15/10/2025
Днями до мене звернувся давній знайомий із несподіваним проханням: «Підкажи, як правильно вибрати психотерапевта?»
Застереження: Цей текст не для швидкого скролінгу з кавою в руці. Він вимагає часу, присутності й готовності зустрітися з незручними питаннями. Але якщо ви дійсно шукаєте психотерапевта – або намагаєтесь зрозуміти, чи той спеціаліст, до кого ви ходите, справді ваш – ці п'ятнадцять хвилин читання можуть заощадити вам роки блукання і розчарувань. Або відкрити щось важливе про вашу власну роботу, якщо ви самі терапевт.
Я одразу відповів, що не можу стати його психотерапевтом – ми знайомі занадто довго, у мене вже сформоване бачення його історії, і це упередження заважатиме справжній терапевтичній роботі. Але його запитання не відпускало мене наступні дні, розгортаючись у низку інших, глибших питань - що насправді робить психотерапевта справжнім професіоналом? Чому людина з найдовшим списком дипломів може виявитися найменш здатною до справжньої «зустрічі» з позасвідомим аналізанта (читай – клієнта)? І чому після дванадцяти років практики я час від часу прокидаюся після важких сесій із питанням: «А чи достатньо я зробив?»
Це питання не дає мені спокою. І знаєте що? Я нарешті зрозумів - якщо воно перестане мене турбувати, саме тоді мені варто припинити приймати аналізантів.
Ми живемо в культурі, де експертність вимірюється кількістю сертифікатів на стіні.
Чим більше навчань пройдено, тим «кращий» спеціаліст. Чим довше список методів у резюме, тим професійніший. Але за дванадцять років практики психоаналітично-орієнтованої психотерапії я дійшов висновку – найнебезпечніші для аналізантів не ті, у кого мало знань, а ті, хто ніколи не сумнівається у своїх знаннях. Ті, хто завжди знає. Безапеляційно. Остаточно.
Рік тому до мене прийшов ветеран. Сорок п'ять років, двоє дітей, дружина, яка «більше не впізнає його». Він сідає напроти і каже з тихим голосом відчайдухи: «Розкажіть мені, як жити далі. Ви ж психолог, ви маєте знати». І в цей момент я відчуваю знайоме стискання в грудях, тому що розумію – він прийшов не до мене як до живої людини. Він прийшов до конструкції під назвою «той, хто знає відповіді». До проєкції всезнаючого батька, який нарешті скаже правильні слова і врятує від болю.
І ось я сиджу напроти нього – людина, яка сама знає смак власної безпорадності, яка пройшла через власні прірви, і мені треба зробити найважче – зруйнувати його ілюзію. Сказати те, що він не готовий почути: «Я не знаю, як вам жити далі. Я не можу прожити ваше життя замість вас. Але я можу бути поруч, поки ви шукатимете власну відповідь. Можу тримати ліхтарик, коли ви йтимете через темряву».
Це звучить як зрада для людини, яка прийшла за порятунком. Він хоче риби, а я кажу: «Я покажу, де можна ловити, але вудку тримати доведеться вам». Але саме в цій здавалося б «зраді» і ховається вся суть справжньої психотерапії – повернення людині її власної суб'єктності, права на власне життя, яке не потрібно підганяти під чиїсь стандарти та настанови.
Чому ж надто впевнений психотерапевт небезпечний?
Тому що впевненість часто маскує страх зустрітися з невідомим. Психіка людини – це не механізм, де можна знайти несправну деталь за протоколом і замінити її за десять сесій. Це всесвіт, до якого терапевт має честь доторкнутися на 50 хвилин, один чи декілька разів на тиждень, намагаючись не нашкодити своєю потребою «знати» та «лікувати».
Минулого місяця на конференції я слухав колегу, який розповідав про свій «стовідсотковий успіх у роботі з депресіями». Протокол із чітких кроків. Якщо робиш усе правильно – результат гарантований. Він говорив упевнено, переконливо, професійно. Але я дивився у Зумі й згадував обличчя клієнта, який прийшов до мене після «успішного завершення терапії» у іншого спеціаліста. «Він сказав, що я здоровий», – розповідав чоловік, – «що всі симптоми зникли. Але чому ж тоді мені так боляче жити? Чому я відчуваю себе ще більш порожнім, ніж до терапії?»
Надто впевнений психотерапевт перестає чути – він чує свої теорії, свої схеми, свої «доказові підходи», але не чує тремтіння в голосі клієнта, коли той каже «все добре», притискаючи при цьому руки до грудей, наче боїться, що серце вискочить. Він не чує паузу, яка кричить голосніше за всі слова. А справжнє слухання – це страшно. Якщо ти дійсно чуєш аналізанта, який розповідає про свою біль, ти не можеш сховатися за красивими інтерпретаціями. Ти змушений відчувати. А відчувати – це ризикувати зустрітися з власним болем, який ти так ретельно упаковував роками у блискучу обгортку під назвою «професіоналізм».
Одного разу веду сесію з жінкою, яка розповідає про чоловіка, що повернувся з «нуля».
Вона говорить майже монотонно, наче читає звіт: «Він повернувся іншим. Дивиться на мене, але не бачить. Він поруч, але його немає. Діти бояться підходити». І раптом я відчуваю, як щось підіймається у горлі. Комок, який не дає ковтнути. Очі печуть від сліз, що намагаються прорватися назовні.
Що це? Емпатія? Контрперенос? Моя власна травма, яка резонує з її болем? Чи я втрачаю професійну дистанцію і маю терміново «попрацювати над собою»?
Я довго вчився не соромитися таких моментів, тому що зрозумів, коли я відчуваю комок у горлі під час сесії, це часто означає, що я торкнувся чогось справжнього. Аналізантка розповідає свою історію настільки емоційно невключено, що її власне тіло вже не реагує – воно навчилося не відчувати, щоб вижити. Але моє тіло, яке не несе цього тягаря щодня, відчуває за нас обох. Воно показує мені масштаб болю, який ховається під цим спокійним, вирівняним голосом.
І тоді найважливіше – не заплакати на сесії, не розвалитися емоційно, не зробити аналізанта відповідальним за мій стан, але й не заблокувати цю емоцію назад у глибини психіки. Це тонка межа, балансувати на якій не навчать жодні курси – залишатися з цим відчуттям достатньо часу, щоб воно провело до розуміння, але не настільки, щоб затопити простір сесії. І потім м'яко, обережно повернути аналізантці те, що її тіло не дозволяє собі відчути: «Коли ви розповідаєте про це настільки спокійно, я відчуваю важкість у грудях. Наче щось величезне і важливе застрягло всередині і не може вийти назовні».
Після цих слів вона заплакала – вперше за всі місяці, що ми працюємо. Щось починає рухатися в заморожених глибинах. Біль, який застиг у вічній зимі виживання, починає повільно танути.
Це і є справжня робота психоаналітично-орієнтованого психотерапевта – не давати поради, не накидати інтерпретації, а створювати простір, де щось довго придушуване може нарешті ожити. Навіть якщо це боляче… особливо якщо це боляче.
Я отримую супервізійну підтримку й продовжую власну терапію.
І кожен раз, розповідаючи про складний випадок, відчуваю той самий знайомий тиск у животі: «А раптом я все роблю неправильно? Раптом мої інтерпретації – це лише проєкція моїх власних незакритих тем? Раптом я використовую аналізанта для опрацювання власного матеріалу?»
Хтось назве це синдромом самозванця і скаже, що потрібно попрацювати з самооцінкою. Але я прийшов до іншого розуміння… це не синдром. Це єдине, що тримає мене чесним перед клієнтами і перед собою.
Чим більше я практикую, чим глибше занурюся у психоаналітичний процес, тим гостріше усвідомлюю: психіка людини – це космос, до якого я маю честь наблизитися, але ніколи не зможу пізнати повністю. Я можу прочитати ще десять книг Фройда, переслухати всі лекції Лакана, завершити чергову програму з об'єктних відносин. Але з кожним роком навчання я розумію дедалі чіткіше – масштаб того, чого я не знаю, постійно збільшується. Не можу знати. Не маю права думати, що знаю остаточно.
І знаєте, у чому парадокс? Саме це незнання, ця готовність сумніватися робить мене кращим психотерапевтом, ніж я був десять років тому з головою, набитою теоріями та впевненістю у власній правоті.
П'ятнадцять років тому я стояв на руїнах власного життя.
За короткий час я втратив обох батьків. Утратив дитину, яка так і не народилася. Пережив зраду тих, кого вважав найближчими – родичів і друзів, які зникли саме тоді, коли їхня присутність була найпотрібнішою. Успішний бізнес, гроші, статус – усе це раптом стало порожнім, позбавленим будь-якого сенсу, коли земля пішла з-під ніг і я провалився у прірву, де не було жодних опор.
Я пам'ятаю той момент абсолютної безвиході, коли сидів серед уламків колишнього життя і не розумів, як дихати далі. Не «як жити» – навіть не це. Просто як зробити наступний вдих, коли груди стиснуті так, що повітря не проходить.
Саме тоді я вперше переступив поріг кабінету психоаналітикині. Не тому, що вірив у психотерапію – я не вірив ні в що на той момент. А тому що це був останній доступний варіант між «спробувати» і «здатися остаточно».
Вона не рятувала мене. Не давала порад «як жити далі». Не казала «все буде добре». Вона просто була поруч, коли я розпадався на шматки. Місяць за місяцем. Рік за роком. Витримувала мою ненависть до неї за те, що не рятує. Мою відчайдушну потребу, щоб вона стала тією всемогутньою матір'ю, яка нарешті скаже магічні слова. Моє бажання втекти і більше ніколи не повертатися, тому що біль ставав нестерпним, коли те, що я тримав під замком роками, починало оживати.
Вона не була ідеальною. Іноді я бачив, що їй важко. Іноді вона помилялася в інтерпретаціях, і я відчував злість – «вона не розуміє мене». Але вона залишалася. Навіть коли я намагався зруйнувати наші терапевтичні стосунки, перевіряючи – чи витримає вона мене справжнього, чи теж зникне, як усі інші.
Той досвід трансформації через біль, той довгий шлях із безодні назовні змінив не лише моє життя. Він змінив те, ким я є. Я зрозумів – найглибше знання про людську психіку приходить не з підручників. Воно приходить із власного шляху через Ад і повернення. Із досвіду того, як це – коли все, на чому трималася твоя ідентичність, розсипається, і ти залишаєшся наодинці з порожнечею, де немає жодних відповідей, жодних гарантій, жодного сенсу.
Саме тому п'ятнадцять років тому я залишив успішний бізнес і почав навчатися психоаналізу. Не з жалості до інших. Не з бажання «допомагати» – хоча спочатку я так собі це пояснював, що моє покликання допомагати людям. Але чесно – допомагати кому? Як я зрозумів після років власного аналізу – спочатку я допомагав собі. Шукав хоч якийсь сенс у тому аді, через який пройшов. Намагався зробити його не даремним, перетворити власний біль у щось, що може мати значення.
А потім прийшло інше розуміння, той досвід дав мені здатність, якої не дадуть жодні курси, – здатність бути поруч з чужим болем, не втікаючи. Не намагаючись його «полагодити» якнайшвидше, щоб припинити власний дискомфорт від чужого страждання. Просто бути. Витримувати. Свідчити.
Я не романтизую той досвід. Він був жахливим. Я не раджу нікому проходити через таке. Але він дав мені те, що не можна придбати за гроші і чого не написано в дипломах – справжнє розуміння темряви, у якій опиняються мої аналізанти. І знання, що з цієї темряви можна вийти. Не обов'язково до світла і щастя. Але до чогось більш справжнього, ніж ілюзії, у яких ми жили раніше.
І тоді я зрозумів, що робить терапевта справжнім.
Справжнім терапевта робить не кількість сертифікатів на стіні, а його власна зустріч із темрявою.
Більшість із нас стають психотерапевтами через власні дитячі рани. Десь у глибині позасвідомого сидить переконання: «Якщо я стану тим, хто розуміє, хто допомагає, хто знає – я нарешті стану достатнім». Якщо я навчуся читати емоції інших краще, ніж власні, можливо біль від того, що мене самого ніколи по-справжньому не бачили, нарешті втихне.
І ось ми отримуємо дипломи. Один за одним. Проходимо навчання. Збираємо техніки. Але клієнт, який сідає навпроти, не потребує нашого знання. Він потребує нашої здатності витримувати незнання. Не інтерпретацій, а присутності. Не порад, а простору, де його біль може нарешті зупинитися бігти від самого себе.
Як же розпізнати справжнього психотерапевта – чи то психоаналітика, чи гештальт-терапевта, чи КПТ-спеціаліста, чи...?
Він пройшов через власний глибинний аналіз або терапію і говорить про це природно. Не як про формальність для отримання диплома. Не з бравадою «я теж був у терапії, бачите, який я відкритий». А з тихим знанням того, хто бачив власних монстрів у дзеркалі – і не злякався. Хто знає смак власної вразливості настільки глибоко, що тепер може витримувати чужу.
Більшість психотерапевтів проходять особисту терапію, бо «так потрібно за програмою». Але пройти і прожити – дві різні речі. Справжній терапевт не просто відсидів необхідну кількість годин. Він дозволив собі розвалитися на сесії. Зненавидіти свого аналітика. Побачити частини себе, від яких хотілося б утекти. І залишитися з цим усім, поки не станеш іншим.
Він не боїться вашої ненависті до нього. Це найважче. Уявіть – вся його дитяча структура побудована на тому, щоб бути «хорошим». Мама любила, коли він розумів її настрій без слів. Тато не кричав, коли він уміло передбачав його реакції. Уся нервова система налаштована на те, щоб догоджати, не конфліктувати, бути зручним.
І раптом – ви. Ви приходите і ненавидите його. За те, що він не дає готових рішень. За те, що мовчить, коли вам потрібні настанови. За те, що дивиться на вас так, ніби бачить щось, що ви самі приховуєте від себе. За те, що він просто є, замість того щоб рятувати.
Незрілий терапевт у цей момент зламається. Почне пояснювати, виправдовуватися, давати ті самі порожні поради, яких ви насправді не потребували. Бо ваша ненависть активує його найдавнішу рану: «Мене не люблять. Я недостатній. Я роблю щось не так». І він миттєво повертається у дитячу позицію, де треба будь-якою ціною повернути вашу прихильність.
Зрілий терапевт витримує. Він знає, що ваша ненависть – це не про нього особисто. Це про всіх тих, хто не витримав вашого болю раніше. Усіх, хто відвертався, коли ви були «занадто». Він витримує, бо сам колись пройшов через ненависть до власного терапевта – і зрозумів, що за нею ховається крик: «Побач мене. Нарешті. Справжнього. Не того, ким я прикидаюся».
Він не обіцяє швидких результатів і не продає щастя. Психотерапія – це не експрес-ремонт особистості за п'ять сесій. Це процес, часом повільний, часом болісний, часом такий, що здається рухом назад. Той, хто обіцяє «позбавити вас депресії за десять зустрічей» або «повернути сенс життя за місяць», швидше за все продає ілюзію полегшення, а не справжню трансформацію.
Справжня терапія часто спочатку робить важче, а не легше. Бо вона повертає до життя частини вас, які ви закопали глибоко, бо вони занадто боліли. І коли те, що було придушене роками, починає оживати, біль стає інтенсивним. Але це біль живого, а не онімілість мертвого.
Він живий, а не «терапевт у футлярі». Ви знаєте цей тип – ідеальний фахівець. Завжди врівноважений. Завжди в «ресурсі». Його голос – як мед. Його усмішка – професійна. Його слова – наче з підручника емпатійного слухання. Але коли ви виходите від нього, відчуваєте себе ще самотнішим, ніж були. Бо щойно зустрілися не з людиною, а з ідеально відполірованою конструкцією під назвою «психотерапевт».
Справжній терапевт іноді втомлений. Іноді у нього був важкий день – і це ледь відчувається. Іноді він запитує щось двічі. І це дозволяє вам теж бути недосконалим. Не грати роль «ідеального клієнта» на сцені під назвою «сесія», а приходити живою людиною, яка має право на складність, суперечливість, незрозумілість.
Але – і це принципово – його особисті процеси не стають вашим тягарем. Він не розповідає про свої проблеми. Не шукає у вас розуміння чи підтримки. Не перетворює вас на свого терапевта. Цей баланс – найскладніше, чого не навчать ні на одному курсі: бути справжнім, але не обвалювати на клієнта власні «незакриті гештальти». Залишатися людиною, але тримати професійну рамку, яка робить простір безпечним.
Після зустрічі з ним ви відчуваєте не полегшення, а живість. Це складно зрозуміти. Ми звикли думати: «хороша терапія» = «мені стало легше». Але справжня терапевтична робота часто робить важче спочатку. Тому що вона повертає до життя частини вас, які ви поховали, бо вони занадто боліли, занадто лякали, занадто не вписувалися у правильний образ себе.
Ви виходите від такого терапевта – і світ стає яскравішим. Не обов'язково щасливішим. А реальнішим. Кольори інтенсивніші. Емоції – справжніші. Ви відчуваєте – і це може бути біль, злість, туга, страх – але ви ВІДЧУВАЄТЕ. Ви живі. Не функціонуєте на автопілоті, проживаючи чужий сценарій, а живете власне життя. Навіть якщо воно боляче. Навіть якщо воно незручне. Навіть якщо воно не схоже на інстаграмну картинку успіху.
Він знає межі власної компетентності і не грається у всемогутність. Парадокс справжнього професіоналізму в тому, що чим глибше ти знаєш свою галузь, тим чіткіше усвідомлюєш масштаб незнання. Зрілий психотерапевт може сказати: «Цей випадок за межами моїх можливостей. Вам потрібен спеціаліст з іншої сфери» або «Я не працюю з такими темами, бо знаю, що не зможу дати вам те, що потрібно».
Одна з найбільших пасток у психотерапії – ілюзія всемогутності. Клієнт приходить і проєцює на терапевта образ всезнаючого, всемогутнього батька, який нарешті дасть те, чого не дали справжні батьки. А терапевт, якщо він не пройшов достатньо глибоко через власний аналіз, може позасвідомо прийняти цю проєкцію. Почати вірити: «Так, я дійсно можу врятувати цю людину. Я знаю, як їй жити».
Це катастрофа для обох. Клієнт залишається в інфантильній позиції, чекаючи, що терапевт проживе його життя замість нього. А терапевт рано чи пізно зіткнеться з власною безпорадністю – і це буде болісне падіння з п'єдесталу, яке може знищити терапевтичні стосунки.
Зрілий психотерапевт знає, що він не всемогутній. Він не може врятувати клієнта від його життя. Не може прожити за нього його біль. Не може дати готові відповіді на питання, які кожна людина має пройти сама. Він може лише створити простір, де клієнт знайде власні відповіді. Може тримати ліхтарик, але йти доведеться самому клієнту.
І, можливо, найважливіше – він продовжує власну терапію та супервізію. Не тому, що «так треба за стандартами». А тому що знає – робота з людською психікою настільки глибока і складна, що без постійної підтримки легко заблукати. Легко почати використовувати клієнтів для власних потреб. Легко втратити ту тонку межу між емпатією і злиттям, між присутністю і втручанням, між допомогою і контролем.
Коли терапевт перестає ходити на власну терапію і супервізію, він поволі перестає бачити власні сліпі зони. Починає вірити у свою непогрішимість. Стає впевненим у собі – тією небезпечною впевненістю, яка народжується не із глибокого знання, а з припинення рефлексії.
Розумієте, справжній психотерапевт – це не той, хто ніколи не падав.
Це той, хто падав настільки глибоко, що дістав дна – і знайшов у собі сили повернутися. Хто зустрівся з власними внутрішніми монстрами і зрозумів, що вони не вороги. Вони – частини мене, які кричали про біль єдиним доступним їм способом – через симптом, через руйнівну поведінку, через повторення того самого болісного сценарію знову і знову.
Коли ви сидите навпроти такої людини, ви це відчуваєте. Не розумом – тіло не обманеш теоріями. Тілом. Ваша нервова система розпізнає іншу нервову систему, яка витримала своє пекло. І щось глибоко всередині розслаблюється. Нарешті можна перестати бути сильним. Перестати контролювати. Перестати доводити, що ти достатній.
Можна просто бути – з усім своїм болем, своїм страхом, своєю вразливістю. І знати, що цей простір витримає тебе.
Справжній терапевт уже знає – ніхто ніколи не буває «достатнім» у сенсі досягнення якоїсь фінальної досконалості. Ми всі – люди, які несуть власні рани і водночас намагаються створювати простір зцілення для інших. І найбільша терапія відбувається тоді, коли дві людини – кожна зі своєю історією болю – зустрічаються у просторі, де можна нарешті зняти маски і бути справжніми.
P.S. Днями отримав повідомлення від того ветерана, про якого писав на початку. Ми працюємо вже понад рік. І знаєте, саме ці слова стали тим останнім поштовхом, що змусив мене спробувати відповісти на питання мого знайомого – як вибрати справжнього психотерапевта :
(повідомлення цитую з дозволу ветерана)
«Знаєте, я спочатку думав - нафіга мені цей психолог, якщо він тільки сидить і мовчить? Або питає щось таке, що мені ще гірше стає. Я ж прийшов за порадою - скажи, що робити, і все. А тут - тиша. Я злився конкретно. Думав кинути сто разів.
Але повертався. Бо всі інші - дружина, теща з тестем, лікарі - всі знають, як мені жити треба. «Ти маєш», «тобі потрібно», «спробуй так». І від кожної такої поради я відчував себе ще більш неправильним. Таким, що навіть жити нормально не вміє.
А ви не лізли з порадами. Просто були. Навіть коли я на вас орав. Навіть коли мовчав по півгодини на сесії, бо не міг слова вимовити.
Зараз я можу заплакати. Раніше - ні. Можу сказати дружині «мені важко» і не почуватися лохом. Раніше трималося все всередині, поки не рвало.
Досі важко буває. Але тепер це МОЄ важко. МОЄ життя. Не те, яке хтось за мене проживає своїми «правильними» порадами.
Ви не вилікували мене. Але ви були тим, хто витримав. Хто не відвернувся, коли я розвалювався. Хто дозволив мені знайти себе справжнього під усією цією шкарлупою «воїна» і «сильного чоловіка».
Дякую, що не рятували. Дякую, що дали врятуватись самому.»
Я довго дивився на цей текст, відчуваючи, як щось тепле і важке водночас розливається в грудях. Не від гордості за «успішний випадок». Не від радості «я молодець, все зробив правильно». А від чогось іншого, глибшого.
Від усвідомлення, що найбільший дар, який ми можемо дати іншій людині, – це не наше знання. Не наші техніки. Не наші блискучі інтерпретації.
А наша готовність бути поруч, коли хтось йде через власну темряву. Не освітлювати шлях прожектором наших порад, не вести за руку заздалегідь визначеним маршрутом. А просто тримати ліхтарик і вірити – навіть коли на початку терапії ми бачимо лише окремі фрагменти, ще не маючи достатньо елементів, щоб скласти унікальну мозаїку людської долі, що розгортається перед нами.
Саме тому я досі, після дванадцяти років практики, прокидаюся з питанням: «А чи достатньо?»
Тому що відповідь – ні, ніколи не достатньо остаточно.
І саме це робить мене психоаналітиком.
#Психотерапія
#ЯкВибратиПсихотерапевта
#ПсихологічнаДопомога
#ПідтримкаВетеранів
#ПсихічнеЗдоров'я
#Психоаналіз
#СергійКуліда
