01/07/2025
«Я так за тобою сумую…»
Це та душевна рана, яка не загоюється…
Це майже завжди залишається поза увагою інших… завжди в глибині… біль…
Чи можливо залишитись дитині байдужою?.. Чи можливо з цим зустрітись без наслідків? — Ні!
Інколи саме це є причиною депресії та інших проблем у дорослому віці.
З чим зустрічається дитина:
Що відчуває, коли батько йде з сімʼї?
Коли більше ніколи не повертається? Коли зустрічі з ним стають все рідші і рідші? І зникають зовсім в якийсь момент?
Що відчуває дитина кожного разу? Очікуючи, коли тато прийде на зустріч. Рахуючи дні, години, миті до бажаної дати. Що відчуває, коли той спізнюється чи не приходить зовсім?… Які ці миті очікування? Що повторюються знову і знову… кожного разу…. Вірити… Чекати… лише чекати… витримувати цю невизначеність…
Як жити з цією невизначеністю… Коли ти ще зовсім малий і ніяк не можеш на це повпливати?…
Що, якщо зустрічі назавжди припиняються?…
Чи то з подачі матері, яка вважає, що батько не кращий приклад, не бажаний гість, той, кого більше ніколи не хочеться бачити… Чи то, щоб не образити нового чоловіка, назавжди обірвавши усі контакти з колишнім… Чи то з подачі самого батька, для кого зустріч з дитиною — вічне нагадування про дружину… сімʼю… втрачені надії…
Відповідальність, якої більше не хочеться… Постійний тригер нікчемності, відчуття власної поразки, приниження чи…
Шляхи розходяться… залишаючи після себе рвану рану, пустоту, розбите серце, безсилля, депресію, глибоку тугу за втраченим… татом…
І якась частина всередині як «Хатіко» продовжує чекати вічно.
Що залишається?
Тотальне всепоглинаюче почуття непотрібності.
Жити з думками, що це від тебе пішли. Тебе покинули. Що це з тобою більше не хочуть бачитися. Бо ти ще дитина і з тобою не цікаво. Ти погано себе вів, був неслухняним, недостатньо хорошим… гарним… якимось не таким… Або… тебе зовсім не люблять… Не чекають зустрічі… не дарують подарунки… не обіймають… не сумують за тобою… навіть, не бачать…
Хворіти… переживаючи біль десь глибоко в тілі… під шрамами… шарами несвідомого… якось треба жити… лікувати… щось інше…
Лише витримувати цю невизначеність…
Невизначена втрата — коли дорога людина фізично і емоційно відсутня, про неї нічого не відомо.
Без права на горювання.
Одні намагаються викреслити рідного батька з життя. Вважаючи, що так має бути і в них нова сімʼя… і новий батько…
Інші залишаються триматись за переконання, що батько насправді їх дуже любить… І байдуже, що за десятки років ні вісточки, ні подарунка, ні дзвінка…
Невимовна трагедія — яку немає можливості проговорити словами, оплакати, пережити…
Відсутність розуміння.
Що коли дитині постійно потрібно приховувати, викорінювати схожості на батька, які так бісять близьких — любов до плавання, вміння жартувати, любов до музики, гри на музичних інструментах, комунікабельність, риси зовнішності, таку саму посмішку, колір очей, ніс чи волосся…
Що, якщо необхідно переконувати себе в тому, що необхідно забути… що почуттів більше немає… вбити цю любов… витравити всередині себе?… Приховати… замаскувати добре від себе та інших…
«Ну як його можна любити?.. Він пив, був несерйозним, легковажним, «гуляв», мало заробляв…»
«Його вже так давно немає з нами, ти що, до сих пір через це переживаєш?…»
«Ти йому не потрібна! Забудь про нього!»
Невидимий звʼязок.
Як тонка непомітна енергетична мережа, глибинний стосунок, що зʼєднує невидимо і міцно… Назавжди… Не дивлячись на відстань і заборони. Він живе, проростає, дихає. Близькість, для описання якої немає слів. Лише відчуття...
Тато пішов… і з ним щось безповоротно зникло… Під шарами багаторічного життєвого досвіду. За межами прийняття і розуміння… якась дуже важлива частина себе…
©️Людмила Мініна
