Психолог Юлия Онухова (2025)

10/08/2025

Повернувшись з відпочинку, тільки тепер помітила мозолі на ногах.
Дивно. Коли стрибала по скелях і щовечора ставала під душ- ні бачила, ні відчувала їх.
А я ж зазвичай реагую миттєво на сигнали тіла, помічаю навіть найменші зміни в стані.

Але все пояснюється просто:
незвичні умови (не комфортний душ),
швидкоплинний час на відпочинку (коли немає можливості сповільнитися),
і фокус не на собі, а на виконанні нескінченного списку оргзавдань.
Мій внутрішній радар для тіла був вимкнений.

Так і в житті: іноді ми помічаємо рани лише тоді, коли повертаємось додому, знімаємо броню, зупиняємось і раптом бачимо, що «ой, а це коли встигло з’явитися?».
Мозолі, синці, емоційні тріщини- усе це непомітно, поки ми біжимо.

А закон простий: якщо ти не встиг подивитись на себе - життя обов’язково покаже тобі дзеркало. І краще, щоб це було просто дзеркало, а не дзеркало у вигляді рентгену в травмпункті.

І ще: іноді достатньо п’яти хвилин тиші, щоб встигнути «прислухатись» до себе.
Ну або хоча б погладити ноги- раптом вони там вже давно ведуть подвійне життя з мозолями.

# #психотерапія # #психолог # #турбота # #

25/07/2025

Є сходи, які не видно одразу.

Ти просто стоїш на першому щаблі й відчуваєш, далі буде інакше.

Ще не знаєш, скільки разів буде хотітись розвернутись, зупинитись, повернутись у знайомі звички та старий спосіб мислення.

Часто коли приходять до мене нові клієнти, вони думають що терапія- це швидкий ліфт від точки А до точки Б. Але я говорю, що терапія це сходинки. Це підійматись щабель за щаблем.

Де кожна сходинка— зустріч із собою: з болем, із соромом, із страхом, із пустотою, відчаєм.

#терапія # #психолог #

23/07/2025

я стою в зале современного искусства, а вокруг — гигантские волокна, как корни, которые годами росли «за кадром» и вдруг вылезают в пространство. и вспоминаю знакомую фразу от клиентов: «почему я пришёл лишь сейчас? я же давно чувствовал, что мне нужна терапия…».
как так выходит: помощь нужна, а мы чего-то ждём…

то почему откладываем терапию:

1. «мне не так уж и плохо» / обесценивание собственной боли. мы привыкаем, порог боли повышается, а энергия тихо утекает.

2. страх встретиться с чувствами, когда кажется: только тронешь — накроет волной. а на самом деле терапия даёт берег и сопровождение.

3. сценарий «должна/должен справиться сама/сам»: внутренний перфекционист путает самостоятельность с изоляцией.

4. стигма и стыд. «что подумают», «психология для слабых», «в нашей семье так не делают». знакомо?

5. поиск идеального времени / идеального терапевта. отложенный старт как форма сопротивления: если всё должно быть идеально, начинать никогда.

6. истощение. парадоксально, но когда сил меньше всего — труднее всего сделать шаг к тому, что эти силы может вернуть.

7. неумение попросить поддержки. нас не учили формулировать запрос; порой нужна первая беседа только чтобы найти слова.

8. финансовые и логистические моменты: деньги, расписание, язык, формат онлайн/офлайн — всё это реальные факторы, и мы можем обсудить и подстроить.

как те корни на фото: если их обходить, они не исчезают — они прорастают дальше, в трещины пола, в пространство, во всё вокруг.

с незакрытыми внутренними темами так же: они выходят в тело, симптомы, отношения. не обязательно ждать, пока «прорастёт» больно. достаточно просто написать терапевту — и начать новое движение в своей жизни.

i’m standing in a contemporary art hall, and around me are giant fibers like roots that grew “offstage” for years and suddenly break into the space. and i remember a familiar line from clients: “why did i come only now? i’d felt for so long that i needed therapy…”.
how does it happen: we need help, and yet we keep waiting…

so why do we postpone therapy:

1. “it’s not that bad” / discounting our own pain. we adapt; the pain threshold rises, and energy quietly drains away.

2. fear of facing feelings, when it seems that the moment you move — a wave will crash over you. in reality, therapy offers a shoreline and companionship.

3. the “i have to cope on my own” script: the inner perfectionist confuses self-reliance with isolation.

4. stigma and shame. “what will people think,” “psychology is for the weak,” “in our family we don’t do that.” familiar?

5. searching for the perfect time / perfect therapist. a delayed start as a form of resistance: if everything must be perfect, you never begin.

6. depletion. paradoxically, when we have the least energy, it’s hardest to take the step toward what could restore it.

7. not knowing how to ask for support. we weren’t taught to name a need; sometimes the first conversation is just to find the words.

8. financial and logistical stuff: money, schedule, language, online/offline format — all real factors, and we can talk them through and adapt.

like those roots in the photo: if you keep stepping around them, they don’t disappear — they keep growing, into cracks in the floor, into the space, into everything around.

it’s the same with inner unfinished themes: they show up in the body, in symptoms, in relationships. you don’t have to wait until they “burst through” painfully. it’s enough to message a therapist — and begin a new movement in your life.

#терапия #психотерапия #терапияонлайн #психолог # #психологЕвропа # #ментальноездоровье # #позвольсебеподдержку #эмоции #самопомощь #жизньнастоящая # #Казазстан # #США # #

20/07/2025

Коли зʼявилась ця історія- успішний чолові, CEO відомої компанії, молода дружина і… «не така» коханка, соцмережі вибухнули. Бо вона не с**суальніша, не молодша, не гламурна. І це- ламає сценарій. Бо як так? Навіщо міняти «картинку» на… щось менш «привабливе»?

Але правда в тому, що зрада не завжди про с**с. Часто вона- про відчуття себе поруч із кимось. Зраджують не тілу. Зраджують відсутності чогось, що пішло із стосунків. Зраджують там, де вже немає тепла, дотику, щирості.
Де замість бачення живої людини, є тільки ролі, розклад і правильна форма. Феномен цієї історії не в тому, хто краще виглядає. А в тому, що вперше публічно зрадили очікуванням.
Очікуванням, що «коханка має бути молода й красива», краща за дружину.

А він, схоже, обрав себе живого. Що це каже нам? Що не треба поспішати з висновками. Не завжди коханка- про страсть. Не завжди дружина- про тепло. Часом усе навпаки.

У світі, де всі грають ролі,
іноді найбільша інтимність, це
стати перед кимось без маски.
Навіть якщо для цього доведеться зламати сценарій.

17/07/2025

Тема і образ оголеного тіла табуйована в суспільстві, із-за соціальних догм.

Тіло сковане одягом і від цього не вільне. Під час сеансу психотерапевт звертає пильну увагу на міміку, пози, дихання, реакції тіла. Адже свідомість навчилась обманювати, адаптуючись до обставин, але тіло скаже правду.
Якби ми ходили голими і вміли читати, і знали мову тіла, життя б спростилось. Вербалізація відчуттів по типу фрази «в мене мурашки по тілу від тебе», була б точно зареєстрована на предмет правдивості. Брехня, збудження, збентеження, сором — явними сльозами відображалось би в тілі.

Але людина неймовірна. Вміщаючи в себе унікальні природні дані, вона навчилась в ході еволюції, технічного прогресу, йти всупереч природі.

І ось як це проявляється.

Унікальність номер один.
Людина може бачити на відстань до 48 кілометрів. Не орлиний зір, але, якби Земля була плоскою, ми б змогли бачити світло свічки, запаленої майже півсотні кілометрів від нас. Але.
Маючи таку даність від природи, людина часом не може побачити, куди їй рухатись далі по життю. Не бачить очевидних речей: коли над нею знущаються, маніпулюють, хто обманює, а хто каже правду. Зоркість від природи не прямо пропорційна потужному внутрішньому баченню.

Унікальність номер два.
Наша шкіра не перестає рости. За час свого життя люди втрачають до 18 кілограмів шкіри. Адже кожну секунду часу ми виробляємо 25 мільйонів нових клітин, у нас з’являються нові шари. Наша шкіра росте, але багато хто зупиняється в своєму розвитку на рівні школа-технікум-інститут-робота-пенсія (все життя між іпотеками на пральну машинку, дім і т.д.). Страхи ірраціональні і раціональні, чужі і свої установки, батьківські програми вклинюються в природну для нас програму — рости! Пізнавати, не зупинятись у своєму розвитку.

Унікальність номер три.
Наші нервові імпульси переміщуються зі швидкістю 402 кілометри на годину. Завдяки нашій високорозвиненій нервовій системі, ми можемо реагувати за менше ніж мілісекунду на речі, від яких нам слід триматись подалі. Відчуття болю виникає миттєво.
Але. Душевний біль людина відтворює в голові роками. Організм реагує відповідно і відповідає рядом психосоматичних захворювань. Психіка і мозок, чіпляючись за образи, картини, почуття і стани з минулого, раз за разом, не відпускаючи болісну ситуацію, протягує людину по колах дантівського Пекла. Керує цим процесом свідомість, і так, у наших силах або закрити гештальт, або виношувати в собі тіні минулого, закриваючи цим самим світло теперішнього.

Унікальність номер чотири.
Наші сльози знають наші емоції. Організм виробляє індивідуально структуровані сльози в залежності від причини, з якої ми плачемо. Сором, горе, почуття провини, смуток, щастя — всі емоції створюють неповторну молекулярну структуру.
Але. Часом людина не може розпізнати свої емоції. В яскравій формі це демонструє психологічний стан особистості- алекситимія. Це утруднення у визначенні і описі (вербалізації) власних емоцій та емоцій інших людей. У процесі терапії людина вчиться розпізнавати свої почуття і емоції, відтінки різних станів і тоді вибудовується унікальна картина, усвідомлена і вже впізнавана для свідомості.

Ми унікальні. Із фактів, наведених вище, ви можете побачити, наскільки наш внутрішній світ відрізняється від даності природи. Як терапевт я знаю, наскільки важливо налагодити внутрішні процеси, привести у відповідність до того, що говорить нам тіло. А почути його допомагає тілесна терапія, практики роботи з тілом: цигун, йога, танці і багато іншого.

Слухайте сигнали тіла, налаштовуйтесь і не бійтеся знову знайти цей зв’язок, колись розірваний душевними травмами. А якщо не виходить- терапія на допомогу.

#психотерапія #тіло
#психологія
#унікальність
#людина #

08/07/2025

У терапії так важлива конфіденційність. Та сама лікарська таємниця, яка залишається тут і зараз. Святе таїнство розкриття прихованих історій. Іноді я відчуваю себе на сеансі священником, який відпускає ношу гріхів. Авжеж не маю такої влади відпускати гріхи (а мене просто уява), я просто присутня у супроводі до змін. У пошуку виходу, у дозволі жити, дихати, радіти, брати від життя все, чого хочеться.

У терапію часто приходять саме за конфіденційністю, бо більше нема кому сказати, не було людини, якій можна було б довіритися. І тоді терапевт стає тією людиною-місточком до нового досвіду. Персоною якої можна довіряти, що можна розміщувати всередині себе все, що є.

І цей новий процес щоразу викликає в мені тендітне, ніжне відчуття тремтіння і подяку за те, що мені довіряють. Як було сьогодні, після сесії з клієнтом це відчуття накрило мене, наче велика хвиля. Я замислилась, наскільки важливо бути тим, кому просто довіряють.
Дякую вам, мої клієнти, за вашу довіру.

P.S.з повагою до віруючих, зі свободою фантазій до себе.

# #терапія #конфіденційність #психотерапія #довіра #психолог #супровід #сесія #живапсихологія #емоції #відкритість #щирість #подяка #терапевтичнийпроцес #

03/07/2025

Мені здається, що правда про людей завжди лежить десь посередині.
Ми можемо зраджувати й можемо рятувати.
Можемо забирати тепло і можемо повертати його, навіть якщо все навколо холодне.

В одному із досліджень John Bowlby писав про прив’язаність: ми народжуємося залежними від того, чи тримають нас у руках.
І якщо тримають-ми віримо. Якщо кидають-ми навчаємось дивитися крізь пальці.
Але всередині все одно живе крихітне: «А раптом хтось не відпустить?»

Я щоразу думаю про це, коли бачу, як клієнти виправдовують чужі зради, брудні слова, байдужість — тільки б не втратити хоч якийсь зв’язок.
Ми вчимося любити тих, хто не вміє любити.
Ми вчимося чекати тепла там, де його ніколи не буде. Іноді треба чесно спитати себе:

«Чиї руки тримають мене зараз? І чиїм рукам я віддаю своє серце?». Це питання болюче, розумію. Але воно відкриває двері. І тоді через цей біль усвідомлення, ми стаємо справжніми.

#психологія #відносини #стосунки #усвідомленість #прив’язаність #терапія #ментальнездоров’я #емоції #любов #довіра #особистіснийріст #саморозвиток #психотерапія #психологонлайн #

27/06/2025

Недавно на сесії клієнт розповів, як купив собі нову чашку.
Каже:
-наче дрібниця, але я вибирав її годину. Тримав у руках десятки, аж потім зрозумів, що хочу от саме просту, білу, фарфорову і без малюнків. Чашку з якої хочеться пити каву самому.

Ми довго говорили не про чашку, звісно. В сесії виходять багато фігур. Говорили про те, як складно буває дозволити собі робити щось тільки для себе. Особливо коли тебе не вчили турбуватися про себе, а більше про інших. А так важливо робити для себе, не щоб заслужити схвалення. Не щоб комусь сподобатись, чи виправдатися «ну я ж працював — заслужив». А просто так.

Іноді вся дорослість і свобода починається з такої дурниці: з чашки, яку купив не для когось, а для себе. Адже турбота про себе, виходить з дорослої частини.

В процесі терапії — клієнти вчаться бачити як важливо вибирати дрібниці. І бачити в них не марнотратство чи каприз, а тихий маленький доказ того, що ти важливий сам для себе.

#терапія #історії #людяність #психологія

24/06/2025

Іноді, щоб знову повернутися до себе, — нагадати про справжнє «я»,
я думаю про Дональда Віннікотта.
Британський психоаналітик, який колись увів це поняття — “true self”, справжнє Я.
Він писав, що найглибша людська потреба — це не схвалення, не успіх і навіть не любов у тому вигляді, як ми її звикли уявляти.
А можливість бути справжнім у присутності іншого, не втрачаючи зв’язку.

тоді я думаю, що насправді ми не так вже й потребуємо «підтримки» у формі порад. Хоча іноді і поради підтримка.
Але все ж таки, ми потребуємо когось, хто витримає нас — не відмовляючись, не нападаючи, не тікаючи.
І дозволить нам лишитися в цьому полі контакту — не обрубуючи його.

Такою присутньою людиною може бути терапевт, або хтось, хто навчився бути поруч, не змінюючи нас. Бо насправді —
нам не завжди потрібна відповідь.
Нам потрібна тиша, в якій нас не скасовують.І тоді починається терапія та відновлення.
Або тиша, в якій ми нарешті чуємо себе. # #психологія #психолог #терапія #самопізнання #психотерапія #

04/06/2025

Ти вже 1-2–3 роки в Німеччині,
але досі не відчуваєш смаку колишнього життя.

Того, де все було на своїх місцях.
Де були сили працювати, жити, відпочивати.
Де світ був зрозумілим, а дні — впорядкованими.
Де було відчуття дому, підтримки, себе.

А тут — ніби все налагоджено, але не стає легше.
Тривога ховається за справами.
Тіло ніби не належить тобі.
Втома тягнеться тінню.
І десь глибоко живе запит: як повернути собі опору, відчуття життя?

Можливо, є простір саме для тебе.

Запрошую до терапевтичної групи для українців у міграції.
Це не просто зустрічі — це місце, де можна видихнути.
Де є сенс говорити, слухати, відчувати.
Де не потрібно триматися сильним.
Де кожен може бути таким, як є, і пройти свій шлях у підтримці.

📅 Початок — 15 червня, 11:00

📍 Адресу повідомлю ближче до дати

👥 Камерна група — до 10 учасників.

▶️залишилось 2 місця

🕊️ Веду групу я — практикуючий кокс, психолог і гештальт-терапевт, також у міграції.

Щоб приєднатися або поставити запитання — пиши мені в особисті.
Можливо, саме цей крок допоможе тобі повернутись до себе.

23/05/2025

Життя в міграції — це більше, ніж зміна адреси. Це мандрівка, яка проходить крізь тіло, емоції, ідентичність. За роки роботи з мігрантами я знову й знову бачу, як у різних людей повторюється одна й та сама внутрішня карта. Вона складається з п’яти фаз — п’яти психологічних етапів, які проживає більшість тих, хто опинився в іншій країні не туристом, а частиною нової реальності.

Перша фаза — ейфорія. Усе нове здається захопливим: архітектура, мова, транспорт, усмішки перехожих. Мозок працює на адреналіні відкриттів. Ти ніби в новому житті — легкому, світлому, де все можливо.

Друга фаза — культурний шок. Починаєш помічати різницю. Те, що спершу здавалося цікавим, починає дратувати або лякати. Незрозумілі правила, інша система координат, холодність у контакті. Вперше виникає глибоке відчуття самотності. І біль. Саме тут багато хто вперше плаче.

Третя фаза — спротив. Хочеться повернутись. Здається, що це було помилкою. З’являється злість, роздратування, критика всього навколо. Внутрішній протест кричить: “Нащо я взагалі це зробив(ла)?”. Це фаза гострого болю і глибокого сумніву. Але вона — абсолютно природна.

Четверта фаза — прийняття. Поступово починаєш шукати своє. З’являється улюблене кафе, знайомі обличчя, перші спроби розмовляти новою мовою без сорому. Тіло заспокоюється. Виникає новий ритм.

П’ята фаза — інтеграція. Частина тебе проросла в цьому новому світі. Але частина — назавжди збереглась із дому. І між цими двома світами виростає щось третє: твоя нова внутрішня опора. Та, що не залежить від країни, паспорта чи мови. Та, що народжується у глибині — з досвіду, болю й сили.

Ці фази можуть чергуватись, повертатись, переплітатись. Але коли ти знаєш цю внутрішню мапу — тобі легше йти. Бо знаєш: ти вже не один.

Я створюю терапевтичну групу в Гамбурзі для українців у міграції. Це простір, де можна пройти цей шлях не на самоті. Де тебе почують, зрозуміють, підтримають. Якщо хочеш приєднатися — напиши мені.

Ми проростаємо навіть у камені.

#міграція #терапіядляукраїнців #Гамбург #психологічнапідтримка #терапевтичнагрупа

22/05/2025

— Ти будеш повертатися? Що ти вирішив? Хочеш залишитись?

Ці запитання стали звичними серед українців, які виїхали через війну. Але для багатьох вони болючі. Бо в одну мить відкривають усе, що ми довго намагалися не відчувати. Провину за те, що ти тут. Сором за те, що живеш життя, поки хтось виживає. Злість на неможливість повернутись. Страх перед майбутнім, яке не вписується в жоден план. І втома — глибока, хронічна — від щоденної адаптації, від внутрішніх діалогів, від постійної невизначеності.

Міграція — це не лише про зміну адреси. Це про втрату звичних опор. Про необхідність зібрати себе заново. Про спробу функціонувати, навіть коли тіло все ще живе в режимі виживання.

Саме для цього я створюю терапевтичну групу для українців у Гамбурзі. Це буде простір, де можна говорити вголос. Де не треба «триматись», посміхатись або бути «сильною». Де є місце для твого досвіду, твоїх почуттів, твого голосу. Місце, де можна поступово відчути себе знову.

Групу веду я — психолог, гештальт-терапевт і коуч. Працюю з темами втрат, адаптації, міграційного досвіду та внутрішньої опори.

Якщо тобі відгукується — напиши мені особисто.

Психолог Юлия Онухова

10/08/2025

25/07/2025

23/07/2025

20/07/2025

17/07/2025

08/07/2025

03/07/2025

27/06/2025

24/06/2025

04/06/2025

23/05/2025

22/05/2025

Address

Telephone

Website

Alerts

Contact The Practice

Shortcuts

Share