явище фіксували й інші психологи. Наприклад, американський дослідник психології розвитку Джером Каган проводив дослідження, щоб визначити, чи є темперамент вродженою рисою (1988 рік).

В експерименті (Jerome Kagan, Norbert Herschkovitz “A young mind in a growing brain”) брали участь 400 чотиримісячних дітей, яким показували нові іграшки. Весь цей час матері стояли поруч, дивились на дітей і усміхались. 80% поводилися спокійно, лише 20% починали плакати і розмахувати руками. Він назвав цих дітей «високореактивними» через сильну реакцію на подразники.

Каган тестував свою експериментальну групу також у два, чотири, сім та 11 років і щоразу доходив висновку, що високореактивні діти відрізняються від інших більш гострою реакцією на стимули. Правда, в старшому віці вони вже не плакали, а лякалися і замикалися в собі.

Висока чутливість зустрічається не лише у людей, але й у більшості видів тварин, риб і навіть комах.
У кожному виді приблизно 20% високочутливих особин.
Висока чутливість однаково часто зустрічається як у жінок, так і у чоловіків.
Серед високочутливих людей 70% інтровертів. Інші 30% становлять високочутливі екстраверти.
Висока чутливість є спадковою рисою. Тому у високочутливих батьків, як правило, високочутливі діти.
Висока чутливість – це не хвороба і не діагноз, це особливість нервової системи, яка не потребує корекції.
У високочутливих людей знижена кількість нейромедіаторів, тому вони схильні до депресії.
У високочутливих людей збільшена кількість дзеркальних нейронів, які допомагають розпізнавати емоції інших людей. ВЧЛ їх не просто розпізнають, а відчувають, іноді навіть плутають зі своїми власними емоціями. Саме через це високочутливим людям так важко дається соціальна активність.
Високочутливі люди дуже тонко реагують на рівень цукру в крові. Тому надзвичайно важко переносять голод.
Висока чутливість – це не те, що ми можемо обирати чи змінити силою волі. Це як колір очей – просто риса, з якою ми народжуємося.
Як собі допомогти?
Коли я дізналася про високу чутливість, це перевернуло моє життя. Точніше, поставило його з голови на ноги. Все життя я намагалася дотягнутися до стандартів суспільства, створеного людьми з нормальною чутливістю для людей із нормальною чутливістю. Іноді це майже вдавалося, але мені, як Алісі в Задзеркаллі, доводилося бігти, лише щоб залишатися на місці. Я вперше в житті змогла видихнути і прийняти саму себе такою, яка я є.. Я зрозуміла, що не балувана, не нетерпляча, не капризна, не симулянтка, а просто відчуваю забагато всього.
Таких людей у світі 20%. Це кожна п’ята людина! І кожен із цих людей почувається «неправильним», намагається підлаштуватися під вимоги нашого світу, можливо, переживає депресію, можливо, не може прийняти себе. Тому я хочу, щоб якомога більше людей дізналися про високу чутливість і зрозуміли, що з ними все ок.
#психотерапевтТетянаТрейдуб

17/09/2025

ПСИХІКА В РЕЖИМІ ВИЖИВАННЯ: ЯК СТРЕС ДЕФОРМУЄ СПРИЙНЯТТЯ РЕАЛЬНОСТІ

Хронічний стрес — це не просто втома чи «нерви на межі». Це стан, коли психіка перебудовується так, ніби світ перетворився на небезпечну територію. У таких умовах мислення, емоції і навіть стосунки спотворюються: людина дивиться життя крізь призму загрози, а не можливостей.
Зигмунд Фрейд порівнював психіку з будинком, де несвідоме приховано у підвалі і там почалася пожежа. Але якщо пожежа триває надто довго, весь будинок перетворюється на руїни: неможливо спокійно жити нагорі, якщо внизу постійно тліє вогонь. Так само і зі стресом: він поступово витісняє здатність до довіри та радості, перетворюючи нормальні реакції на гіпертривожні.
Карл Юнг говорив про «тінь» — ту частину особистості, яку ми заперечуємо. У стані хронічного напруження ця тінь розростається: підозрілість, дратівливість, холодність стають помітнішими. Людина сама не розуміє, чому стала різкою або відстороненою. Реальність при цьому спотворюється: замість відтінків сірого залишаються лише два кольори – «небезпечно» та «безпечно».
Стрес ніби залишає двері відчиненими всюди — психіка не встигає закривати їх одну за одною, і людина живе в коридорі з протягів. Звідси – труднощі з концентрацією, вічне відчуття недоробленості, порожнечі.
У практиці психотерапевта такі історії трапляються постійно. Наприклад, у мене була клієнтка, успішна молода жінка, прийшла зі скаргою на хронічну втому та відчуття, що «світ на неї тисне». Вона говорила: «Я живу наче в тунелі — є лише робота та тривога. Навіть радісні події не тішать». У терапії з'ясувалося: довгі роки вона існувала в режимі "треба триматися", ігноруючи сигнали тіла. Лише поступово, крок за кроком, через терапію вона помітила: у неї знову з'являється смак до життя, повертається здатність радіти зустрічам, сміятися, мріяти.
Що тут важливе? Хронічний стрес не зникає сам собою. Він уміє маскуватися під дисципліну, трудоголізм, навіть під «піклування про інших». Але ціна цієї маски — спотворене сприйняття: людина перестає довіряти людям, втрачає відчуття власної опори, а реальність видається ворожою.
Ханс Сельє називав стрес «неспецифічною відповіддю організму на будь-яку пред'явлену йому вимогу». Але якщо вимога не йде, відповідь перетворюється на спосіб життя. Ми починаємо сприймати все через фільтр напруги, і це фільтр, який непомітно позбавляє нас глибини.
Терапія у цьому контексті стає не просто розмовою. Це місце, де можна перестати жити на автопілоті виживання. Де з'являється шанс повернути здатність бачити життя у всьому його обсязі — з фарбами, нюансами, людським теплом.
Якщо ви помічаєте, що тривога, дратівливість чи апатія стали звичними супутниками, варто запитати себе: я живу чи виживаю? Це питання не закид, а запрошення. Запрошення вийти з тунелю, де видно тільки стіни, і ступити в простір, де знову можна дихати на повні груди

#психотерапевт

19/08/2025

ІНТРОЕКЦІЯ
Інтроекція — думки, уявлення, принципи, висловлювання інших «ковтаються» людиною без самостійної переробки та «примірювання» на себе (підходить мені це чи ні), тобто, приймаються "на віру".
Звідси виникають вірування та переконання. Інтроекти звучать як наказ:
"Я повинен", "потрібно", "так належить", "не можна", "я не повинен злитися", "чоловіки не плачуть", "я повинен все знати, якщо я вчитель".
Інтроекція несе в собі здорове зерно: саме механізм інтроекції дозволяє людині засвоїти правила суспільства, в якому вона живе. Без інтроекції не існувало б і системи освіти: як і психотерапевти, викладачі пропонують учням набір стратегій, в основі яких лежить досвід попередніх поколінь, і ми користуємося цими стратегіями, допоки не навчилися виробляти власні.
Інтроекція є основою більшості звичних людині способів переривання контакту.
Перші послання-інтроекти дитина отримує від батьків: «Не грай біля водоймища!» або «Повертайся додому до того, як стемніє!», «Не можна висіти на шиї в інших!» або «Тобі ніколи не досягти успіху!»
У людини, «заваленої» інтроектами, дуже ригідні, не гнучкі межі – у її поведінці немає варіативності та вибору, а є лише автоматичне дотримання правил, нехай і нелогічних.
Уявіть собі типовий діалог у реєстратурі державної поліклініки:
- Надягніть бахили!
– У мене із собою змінне взуття.
- Не дозволяється!
– Чому не дозволяється? Ким не дозволяється? Я ж чисте взуття приніс!
- Бахили одягніть! Зі своїм не дозволяється.
- Та в чому логіка? Бахили потрібні, щоб не наслідити. Я саме для цього приніс чисте взуття.
- Ти що, найрозумніший?! Не дозволяється, кому сказала!
Але найчастіша форма прояву інтроекції – питання "А що мені робити?" або «Як мені правильно вчинити?».
Як виникає інтроекція?
Процес прийняття або заперечення того, що може нам запропонувати середовище, утруднений, запропоноване нам нами «не перетравилося» і не асимілювалося. І ця частина середовища стає нашою, будучи по суті чужорідною. Інтроектор немає можливості розвиватися, т.к. всі сили йдуть на утримання чужих елементів у системі.
При інтроекції кордон між собою та іншим світом зсувається всередину, від людини майже нічого не залишається. На словах це звучить ніби як "я думаю", а мається на увазі "вони думають". (Перлз. Ф. 1996)
Людина не залучає своєї агресії, щоб пережовувати (критично оцінювати, аналізувати, переосмислювати, вибирати) елементи навколишнього середовища, а ковтає їх цілком. У результаті неперероблені елементи, зовнішні правила та переконання, чужі голоси настільки захаращують її зсередини, що у всьому цьому вона дедалі менше розпізнає власне «Я», взагалі втрачає смак до життя і поготів – смак власних бажань.
Ось що сам Перлз писав про інтроекцію:
"…В основі лежить те, що людина хоче «пити» своє середовище – знайти легке та повне злиття без збудження (що є для нього болючим зусиллям), контакту, руйнування та засвоєння. Це пляшковий сосунок, що відмовляється приймати тверду їжу та жувати її. Це стосується як біфштексу на його тарілці, так і ширших проблем його життєвої ситуації. Він хоче, щоб рішення приходили до нього в рідкій формі, готовими, щоб залишалося тільки випити і проковтнути".
Енергія завжди народжується разом із потребою, і чим більше людина просувається на шляху реалізації своїх «хочу», тим більше зростає рівень її енергії – у цьому сенс циклу контакту.
Той, хто живе так, як він хоче, сповнений сил і життєвих соків. Той, хто живе відповідно до зовнішніх «треба», «мусить», «правильно», існує на низькому рівні енергії.
В інтроекті енергії немає.
Придушення агресії позбавляє нас вітальності і часто є основою депресії.
Інтроекція у кіно
Інтроекція – найпоширеніший невротичний механізм, який зустрічається у кіно. У класичних сценарних структурах герой на початку шляху - це невротик що інтроектує, а «поклик до пригоди» в результаті обертається набуттям себе.
Зовнішні цілі героя – це лише привід вирушити у подорож, у якому стає можливим задоволення його потреб.
Яскравий приклад – головний герой «Бійцівського клубу». Він настільки придушив свою життєву агресію, що слідував виключно зовнішнім цінностям, беззубо заковтуючи установки «правильного» та «хорошого» життя, які транслюються з кожної праски. Але життя відповідно до чужих правил не приносить йому жодного задоволення.
Це типовий «сосунок», керований суспільством. Він давно розучився розуміти, чого хоче, втратив смак до життя, енергію і давно перебуває в депресії. Саме слово «депресія» походить від латів. deprimo - тиснути, придушити. У спробах знайти себе, хоч трохи пожвавити свою чутливість і якось струситися герой ходить психологічними групами.
Герой серіалу «На всі тяжкі» Уолтер Уайт проходить арку трансформації з інтроєкуючого невротика та «смоктунка», що живе «правильним» життям, в агресивного, «зубастого», впевненого в собі крутого героя, що диктує світові свої правила.
Приклади інтроективних стосунків у сім'ї

(З лекції Ганни Федосової):

«Там має бути той, хто "годує". Лялечки лол: у кожної є вихованець, якого вона годує. У мультиках старша лялечка усіма командує, а її слухається і малеча, і вихованець.
Така система відносин в інтроективних сім'ях – не перетравлюючи, ковтати, що кажуть інші. У деяких ці інтроекти потім стають цінностями, якщо ми їх перетравлюємо та розуміємо, що вони нам підходять, «моє».
А частіше люди приходять і запитують: чи правильно я роблю, тому що їх не привчили думати і відчувати самостійно, їм потрібне зведення законів. Таким людям хочеться, щоб їм сказали, що робити.
Дитині інтроектуючих батьків складно навчитися самому вибирати, самому приймати рішення. Нерідко вона живе «як треба», забуваючи про свої потреби та бажання та можливості їх задоволення.
Робота з інтроекцією. Запитання та завдання
1. Які послання вам передавали ваші батьки?
Як вони вплинули на ваше життя?
Що ви відчуваєте, згадуючи зараз про ці послання?

2. Складіть список власних інтроективних послань, які ви передаєте дитині.
Які з них є корисними?
Може, варто опинитися від якихось послань?

3. Спробуйте "приміряти" кожне інтроективне послання на себе, змінивши "ти" на "я". Так, якщо ви кажете дитині: "Ти обов'язково повинен з'їдати все, що лежить у тебе на тарілці", скажіть собі наступне: "Я обов'язково повинен з'їдати все, що лежить у мене на тарілці".
Що ви відчуваєте?
Чи готові ви дотримуватися цього послання?
Тихон Кульбака

13/08/2025

Як розпізнати свої бажання?

Є дві новини: хороша й погана.

⚡️Погана новина: більшість ваших "бажань" - не ваші.

- Хочете заміж? А чому?
- Мрієте про нову роботу? Хто вам сказав, що це "престижно"?
- Хочете велику квартиру? Чия це мрія - ваша чи… вашої матері?

Ми, немов папуги, повторюємо чужі установки, навіть не помічаючи цього.

⚡️Хороша новина: справжні бажання нікуди не зникли.
Вони просто заховані під шаром "треба", "так прийнято" і "мама казала".

Три способи втратити себе:

1️⃣ «Я буду як мама» (або «Я ніколи не буду як мама!»)
🔹Обираєте професію, бо "це сімейне".
🔹Виходите заміж, бо "у нашому роду всі рано одружувались".
🔹Або навпаки - заперечуєте все, що пов'язане з родиною, навіть якщо вам це подобається.

2️⃣ «Так модно»
🔹Йога, бо всі в Instagram її займаються.
🔹Діти, бо "вже пора".
🔹Подорожі, бо "так круто виглядає в сторис".

3️⃣ «Моя подруга сказала»
🔹Ваш "смак" - це смак тієї самої впевненої в собі подруги.
🔹Ваші "мрії" - це її мрії.
🔹Навіть ваш чоловік… схожий на її чоловіка.

⚡️Результат?
Ви прокидаєтеся у 45 років і розумієте: це не моє життя.

🌱Як почути себе? 4 практики:

1️⃣ Фрірайтинг: «Що я хочу НАСПРАВДІ?»
- Візьміть аркуш паперу. Напишіть зверху: «Чого я хочу?»
- Поставте таймер на 20 хвилин.
- Пишіть без зупинки, навіть якщо це здається нісенітницею.
- Повторюйте 4 дні поспіль.
- На 4-й день з-під шару "треба" виповзуть ваші бажання.

2️⃣ «Я - чайник» (метод проекції)
- Виберіть будь-який предмет у кімнаті.
- Уявіть, що ви - він.
- Говоріть від його імені: «Я - чайник.
Я кип’ячу воду, але ніхто не помічає, як я втомлююсь…»
- Через 10 хвилин ви почнете говорити про себе.

3️⃣ Метод «5 чому»
- Хочу переїхати до Іспанії.
- Навіщо?
- Щоб бути щасливішою.
- А що для тебе "щасливіше"?
- Свобода…
- А де ще ти можеш знайти свободу?
- …Виявляється, мені просто треба звільнитися з роботи.

4️⃣ Сни: листи від вашого «Я»
- Записуйте сни.
- Шукайте повторювані сюжети.
Втеча? Можливо, ви уникаєте чогось у житті.
Загублені речі? Може, ви втратили частину себе.
- Не відкривайте сонник! Ваші сни тільки про вас.

🌱 Як зрозуміти, що бажання ваше?

✅ Справжнє бажання:
- Викликає мурашки.
- Не потребує "переконування себе".
- Навіть думка про нього дає енергію.

❌ Підроблене бажання:
- Відчувається як "треба".
- Після його виконання немає радості.
- Ви виправдовуєтеся, розповідаючи про нього.

Історія 😊
Анна через місяць практик сказала:
- Виявилося, я ненавиджу свій бізнес. Я відкрила його, бо "так робив тато".
- А що ти любиш?
- Малювати.

Зараз вона продає картини. І вперше за 20 років не п’є таблетки від безсоння.

🌱 Що далі?

Якщо після цього тексту вам страшно - це нормально.
Якщо захотілося плакати - ви на правильному шляху.

Ваше справжнє «Я» ще тут.
Воно просто чекає, коли ви перестанете ігнорувати його шепіт.
в той бік".

Автор Ірина Чаркіна

01/08/2025

Осі такі посібнички можна скачати і читати.
Це про те , що важливе ,але соромно запитати . Вони написані для ветеранів і ветеранок , є розділи , в яких є поради для людей з пораненнями . Але для всіх також буде цікаво і інформативно.
Життя мусить перемагати.

29/07/2025

Іноді люди приходять на терапію з запитом про с**суальність.
і кажуть — "все дуже ", і я розумію що мають на увазі

Дуже хочеться, але
дуже страшно ,але
дуже соромно, але
дуже ображає коли не чують,
і сильно болить ,коли хочеш одного ,а виходить зовсім інше
Сексуальність — вона ж не просто про с**с.
Вона про те ,чи я взагалі можу відчувати , що мені добре
і чи можу це сказати, і не бути висміяною/им, знеціненою/им або проігнорованою/им

про партнерство теж часто питають
типу — як мені знайти свого
але за цим часто стоїть — як мені бути собою коли поруч інша людина
-і не втратити себе
-і не злитися постійно
І-не грати чужу роль тільки, щоб тримати стосунки.

Багато хто ніколи не пробував справжньої близькості
не через с**с,в через слова, паузу, погляд, через те, щоб не вгадувати, а питати;
і не прилаштовуватись, а пробувати бути собою.
В с**суальності багато ніжності,
якщо її не глушити контролем або страхом.
І в партнерстві має бути підтримка, а не боротьба

Тільки це може не трапляєтись саме по собі.
Це те, чому ми вчимося.
І це можна зробити , навіть якщо досі було інакше.

#психотерапевтиня #с**солог

28/07/2025

04/07/2025

ПРО ВТРАТУ З ГЕШТАЛЬТ-ПОГЛЯДУ

Втрати — невід’ємна частина життя. Втрата людей, стосунків, дому, ідентичності , ілюзій, себе колишнього. Але в гештальт-підході ми не просто «переживаємо» втрату — ми доживаємо її. Даємо собі час і простір завершити контакт з тим, що пішло.

Втрату не варто "пережити й забути". Її потрібно прожити, прожувати, виплакати, вичекати, злізти на дно й повільно вилізти назад.
Ми не «відпускаємо», поки не відчули, що це справді було для нас: біль, любов, залежність, надія, розчарування.

У гештальті ми працюємо з тим, що незавершене. Якщо ти досі повертаєшся думками до «того», можливо, варто завершити гештальт: – сказати те, що не сказав(ла),
– почути себе, а не тільки інших,
– дозволити собі злість, а не тільки сум,
– визнати: це було важливо. І це — втрачено.

І тоді з’являється новий простір. Не для забуття, а для життя далі. Без поспіху, без примусу «бути сильним».
Просто дихати. Просто бути. Зі своїм досвідом — і з собою.
.tetiana.trei
#психотерапевт

16/06/2025

Депресія — це не "лінь" і не "пройде, посміхнись".

Депресія — це коли тіло вранці важке, думки сірі, майбутнє не видно, а навіть улюблена музика звучить… ніяк.
Це не про "слабкість характеру". Це про біль, який оселився всередині й не дає жити повноцінно.
Це коли щось зламалось — хімія мозку, нервова система, серце, віра. І ти не можеш "просто взяти себе в руки".

Депресія — це хвороба. Вона реальна. Вона лікується. І вона не визначає, хто ти є.

🔸 Психотерапія — працює.
🔸 Ліки — іноді життєво необхідні.
🔸 Підтримка — може врятувати.

Якщо ти зараз у темряві — знай: ти не один / не одна.
Навіть якщо здається, що ніхто не розуміє — є ті, хто проходив це. І хто вибрався.
Життя не закінчилось. Просто пауза. Просто інший ритм. Просто період, який має право бути.

Просити допомоги — не слабкість. Це сміливість жити далі.

#психотерапевт
#психотерапевт
#психотерапевтонлайнофлайн #гештальттерапія

05/06/2025

ДРАТУЮСЯ, ЗЛЮСЯ, НЕНАВИДЖУ.
ЯК КОРИСТУВАТИСЯ ВЛАСНОЮ АГРЕСІЄЮ
Усі без винятку люди – агресивні за своєю природою. Хоча б тому, що ми маємо зуби і ми їмо м'ясо. Якщо хтось вам каже "я не агресивний" або "агресивність мені чужа" - не вірте йому. Агресивні усі.
Інша річ, як ми нашу агресію використовуємо і що нею називаємо.
У нашому суспільстві часто агресію називають чимось поганим, руйнівним, неприпустимим у людських стосунках. Я хочу цьому заперечити.
Агресія – це будь-яка людська активність. Будь-яка. Навіть мій погляд на іншу людину чи щось сказане їй - це буде елемент вираження агресії, моєї до неї активності. Агресія завжди говорить про нашу потребу, про те, що я чогось хочу.
Що таке агресія
Спочатку слово «агресія» перекладається як «йти до, наближатися» - тобто рухатися до чогось, докладати зусиль і вкладати енергію, щоб щось отримати, взяти, якось змінити навколишнє середовище так, щоб воно було мені «їстівним» та цікавим. Простий приклад прояву агресії – коли ми чистимо яблуко від шкірки чи робимо салат. Хочу яблуко без шкірки, хочу їсти не окремі овочі, а порізані, перемішані, заправлені соусом, мені так смачніше!
Те саме і у стосунках з людьми – хочу, щоб стосунки, контакт з іншою людиною, був для мене цікавий, насичував та задовольняв мене.
Здорова агресивна поведінка передбачає вираз контактної чи дентальної (від слова "дент" - зуб) агресії. Тобто коли ми намагаємося добитися чогось іншого і взяти собі те, що хочеться.
"Ні, дайте мені не ту шапочку з синім помпончиком, а ось цю з білим!", "Ні, відріжте мені не половину торта, а четвертину!", "Загорніть мені хліб не в целофановий пакет, а в паперовий!". Ось прості приклади здорової дентальної агресії, коли я (контактуючи з іншим) докладаю зусиль, щоб задовольнити своє бажання.
Багато з форм у створенні та підтримці близьких відносин – прояви саме дентальної агресії: «Чи правильно я тебе почула?», «Чи це ти хочеш?», «Я мала на увазі інше», «Вислухай мене, будь ласка» – щоб зустрітися з іншим у діалозі, почути і бути почутим, необхідні контактні зусилля.
Еволюція форм здорової агресії в людини
Коли дитина народжується, вона, по суті, не агресивна. Ця форма розвитку агресії називається перинатальною - тобто, дитині не потрібно робити майже ніяких дій щодо задоволення своїх пореб, адже вона - продовження іншої людини і всю відповідальність за неї несе інший.
Далі розвивається сосункова форма агресії – потрібно докладати мінімальну кількість зусиль – смоктати, перетравлювати та зригувати.
Різцева (дентальна агресія) - дитина може відкушувати. Чим твердіша їжа, тим більше зусиль потрібно докладати. З'являється здатність добувати, наполягати, не погоджуватися.
Найзріліша форма контактної агресії – це молярна агресія (від назви більш зрілих корінних зубів – молярів) – це здатність до перемелювання їжі, а також диференціації – те, що потрібно залишаю, а що не потрібно – викидаю. Саме існування такої форми агресивної поведінки говорить про зрілість особистості, її можливості розділяти, що і як важливо отримувати, що з набутого - підходить, а що - не підходить.
Всі люди можуть мати різний ступінь зрілості агресії в різному віці. Зріла форма агресії говорить про зрілість особистості, її сепарованість від інших та можливість задовольняти свої потреби самостійно.
Коли активність – заборонена
Припустимо, коли ми були маленькими і тільки вчилися виявляти агресію (ту саму різцову-дентальну), це могло бути незручним для наших батьків. Адже відразу ми, звичайно, не могли усвідомити своє бажання, чітко і зрозуміло про нього сказати (як дорослі).
Ми, швидше за все, нили, кричали, плакали, били іграшкою по столу чи лізли у бійку. Тому що хотіли чогось досягти, чогось «смачного», чогось «нами бажаного», а нам, наприклад, цього не давали або давали зовсім не те.
І батьки могли нам забороняти так себе висловлювати. Соромити і зупиняти нас, причому, не пояснюючи, що до чого, а просто однією фразою - «перестань кричати!» або «що ти, як дурень, тут носишся?!», «Не розумієш, що треба зачекати?!».
А ми не розуміли, кричали і гасали, як дурні. І відчували при цьому що? Що ми, наприклад, - погані та недоречні для мами. І для того, щоб мати була задоволена і ділилася з нами своїм теплом і привітністю, потрібно перестати бути активним і агресивним, а стати тихим, зручним і слухняним. І тоді мати заспокоїться.
І, виростаючи, ми також залишаємося тихими та слухняними, і, звичайно ж – незадоволеними, присоромленими чи винними за те, що хочемо від цього життя чогось більшого, ніж маємо.
А від довгих років стримування себе, хтось міг затаїти величезну образу і навіть ненависть! До тих, хто ось так одним махом змушував нас бути зручним та слухняним і зовсім не дозволяв бути спонтанним.
І цю образу і ненависть ми можемо несвідомо виявляти (а іншого шляху не буде) у вигляді вже зовсім іншого виду агресії - саме руйнівного її виду. Агресії анігіляційної - тобто тієї, яка спрямована не на отримання бажаного, на руйнування та знищення об'єкта, що викликає дискомфорт.
Усі війни, терракти та інші страшні речі, по суті, побудовані на анігіляційній агресії – енергії помсти, ненависті та руйнування. Колись ця енергія могла бути мирною і контактною, але в результаті довготривалого стримування, тотальної зупинки у виразі себе, перетворилася на силу, що вбиває...
Так само і у відносинах. Якщо дентальна агресія спрямована на те, щоб контактним способом отримати саме цю шапочку саме з таким помпончиком (потрібний шматок торта, хліб у паперовому пакеті) від іншого, то анігіляційна – на те, щоб по суті відкинути та знищити того, хто пропонує не ту шапочку (ріже не той торт і загортає хліб не в такий пакет).
І саме анігіляційна агресія, ненависть до іншого, є руйнівною для відносин. І основне почуття, на якому вона може бути заснована - це почуття жаху, жаху поглинання мене цим іншим, від якого я тотально залежу (як колись залежав від мами, що забороняє нити, кричати та носитися по квартирі). По суті, люди, які не були підтримані у вираженні контактної агресії, виростаючи, можуть бути небезпечними та загрозливими – адже весь світ сприймають як маму, яка забороняла бути справжнім, контактним та агресивним.
Агресія, спрямована на себе
Один із способів бути не-агресивним та зручним – це спрямовувати всю свою агресію на себе. Шляхи два - або постійно хворіти і страждати від психосоматичних захворювань, або - весь час бути у всьому винним (і хворіти на психосоматичні захворювання).
Якщо дитина чула фрази на кшталт «Досить!», «Нічого в тебе не болить», «Ну і ніжня!», «Терпи», «Перестань», «Ти повинен», «Сам винен», «Бач, чого захотів!» і т.п. - це прямий шлях виростити хворого, вічно нещасного і за все відповідального чоловіка або жінку.
По суті, всі види залежної поведінки (вживання алкоголю, наркотиків, адреналінова залежність, психологічна залежність від відносин і т.п.) – це, по суті, і є напрямок агресії на себе, на знищення себе – як фізично, так і психологічно.
Форми вираження агресії
Зазвичай агресивність у контакті ми реалізуємо, переживаючи різновиди почуття агресії.
Роздратування - дифузне, поки що безадресне переживання, коли не зовсім зрозуміла ситуація, неясно хто чи що саме приносить дискомфорт. Енергія напруги зростає, але поки що не переходить у дію.
Злість - адресне переживання деякого внутрішнього збудження та активності, спрямованого на об'єкт контакту, зменшення дистанції, задоволення потреб чи зміцнення кордонів.
Лють - дифузний агресивний, афективний стан сильного гніву, якому немає напряму, кордонів і контролю. Це афективна незріла реакція (характерна для дитячого віку), коли емоції некеровані та звернені до когось всемогутнього, надвладного, надзначущого, а не до конкретної людини в реальному контакті.
Ненависть – також афективна реакція, основна мета якої – зруйнувати, знищити себе чи зовнішній об'єкт.
Прикрість - злість, змішана з болем втрати. Це почуття пов'язане з чимось, що залишилося у минулому, з переживанням втрати – власних очікувань, стосунків, бажаного.
Непрямі (маніпулятивні) форми агресивної поведінки
Те, що часто трапляється, коли контактний потік агресії заблокований, і ми змушені задовольняти власні потреби, застосовуючи непрямі способи поводження з іншими людьми, не просячи і не заявляючи прямо чого я хочу (витримуючи при цьому ризик відкидання), а змушуючи іншого зробити мені це нелегально, граючи з його почуттях.
Почуття провини - напрям контактної агресії, призначеної іншому, на себе, який спирається не так на власну потреба, але на мораль. Тобто я – винен, а він, інший – правий. Таким чином, відповідальність за задоволення моєї потреби лежить на цьому іншому, який має рацію!
Образа – блокована агресія, яка передбачає мою незначущість і – навпаки – важливість, значимість іншого поряд. Що в мене ніби сил роздратуватися на нього не вистачає, адже я дуже боюся його втратити. І тоді я змушую його відчувати почуття провини (за законом полярностей) і піклуватися про мене (слабкого), задовольняючи мою потребу.
Заздрість – складне переживання, що складається зі злості, інтересу та сорому. У заздрості завжди є те, що я бажаю (у того, кому заздрю), а також порівняння себе з ним та виявлення своєї неспроможності поряд із ним (сором). Саме компонент сорому зупиняє у досягненні бажаного та присвоєння власної важливості та значущості (я теж гарний!).
Нудьга - переживання втоми та занепаду сил як реакцію блокування усвідомлення агресії. Тобто я ніби не розумію, що я насправді злюся зараз, а натомість переживаю нудьгу, розсіяність. Отже, я не в контакті із власною потребою, не знаю, на кого злюсь і що від нього хочу , а просто «залежу» в ігноруванні цього переживання.
Депресія - придушення будь-яких видів контактної агресії - агресії, люті, ненависті, напрям цієї енергії всередину на себе і переживанні глибокого занепаду сил, до втрати сенсу життя.
Психосоматичні прояви та симптоми – способи організувати своє життя так (придушити агресію), щоб отримати бажане задоволення потреб через хворобу.
Терапія агресивної поведінки
Звичайно, в терапії ми прагнемо усвідомлювати ті способи задоволення потреб, які у нас є, ті способи вираження агресії, яким навчені, і при необхідності шукати більш ефективні, зрілі способи, здатні дати нам набагато більше, ніж, скажімо, маніпулятивні.
Дуже часто ми без допомоги психотерапевта не усвідомлюємо і не розуміємо, як саме ми щось робимо, досягаємо, здобуваємо. Зазвичай способи задоволення потреб не усвідомлені та доведені до автоматизму. Ми лише можемо переживати деяке страждання через їхню недосконалість, коли отримуємо якийсь не той результат.
Завдання терапії - підтримати жвавість, усвідомленість і, звичайно, пошук більш зрілих та адаптивних форм життя клієнта, форм вираження агресії, способів формування власних кордонів, навички диференціації - що я можу отримати, а що - ні, у що варто вкладати сили (і які ), а у що - не варто. Що - "їстівне" мені в контакті з іншим, а що - "не їстівне" і як його не їсти, а якщо з'їв, то як виплюнути.
По суті, агресія - це те, чим ми живемо, та сама енергія, якою ми розпоряджаємося в житті, і від якості поводження з якою дуже залежить якість нашого життя, задоволеність, емоційне тло, яке ми відчуваємо щодня і від чого переживаємо наповненість.
Олена Мітіна