07/09/2025
Наша сьогоднішня розмова – з Аміром Гарімадовим – молодим військовим хірургом, старшим лейтенантом медичної служби, який виконує обовʼязки начальника однієї з передових хірургічних груп на Запорізькому напрямку.
Амір міг залишитися в цивільній медицині але пішов за покликом серця і став частиною Медичних сил ЗС України:
- Чому Ваш вибір припав на медицину?
- Моя мама працювала медичною сестрою в реанімації. Малим я ходив до неї на роботу, і мені там дуже подобалось. Пізніше, в школі, я займався наукою, навіть брав участь в малій академії наук, був призером всеукраїнських конкурсів. І між екологією, природознавством і біологією для мене найцікавішими були анатомія людини і медицина.
Школа закінчилась в травні 2014го, коли вже розпочалися активні бойові дії на Донбасі. Багато знайомих були на війні. Мій родич воював з 2014 року. Мене тягнуло туди, у військову сферу. Я хотів допомагати, мріяв пройти вишкіл і стати бойовим медиком. Тоді мене просто не відпустили. Родина сказала спочатку вивчитися, а потім робити, що хочу.
Тому варіантів не було - здав ЗНО і вступив до Запорізького державного медичного університету. Спочатку думав, що буду анестезіологом. Потім мені дуже сподобалася хірургія. Я побував на операціях, асистував хірургу в лікарні швидкої допомоги, і зрозумів, що це моє.
- Як і де для Вас особисто почалася повномасштабна війна?
- Своїх перших поранених я побачив, чесно вам скажу, 24 лютого 2022 року. Я закінчив університет і проходив інтернатуру в Запорізькій обласній лікарні. Я пам'ятаю цей день, коли ми в Запоріжжі прокинулись під потужні вибухи, побачили літаки і спочатку подумали, що це вже не наші. Нас, інтернів, викликали 24 лютого рано вранці. Доручили виписати цивільних пацієнтів, які могли поїхати додому, щоб готувати місця для поранених. В той день я забрав речі в гуртожитку. І вийшов з лікарні тільки через два тижні.
Одну з перших ми оперували дівчину-звʼязківця, яку привезли з абдомінальною осколковою травмою з аеродрому Бердянська. Вона була дуже сильно пошматована, там була велика кількість пошкоджень внутрішніх органів. Цей випадок запам'ятався на все життя. Дівчина молода, їй було 28 років. Я потім дізнався, що в неї є дитина. На жаль, вона померла через кілька днів, в реанімації нашої лікарні. Це було сильним стресовим фактором, я тоді дуже засмутився і розізлився.
Перші дні, напевно, навіть два тижні голова боліла від потоку інформації, тому що ми всі в паузах між прийомом поранених сиділи в новинах у телеграм-каналах. Обласна лікарня так розташована, що видно горизонт Запорізької області. І там ми бачили хмари диму, десь там гупало, десь лунала стрілянина. Не було розуміння, що далі буде відбуватися, які можуть бути моменти, і постійно читали новини: “Там вони зайшли далі, там вони ще пройшли”.
Паралельно ми читали книжки з військової хірургії. Завідувач дав таку команду, тому що ми з бойовою травмою ми не мали справи зовсім.
- Тобто Ви досить планомірно рухалися у бік військової медицини?
- В 2023му в обласній лікарні я закінчував інтернатуру, почав працювати лікарем. І от почався контрнаступ, і це був жах. Коли ти ще інтерн, ти не береш на себе повну відповідальність за поранених. Тобто ти оперуєш, ти береш свою особисту відповідальність, як людина, але є розуміння того, що все одно в тебе є опора і підказка — твій лікар-хірург поряд. А тут так різко, буквально там закінчення інтернатури, два тижні я працюю лікарем, вся відповідальність лежить на мені - і тут контрнаступ, і привозять за ніч 30-35 поранених на госпіталізацію. Більшість, звичайно, були «легкі», з пораненнями і травмами кінцівок, але бували і складні випадки та пораненні. Тоді всіх важких поранених на себе забирав військовий госпіталь. Були масові поступлення пораненого населення.
Ще під час інтернатури я зрозумів, що мені подобається працювати з ургентними, неплановими ситуаціями. У цьому є певний драйв. Коли почалася війна, ці непланові ситуації стали новою нормою. Я розмовляв з родичами: зрозуміло, що ніхто не хотів, щоб я йшов в армію, всі переживали і боялися. Тоді я сказав, що моє місце буде в армії. Тим паче, що я в університеті закінчував військову кафедру. З мого курсу, з цієї кафедри, більшість, десь відсотків, напевно, 80 зараз служить у Збройних Силах. З трьома колегами, які навчалися на кафедрі на моєму курсі, ми служимо у військовому госпіталі.
В один прекрасний день 2023го року прийшло дуже чітке усвідомлення. Я прийшов додому, поговорив спочатку з родичами, сказав, що йду на співбесіду до військового госпіталю.
Я потрапив в Медичні сили, мені сказали, що буду працювати в передовій хірургічній групі, на що я дуже зрадів бо саме цього і хотів. Побув у госпіталі, познайомився зі специфікою роботи, попрацював у відділенні хірургії. Пооперував, поасистував, показав, що вмію, повчився у колег. В передове хірургічне відділення на Дніпропетровщині (на перетині трьох областей) я поїхав через два місяці служби. Почалося інше життя, із зовсім новим досвідом.
- Чи траплялися в Вашій практиці історії, які неможливо забути?
- Не знаю, на жаль, чи на щастя, я дуже сильно через серце це все пропускаю. Тому дуже багато випадків, які запам'яталися. Один з них, мабуть найважчий, був на одному з ПХГ у квітні цього року. Привезли пораненого, який п'ять діб не міг евакуюватись. Причому в нього була серйозна травма - відрив правого плечового суглобу і масивний дефект передньої бокової стінки грудної клітини. Він був доставлений у тяжкому стані, але ще у свідомості. На попередньому етапі йому майже нічого не робили з раною. Я був шокований тим, що артерія була коагульована сама по собі, тобто не перев'язана, розумієте – велику судину тримав лише тромб, що виник внаслідок дії вибухових елементів та полум’я. Якби щось сталося під час евакуації, поранений би «витік» менш ніж за хвилину.
Ще один цікавий випадок — це були два хлопці, які понад три тижні просиділи в підвалі знищеної хати в одному з сіл, коли ворог захопив їхні позиції. Вони були відрізані, один був поранений у ногу і не міг пересуватися. В руїнах знайшли цивільний одяг, перевдягнулися. І не виходили, поки не почав закінчуватися невеликий запас води. Коли вночі вийшли, то побачили, що у вцілілу хату поруч заселилися росіяни. І той з хлопців, який не був поранений, пішов в ту хату, поки росіян не було, вночі. І набрав якихось сухпайків російських. І таких він виходів пізніше здійснив три чи чотири. Під час одного з них він підібрав рацію. Як виявилося пізніше, це була наша, українська рація. Так хлопці вийшли на зв'язок з нашими. Він розповідав, що три дні їх перевіряли, чи це дійсно вони. Потім, коли інформація підтвердилася, розробили план, як їх вивести, які позивні казати. І вони тричі проходили через ворожі позиції. Наша розвідка дала їм паролі і позивні для проходження цих позицій. Причому саме кумедне, що хлопці із Заходу України, вони не говорили російською від слова зовсім. Як росіяни їх не розкрили, я не знаю. Наші вже їх зустріли і повезли на лікування. Про цю історію можна зняти кіно!
І ще одна історія. Коли нам почали повертати полонених з Маріуполя, до нас потрапив хлопець з ампутованою кінцівкою. Він, здається, був з 36-ї бригади, але я точно не пам’ятаю. Він розповів, що під Волновахою їхня група з п’яти людей потрапила в оточення. Він залишився один, вже з напіввідірваною ногою. Хлопець розповідав, як сам наклав собі турнікет, а потім відрізав кінцівку, яка висіла, щоб вона не заважала. І тримав оборону десь 2-3 години. Він поклав близько десяти ворогів, а вони не могли викурити його з будинку, тому підпалили його.
Тоді він подумав, що не хоче згоріти живцем, і почав вилазити з хати. У цей момент у нього ще раз вистрілили. Вороги подумали, що в нього рація, але то була гідраторна трубка, що просто звисала зі спини. Куля пройшла повз, зачепивши каску. Один з того ворожого загону сказав "хохол, ты сегодня собираешься здыхать или нет?". Але командир ворогів не дав його добити і наказав забрати в полон.
- Що підтримує, що надихає і дає сил у важкі моменти?
- Найбільше мотивує, коли рятуєш хлопців. І ти розумієш, що це ще не кінець, і їм набагато важче, ніж тобі. Ти, як медик, бачив усі ці жахіття, що відбувається з людським організмом. А вони – звичайні хлопці: столяри, автомеханіки, – і для когось з них навіть вид крові ще недавно міг спричинити втрату свідомості. А вони бачать дуже страшні речі. Ти розумієш, що їм там важче, і ти маєш стояти тут, щоб їх врятувати.
Я не можу сказати, що відпустив ці історії, що зачерствів. Ні, вони дійсно сидять в голові, буває навіть сняться. Розрядкою для мене є психологічна підтримка родини та нашого колективу. Коли ти в колективі, ти розмовляєш з хлопцями, спілкуєшся, жартуєш і цим самим ніби відживаєш, розслабляєшся.
- Чи бачите Ви зміни у військовій медицині, які спричинила ця війна?
- Хоч це й цинічно, але будь-яка війна – це прогрес для країни. Наша країна зараз переживає найстрашнішу війну після Другої світової. І я бачу цей прогрес, особливо в медицині. Наприклад, на початку війни я читав праці зарубіжних колег, зокрема британського хірурга Девіда Нотта, який працював у всіх гарячих точках. Усі на нього рівнялися. Я познайомився з ним, коли він приїжджав до Запоріжжя. Тоді ми дивилися на нього із захопленням. А зараз, через чотири роки, коли ми спілкуємося з британськими колегами, я розумію, що вони вже частково переймають досвід у нас. І це показник прогресу в Україні.
- Про що Ви мрієте?
- Я мрію, щоб ворог покинув нас, щоб усе закінчилося. Розумію, що це буде тривалий період, але мріяти про те, що вони дійсно звідси підуть — чи фізично ми їх виженемо, чи за домовленостями — хочеться. Хочеться повернути ту Україну, яку я знав з дитинства. Я не хочу, щоб майбутнє покоління українців жило на обмеженій території, під постійними обстрілами, звуками дронів і ракет. Хочеться, щоб це все закінчилося. Хочеться перемоги, і ми з побратимами робимо для цього багато!
Генеральний штаб ЗСУ / General Staff of the Armed Forces of Ukraine
Інформагентство АрміяInform
Міністерство оборони України
Головнокомандувач ЗС України / CinC AF of Ukraine
Збройні Сили України / The Armed Forces of Ukraine
Офіс Президента України
