Игорь Ларин, психотерапевт

Игорь Ларин, психотерапевт Психотерапия. Личная, парная, деловая.

Ко мне приходят разные люди и в разные моменты своей жизни.
Идут когда плохо, когда хорошо и когда непонятно как.
По сути идут за одним и тем же. За знаниями о себе.
Наша проблема в том, что мы совершенно не знаем себя. Нас не учили знакомиться с собой.
Зачем? Чтобы мы были удобными. Для кого угодно. Нас самих в этом списке нет.
Мы не знаем себя. Мы совершенные дети.
Хотя, конечно, так не дума

ем.
Не знаем, не хотим знать, боимся встретиться с этими знаниями, боимся/стыдимся не справиться с тем, что узнаем, останавливаем себя теми же страхом, отвращением, стыдом и еще чёрт знает чем.
И, в итоге, собственноручно, перекрываем источник своей Жизни.
Зачастую навсегда.
Честных, не искаженных знаний о себе и про себя бывает более, чем достаточно для того, чтобы улучшить качество процесса.
Во вне и внутри.
Оживить Источник.

02/05/2026

Одна з найголовніших умов якісної формули щасливого життя.
Уміння усвідомлено йти і проживати глибокі, непрості і болісні почуття.
У душевний біль.
Залишатись в ньому стільки скільки потрібно, для того, щоби його прожити.

А, саме контейнування та уникання його, веде людину до перманентного страждання.
Ось такий от парадокс.

Відсутність у хлопчика запаху батька.Це перше, що я зазвичай помічаю у чоловіків, які приходять до мене.Не тому що батьк...
27/04/2026

Відсутність у хлопчика запаху батька.

Це перше, що я зазвичай помічаю у чоловіків, які приходять до мене.
Не тому що батько колись помер або поїхав.
А тому що мама вирвала його зі своєї душі.
Або, колись, так і не впустила його туди.

Шлях чоловічий складний і звивистий.
Бо хлопчик народжується у людини іншої статі.
Все, з чим він стикається в перші роки свого життя — інше.
Мамине тепло, мамин голос, мамині руки.
Все це прекрасно.
Але все це — не він.
Він ще не знає цього.
Але тіло вже відчуває різницю.

Перші три роки хлопчик живе на жіночій території.
І це правильно і вкрай необхідно.
Тут він вчиться тому, без чого чоловік перетворюється на функцію.
Відчувати. Довіряти. Бути ніжним.
Не боятися близькості.
Емпатія — якщо хочете, це навіть не жіноча якість.
Це материнська спадщина синові.
Той самий тонкий зв’язок, який потім не дасть його агресії стати анігиляційною.
Той, що робить атом мирним.

Але в три роки має статися те, чого бояться майже всі матері.
Відпустити.
Не на прогулянку. Не на вихідні до тата.
Назавжди.
Відпустити — означає сказати своїм серцем: іди до нього.
Ти — його.
Він — твоя батьківщина. Твоя зграя.
Я дала тобі коріння. Він дасть тобі напрямок.

І ось тут починається найскладніше.
Для багатьох мам непосильне.
Тому що відпустити сина до батька мама може лише якщо вона прийняла цього чоловіка.
Не пробачила. Не змирилася. Не «заради дитини».
Прийняла. Серцем.
Навіть якщо він пішов. Навіть якщо він зрадив.
Тоді спочатку важливо прийняти свою відповідальність за особистий вибір зрадника.
Визнати, що колись усе бачилося інакше, зокрема і він, і твій погляд на нього і на себе.
І через це прийняття вийти до чистоти.

Якщо в маминій душі батько дитини — зрадник, нікчема, помилка молодості, то син отримує довічну, несвідому, не промовлену вголос заборону.
Заборону бути чоловіком.
Заборону, яку не знімуть ні секції боксу, ні новий мамин чоловік, ні дідусь, ні армія.
Тому що все це залишиться на поверхні.
Як костюм поверх рани.
А всередині хлопчик так і не насмілиться порушити те, що колись мама вирішила за нього сама.

Гортайте далі 👉

У п’ятницю, коли за останнім клієнтом зачиняються двері, кабінет занурюється в особливу, густу, в’язку тишу.Тишу, яку мо...
20/04/2026

У п’ятницю, коли за останнім клієнтом зачиняються двері, кабінет занурюється в особливу, густу, в’язку тишу.
Тишу, яку можна торкнутися кінчиками пальців.
І яка трапляється, у мене, лише після важких сесій.
Я вимикаю світло, сідаю в крісло, і дивлюся, як за вікном темніє місто, і фізично проживаю кожну хвилину минулого тижня.
У нашій професії якось не прийнято говорити про втому.
Передбачається, що психотерапевт — це ідеальна, завжди приймаюча посудина.
Безкінечний контейнер для чужих переживань і безперервне живильне середовище.
Але правда в тому, що я живий. А у всього живого є межа.
Я не безмежний.
Я хворію.
Моє тіло запам’ятовує напругу.
І мені теж буває страшно і соромно.
І наприкінці тижня я іноді відчуваю себе так, ніби з мене вичавили всю енергію кисню.

За цей тиждень я був свідком тихого краху надій, застарілого дитячого болю, що прорвався крізь десятиліття, паралізуючого страху смерті і жаху банкрутства, практично рівного смерті.
Я пропускаю це не лише через свою голову — я витримую це своїм серцем. Своїм диханням. Своїм пульсом і тілом.
Іноді я думаю про те, що кожна година, яку я проводжу навпроти клієнта — це година, безповоротно відрахована з мого власного життя.

І, парадоксальним чином, саме в цьому криється суть роботи.

Кажуть, що найближче до небес — діти та старі.Перші нещодавно звідти, другим скоро туди.Але це, коли навколо життя.І все...
16/04/2026

Кажуть, що найближче до небес — діти та старі.
Перші нещодавно звідти, другим скоро туди.
Але це, коли навколо життя.
І все йде за правильним рахунком.
Зараз інші часи.
І війна руйнує нормальний порядок речей.

Місце старих та дітей займають молоді та міцні.
І забирають їхнє ексклюзивне право на близькість до неба.
Тридцятирічні йдуть без черги.
Попереду старих.
І в цій черзі люди похилого віку не кричать «вас тут не стояло».
Вони тихо та розгублено чекають.
І з вдячністю і сльозами віддають своє місце .
Пропускаючи вперед тих, хто мав би провести їх.

Я бачив цю чергу занадто близько з іншого боку.
Тих, кому пощастило, із неї вийти.
Тих, хто зазирнув за межу.
І найстрашніше, з чим я стикаюся — це не їхні травми.
Це прірва між ними та суспільством.

Воно нічого про них не розуміє і, на превеликий жаль, відводить очі.
Бо дивитися в них — нестерпно боляче.
Бо там його, суспільства, страх, там його сором, і там його провина.

Зараз такий час, що навіть діти, що тільки прийшли звідти і не приземлилися, ризикують піти знову.
Все не так і все не те.
Сміх, страх, біль, радість, смерть, життя, кохання та мужність.
Все змішалося в единий візерунок.

Війна.
Ліки проти зморшок.

Спільне життя ніколи не було в нашій культурі про любов.Це незручна правда, яку ми старанно не помічали.Століттями воно ...
13/04/2026

Спільне життя ніколи не було в нашій культурі про любов.
Це незручна правда, яку ми старанно не помічали.
Століттями воно було про виживання. Воно було Шлюбом.
Їжа, безпека, статус, продовження роду.
Близькість у цю конструкцію ніколи не входила.
Я їй даю те-то, вона мені те-то. І навпаки.
Напруга накопичувалась, але їй нікуди було подітися.
Розлучення означало катастрофу і невдалий проєкт, пов’язаний насамперед із величезною кількістю сорому.
Тому терпіли, консервували, передавали дітям як мовчазне знання: у парі треба терпіти.
Ну, в крайньому разі — воювати.
Тобто інститут шлюбу завжди тримався ззовні.
Він ззовні й формувався.
Людство вперше, ВПЕРШЕ, зіткнулося з тим, що зовнішня необхідність зникла і система виживання в парі перестала бути основною.
Шлюб перестав бути системою виживання і вперше в історії людства почав пробувати задовольняти іншу потребу.
Потребу в усвідомленій близькості.
У мене все є, кажуть одне одному і собі сучасні чоловіки і жінки.
Поруч із людиною, яку я обираю, я хочу тепла, щирості, дбайливості та турботи про себе.
Я хочу бути потрібним.
Саме я.

Усе це ми можемо дати собі й одне одному лише із зрілої любові.
Те, що раніше утримувалося ззовні примусом, тепер має формуватися зсередини — зрілістю, вибором, здатністю бути поруч із живою і несхожою на тебе людиною, не розчиняючись і не задихаючись.
Ось тут і виникає головний розрив.
Тому що вимоги до стосунків змінилися радикально, а люди — ні.
Ми раптом захотіли одночасно бути вільними і близькими, реалізованими, автономними і по-справжньому побаченими.

Зараз свобода, реалізованість, фінансова самостійність сталися з обох боків, а новий конструкт пари вже вимагає іншого фундаменту — емоційної зрілості, сформованої ідентичності, здатності витримувати іншого як окрему людину, уміння бути в близькості без злиття і без придушення.

Тобто і запит часу, і запит на зміну форми взаємодії у парі сформувався.
А психіка до цього запиту еволюційно не готова.
Для неї близькість досі десь на краю свідомості — загроза.
Втрата себе.

Гортайте далі карусель

Я, на власному досвіді, знаю що таке перестати себе відчувати.І я знаю що таке втратити зв’язок із собою.Повірте, це від...
08/04/2026

Я, на власному досвіді, знаю що таке перестати себе відчувати.
І я знаю що таке втратити зв’язок із собою.
Повірте, це відбувається непомітно.
Як радіація.
Оп — і ти вже на краю.

Я — психотерапевт.
Людина, якій платять за присутність. Щиру і якісну присутність.
Лікувальну присутність.
Колись був час, я втрачав і її.

Коли ти по-справжньому тут — тіло іншої людини це відчуває раніше, ніж голова встигає усвідомити.
Щось теплішає.
Щось видихає.
Щось вирішується озватися, що до цього не наважувалося.
Коли ти по-справжньому тут — і ти, і людина поруч відчуваєте відчуття Дому.
І спокою.
Коли ти по-справжньому тут — ти видихаєш.
Видихаеш усе.
І тривогу, і втому, і страх.
Низом живота видихаєш.
Криком, стогоном, виттям.
Тому що те, що залишається — і є твоя суть.
Голе, вразливе і розгублене Щось.
Це і є ти без масок.
Твій великий жах і твоя найбажаніша зустріч.

Тут народжується все.
Тут народжується контакт.
Це і є контакт.
Не розмова. Не консультація. Не комунікація.
Контакт.
Саме до цього ми всі прагнемо.
До цього живого, тремтячого, теплого моменту, коли одна людина справді бачить іншу.
І саме цього, ми боїмося

Нам катастрофічно важливо бути побаченими іншим.
Не очима — серцем.
Неможливість бути побаченими близькими нам людьми робить нас самотніми.
Але, неможливість бути побаченими собою робить самотність драматичною.
Тобто ви побудуєте звʼязок з кимось не побудувавши звʼязок з собою.

Хто намацав — бережіть.
Я навчаюся досі.
Це той навик, який не залишається з нами після його набуття назавжди.
Це те, що треба вирощувати, доглядати і живити постійно.

Памʼятайте про душу.
Вона є.

Одне з найпотужніших моїх відкриттів, які сталися зі мною свого часу.Усвідомлення подорослішалого пацана, вихованого трь...
04/04/2026

Одне з найпотужніших моїх відкриттів, які сталися зі мною свого часу.
Усвідомлення подорослішалого пацана, вихованого трьома жінками.
Усвідомлення, я вам скажу, потужне.
І таке, що йде врозріз із основним соціумним посилом.
І цим соціумом відкидається.

Я — носій великої кількості зла і насильства.

Глибоко всередині я, як і всі ви, — чудовисько, Франкенштейн і джерело небезпеки.
Для всіх.
Звісно, в тому числі й для себе.
Це відкриття приголомшило мене неймовірно, а потім сильно потішило.
Саме прийняття своїх демонів, без яких ми ніколи не добудуємо себе до цілого, робить нас нами.
Щільнішими, добрішими і впевненішими в собі.

По суті, різниці між руйнуванням, насильством і тим найсильнішим внутрішнім світлом, з тією найпотужнішою внутрішньою силою, яку кожен тягає в собі, практично немає.
Вона мізерна.
І вміння її помітити, з нею познайомитися і нею управляти — головне завдання чоловіка.
Безсилля, неприйняте і відкинуте, рано чи пізно народжує насильство.
Відчуйте: безсилля народжує насильство.

Сьогодні ми, чоловіки, розвиваємося у двох полярностях.
Або заморожуємо свою чутливість і стаємо ригідними, а наша агресивність — руйнівною.
Або відмовляємося від своєї агресії, стаючи неприродно м’якими і від того безформними.
І спертися не можна ні на першого, ні на другого.
І самому собі теж.

Впевнений, що прийнята мною і добре інтегрована в себе моя здатність до агресії зводить до нуля саму потребу проявляти її будь-де.
Мені не треба нічого доводити.
Я просто знаю. Я можу.

Приймаючи і несучи в собі свою агресивну частину, я ще й зупиняю зовнішній світ у бажанні зґвалтувати мене самого

Простими словами: Бий першим, Фредді.
Це, звісно, метафора.
Метафора внутрішнього дозволу на захист, якщо раптом зовнішній світ не залишив тобі вибору.
На той захист, який ти в цей момент вважатимеш за потрібне і на який здатен.
Сьогодні ми бачимо це особливо

Немає нічого сумнішого за чоловіка, який усе вирішує за допомогою сили.
І немає нічого страшнішого за слабкого чоловіка

В арсеналі чоловіка завжди має бути внутрішній дозвіл вступити в сутичку.
Внутрішній дозвіл собі. Цієї сутички може ніколи не статися, але дозвіл має бути обов’язково.
І світ має це відчувати

Гортайте далі

Ми шукаємо сенси і любов у космосі.Ми впевнені, що все це живе саме там.Це велика омана.Любов народжується в хмарах, але...
26/03/2026

Ми шукаємо сенси і любов у космосі.
Ми впевнені, що все це живе саме там.
Це велика омана.

Любов народжується в хмарах, але формується і міцнішає тільки на землі.
У пилу, бруді, болю, шмарклях, сльозах і терпінні.
Нас давно і жорстко обдурили, сказавши, що любов — це винятково красива історія.
Красива історія, закоханість — це завжди лише початок.
Закоханість, що не спустилася на землю і не ввібрала в себе цю землю як основу, рано чи пізно розіб’ється вщент, як кришталева ваза, неакуратно залишена на краю столу.

Красива історія без землі ніколи не виживе.
З іншого боку, земля, не просякнута красивою історією, стає територією цвинтаря.

Щоб прийти до щастя, потрібно зробити суперважливе — перестати тікати від складних і неприємних почуттів.
Від того, що ми називаємо душевним болем.
Це одна з головних умов щасливого життя.

Я тобі неймовірно вдячний за цей найпотужніший акт мужності і приклад — поєднати красу із землею.
Те, як ти це живеш, викликає в мене трепет.
Коли в мене просять охарактеризувати тебе одним словом, я кажу — сильна.
Ні, не в тому вульгарному розумінні цього формулювання, як його сприймає більша частина з нас.

Сила жінки, твоя сила— в слідуванні своєму світлу, вмінні бачити Красиве і бути відповідною самій собі.
Відповідність собі і своєму внутрішньому вектору — це розкіш винятково для сміливих.

Душа моя, я тобі
неймовірно вдячний тобі за твою любов, чистоту, світло і працю.
І за можливість мені за цим спостерігати, до цього торкатися й цим жити.
Із захопленням і вдячністю.
І великою любов’ю.

З Народженням Тебе)

Ринок психотерапії сам по собі не дуже то й конкурентний.М’яко кажучи.А тут прийшов ворог, якого зовсім не чекали, і, на...
22/03/2026

Ринок психотерапії сам по собі не дуже то й конкурентний.
М’яко кажучи.
А тут прийшов ворог, якого зовсім не чекали, і, на мій погляд, досі тотальна більшість моїх колег його зверхньо не помічають і не зчитують від нього загрози.
Штучний інтелект.

Уже сьогодні величезна кількість людей іде з питаннями близькості, любові та щирості до машини.
Так, так, друзі, ви не почулися — з питаннями дефіциту близькості людина йде до машини.
І це зрозуміло: машина не змусить переживати біль.

Я розцінюю це як тотальний програш сучасної психотерапії.
Програш живого інструменту, що давно перетворився на функцію.

Психотерапія, навіть екзистенційних та клієнт-центрованих напрямків, напрямків, пов’язаних із чуттєвим проживанням себе, давно пішла в голову, раціоналізацію та розуміння.
У місця, де завідомо й тотально програє і програватиме машині.
Сьогодні, коли ШІ пропонує неймовірний рівень психологічних знань, знань, якими нагинає будь-якого спеціаліста, що працює головою, стає дзвінко очевидною тема, яка давно на ринку стала дефіцитом: головний інструмент якісного терапевта — це він сам.
І цей інструмент має бути чистим та якісним.
Шлях до цієї чистоти може бути різним, але він має бути.
Переважна більшість моїх колег так не вважали й не вважають.
З простої причини.
Це неймовірно складно і вимагає від терапевта великої людської мужності.

А що таке терапевт як якісний інструмент?
Це насамперед свій власний результативний досвід компенсації своїх травм.
І через цей досвід — формування якісної присутності в живому контакті.
Лікування іншого своїми шрамами.

У гештальт-терапії є визначення — вихід на межу контакту з клієнтом.
Це місце, де завжди народжується Щось між двома людьми.
А цей вихід можливий лише за наявності певного рівня довіри в контакті, якісної живої присутності терапевта в ньому ж та щирої його залученості в історію людини.
Запропонувати розділити біль іншого — замало.
Треба в нього привнести частину своєї душі, яка пройшла свій поранений досвід, і тоді, можливо, з’явиться лише шанс на зустріч.
Сьогодні моя улюблена теза про те, що терапія — це взаємини двох людей, стає практично єдиним способом порятунку самого інструменту.

Гортайте карусель 👉

Найбільше тут я люблю час, у який пишу те, що хочу.А не те, що треба.Навіть якщо треба продавати.Не виходить якісно прод...
14/03/2026

Найбільше тут я люблю час, у який пишу те, що хочу.
А не те, що треба.
Навіть якщо треба продавати.
Не виходить якісно продавати, коли писати треба.
Тобто — не бути собою.
Я намагаюся знайти відповідь на цей феномен, прошу допомоги, кличу маркетологів.
Не виходить.
Ми пробуємо рахувати, складати, і станом на сьогодні, як не крути, виходить, що результат на виході від продажів із автентичного, чистого й мого, але зовсім нелогічного з точки зору маркетингу посилу, якісніший за ті алгоритми, які пропонують спеціалісти.
Цілком допускаю, що не туди й не з тими.

Це так, думки вголос.

Як не розпорошити нішевість, намагаючись її масштабувати?
Як не втратити якісний зв’язок із собою і з вами, водночас розширити й поглибити його масштабно?
І як при цьому не втратити унікальності?
Себе, продукту, подачі, зв’язку.
І чи посильне це завдання взагалі?

Мої воркшопи — це і є цей пошук.
Поки не розумію до кінця.
А дуже хочеться. І я його знайду.

А тим часом триває життя.
Якеcь зрозуміле.
Нічний ракетний удар, поява на воркшопі сюрпризом, як виявилося, не прохідної для мене людини, розмова і зустріч з іншою.
Війна ніби знову повертається в моє життя.
В іншій формі, у знайомих, але інших обличчях, з іншим диханням і якісно іншим переживанням.
І я цьому радий.
Я про це якось розповім.
Спробую.
Мені здається, що ми дуже спростили свій погляд на біду навколо.
І це наша велика людська помилка.

Простота не може сприймати складне.
Вона бере з нього частинами лише те, що їй відповідає, і так, як вона це розуміє.
Тому писати в період спрощення про складне — марно: зрозуміють інакше.
Але писати й говорити треба.
Такий ось парадокс.

Гортайте далі 👉

06/03/2026

Це для мене не просто психологічна подія. Я дуже розумію про важливість й потребу того що несу до вас.
Дуже.
Вже завтра.

Address

Круглоуниверситетская 18/2
Kyiv

Opening Hours

Monday 10:00 - 21:00
Tuesday 10:00 - 21:00
Wednesday 10:00 - 21:00
Thursday 10:00 - 21:00
Friday 10:00 - 21:00

Telephone

+380632696469

Website

Alerts

Be the first to know and let us send you an email when Игорь Ларин, психотерапевт posts news and promotions. Your email address will not be used for any other purpose, and you can unsubscribe at any time.

Contact The Practice

Send a message to Игорь Ларин, психотерапевт:

Shortcuts

Share

Category