06/05/2025
Україна 2024–2025: ситуація на фронті, міжнародна підтримка та виклики після повернення Трампа
Українська війна проти російської агресії продовжує вирувати у 2024–2025 роках, переходячи у затяжну фазу виснаження. На передовій (“на нулі”) точаться запеклі бої, але лінія фронту змінюється мало – просування обчислюється метрами . Водночас Київ критично залежить від підтримки союзників, яка дозволяє стримувати ворога. Міжнародна спільнота розділилася: одні країни твердо стоять за Україну, інші уникають допомоги, а дехто відкрито чи приховано підігрує Москві. Додаткову інтригу вносить повернення Дональда Трампа на посаду президента США – цей фактор може суттєво змінити баланс сил і політичний клімат навколо українського питання. Розглянемо детальніше ситуацію на фронті, масштаби міжнародної допомоги та можливі наслідки курсу нової адміністрації США.
На передовій: стан війни у 2024–2025 роках
Війна перейшла у стадію виснаження. Після понад трьох років бойових дій фронт стабілізувався на більшості напрямків. Літо 2024 року продемонструвало, що конфлікт набув характеру затяжного, позиційного протистояння – війни на виснаження без швидких перспектив завершення . Обидві сторони укріпилися на своїх рубежах, і жодна не може досягти вирішального прориву. За висловом оглядачів, «прогрес вимірюється в метрах», а фронт залишається майже незмінним попри постійні бої . Така картина особливо помітна на Донбасі та півдні України.
Запеклі бої і великі втрати. Хоча лінія фронту рухається повільно, інтенсивність боїв не спадає. На сході України російські сили весь 2024 рік намагалися захопити ключові міста в Донецькій області, водночас українські війська навіть здійснювали ризиковані вилазки на територію РФ (Курська і Бєлгородська області) . Обидві армії несуть значні втрати у техніці й особовому складі . Особливо великих втрат зазнає Росія – у вересні 2024-го росіяни втрачали в середньому 1271 солдата на день (убитими чи пораненими), що стало найкривавішим місяцем для РФ з початку вторгнення . Українська сторона теж зазнає втрат і відчуває напругу з резервами – через затримки в поставках західної допомоги та виснаження кадрового ресурсу ЗСУ були розтягнуті по широкому фронту . Президент Володимир Зеленський відзначив, що на окремих ділянках ворог зміг просунутися саме через “падіння морального духу” у частини української піхоти, виснаженої без ротацій і належного поповнення підрозділів . Він наголосив на потребі швидшого доукомплектування бригад та відпочинку для захисників, адже люди на «нулі» іноді місяцями без перепочинку . Утім, ці тимчасові проблеми не зламали оборону – Зеленський додав, що росіяни платять величезну ціну за незначні просування: щоденні втрати ворога сягали 1,5–2 тисячі військових, що є незрівнянно високою платою за кількасот метрів території . Такі темпи втрат, за його оцінкою, не дозволять РФ довго підтримувати наступ . Дійсно, навіть попри локальні успіхи, російський наступ на сході врешті захлинувся – як визнають українські командири, ворога вдалося спинити під Авдіївкою, біля Покровська та на інших напрямках, хоч ціна оборони була дуже високою . За словами одного з фронтових командирів, є побоювання, що деякі міста (наприклад, Покровськ) можуть повторити долю Бахмута – тобто бути довго героїчно оборонюваними, але зрештою залишеними через загрозу оточення .
Нова тактика і технології. Обидві сторони адаптувалися до позиційної війни, впроваджуючи нові тактичні прийоми. Російська армія після невдалих масованих наступів перейшла до обережної, поступової тактики: наступ малими штурмовими групами, щільне мінування місцевості, масове застосування артилерії та дронів. Влітку 2024 р. росіяни просувалися дуже повільно – в середньому захоплювали одне село за два дні, уникаючи ризикованих кидків . Такий методичний наступ дозволив зменшити власні втрати, але й не приніс стратегічних здобутків. Крім того, РФ стикається з дефіцитом резервів – навіть прорвавши оборону, окупанти часто не мають свіжих сил для розвитку успіху . Натомість українська сторона широко застосувала тактику “вогневого валу” та мікро-наступів: спершу артилерія і авіація (зокрема високоточні ракети) максимально послаблюють ворожі позиції, після чого штурмові групи піхоти атакують вузькою ділянкою. Такі дії дозволили ЗСУ восени 2023 – взимку 2024 просунутися на півдні (на Мелітопольському напрямку) та стабілізувати фронт на сході. Вкрай важливу роль у цій війні відіграють дрони. Українські безпілотники всіх типів – від розвідувальних до ударних – масово застосовуються для викриття цілей і атак. За оцінками ISW, українські дрони критично стримують російські наступальні можливості: вони виявляють і знищують техніку, змушуючи ворога наступати фактично пішки  . Наприклад, успішні удари українських дронів по російських бронеколонах в червні 2024 змусили командування РФ обмежити застосування танків на тому відтинку фронту . Один оператор БПЛА розповів, що росіяни знайшли спосіб зменшити втрати: стали просуватися малими групами по 2–4 солдати під прикриттям лісосмуг, щоб їх було важче помітити з дронів . Цю тактику противник почав широко застосовувати на Покровському напрямку восени 2024 р. . Однак дрібні групи не здатні швидко захоплювати територію – на відкритій місцевості без “даху” з дерев такі невеликі штурми малоефективні і все одно несуть втрати від українського вогню . Російські воєнні блогери визнавали, що через панування українських дронів підвезення підкріплень і боєприпасів для їхніх підрозділів можливе лише коли українські оператори безпілотників переключені на іншу ділянку . Україна також впроваджує нові технології: активно використовуються ударні дрони-камікадзе (зокрема FPV-дрони) для ураження бронетехніки, ствольна артилерія інтегрована з аеророзвідкою, а мобільні групи ППО навчилися збивати більшість запущених РФ дронів Shahed. У підсумку, за рахунок творчого використання доступних ресурсів, українські захисники зривають спроби росіян швидко просунутися, завдаючи їм значних втрат, попри всі тактичні хитрощі ворога .
Вплив погоди та логістики. Фактори природи суттєво впливають на хід бойових дій в Україні. Тутешній клімат ділить рік на різко відмінні сезони, що по-різному сприяють або заважають воювати. Осінній та весняний бездоріжжя (распутниця) традиційно перетворює українські поля і ґрунтові дороги на непролазну багнюку. В такі періоди важка техніка обмежена у русі та змушена триматися лише твердих шляхів, де її легше знищити засідками . Це, зокрема, загальмувало російський наступ взимку 2022-го і так само стримувало український наступ восени 2023-го . Навпаки, зимові морози можуть грати на руку атакуючим – промерзлий ґрунт краще витримує танки. Але зимовий наступ уповільнює інший чинник: лютий холод і хуртовини виснажують солдат, ускладнюють постачання та позбавляють укриття листя (взимку голі ліси не приховують переміщень) . Крім того, в мороз важче окопатися в твердій землі, а поранені швидше гинуть від переохолодження. Тому взимку бої не припиняються, але великі операції плануються рідше – зазвичай сторони перегруповуються і накопичують резерви до весни. Літо надає найкращі умови для наступу: довгий світловий день, сухий ґрунт, легше забезпечення військ. Саме влітку 2023 року ЗСУ розпочали масштабний контрнаступ, використовуючи переваги погоди. Проте навіть тоді час був обмежений: уже в жовтні дощі й багнюка знову скували фронт . Українським генералам доводиться враховувати “вікно можливостей”, яке дає погода, і планувати операції так, щоб завершити основні дії до початку сезону дощів .
Логістика залишається “кровоносною системою” війни. Україна, не маючи великого власного ВПК, залежить від поставок зброї і боєприпасів із Заходу. Попри значну допомогу, фронт відчуває дефіцит по деяких позиціях – приміром, у першій половині 2024-го Україні бракувало артилерійських снарядів, поки союзники не розгорнули нові програми виробництва . Будь-які затримки з постачанням негайно позначаються на полі бою: так, восени 2024 українські війська “стали на паузу” частково через затримку чергового пакета військової допомоги від США . Росія ж спирається на власні величезні запаси радянської спадщини і власне виробництво, але після півтора року інтенсивної війни її склади теж виснажуються . Важливо, що українська армія навчилася бити по ворожих тилах: далекобійні ракети і дрони регулярно вражають російські склади боєприпасів, бази та транспортні вузли. У 2023 році ЗСУ завдали кількох ударів по мосту через Керченську протоку, серйозно ускладнивши постачання російського угруповання в Криму. Крім того, точкові удари HIMARS знищили десятки складів з боєприпасами на окупованих територіях, а восени 2023 українські ракети Storm Shadow успішно поцілили штаби Чорноморського флоту РФ у Севастополі. Все це створює для росіян постійні проблеми з логістикою – їм доводиться відтягувати склади далі від фронту і розосереджувати їх, що уповільнює забезпечення передових частин. З іншого боку, Україна теж дуже вразлива у цьому плані: її армія залежить від кількох залізничних та автодорожніх коридорів з заходу. Росія намагається ракетними ударами по інфраструктурі порушити ці канали, зокрема, регулярно б’є по залізничних вузлах, мостах і електропідстанціях. Восени-зимою 2022–23 РФ здійснила масовану кампанію ударів по енергосистемі України, намагаючись занурити країну в пітьму і хаос, однак українська ППО і ремонтні бригади вистояли – енергомережа працювала, хоч і з перебоями, а фронт отримував необхідне спорядження.
Моральний дух воїнів. Психологічний стан армії – критичний фактор, особливо у затяжній війні. Українські захисники загалом високо мотивовані, адже борються за власну землю і сім’ї. Бойовий дух підтримується перемогами на кшталт звільнення Херсона чи успішної оборони Києва, а також всенародною підтримкою – волонтери і тил роблять усе, щоб солдати відчували турботу. На передовій сформувався своєрідний корпус ветеранів, загартованих кількарічним досвідом боїв. Вони стали кістяком нових бригад, передаючи навички молодшим бійцям. Разом з тим, втрати і втома не можуть не впливати: війна триває вже більше трьох років, багато воїнів пройшли через кілька ротацій, дехто отримав поранення і повернувся в стрій. Зеленський визнав, що затримки з ротацією та відпочинком призвели до зниження морального стану у частини піхоти на фронті . За таких умов особливо важлива підтримка побратимів і командирів, ротація в тил на перепочинок, а також якісна медична і психологічна допомога. Українська армія намагається по можливості відправляти підрозділи з передової на відновлення, заміняючи їх свіжими силами, хоча через розтягнутість фронту це вдається не завжди. Попри всі труднощі, в українському війську не спостерігається масових випадків дезертирства чи відмови виконувати наказ – мотивація лишається на рівні, а окупантам не вдалося зламати волю до опору. Натомість російські війська воюють переважно примусом і страхом. Значну частину особового складу РФ на передовій тепер складають мобілізовані зеки (підрозділи “Шторм-Z”) та насильно призвані резервісти, вмотивованість яких низька. Російське командування змушене встановлювати загороджувальні загони і карати за відступ, аби тримати дисципліну. Відомі випадки, коли цілі підрозділи окупантів відмовлялися йти в атаки під українським вогнем. Однак російська пропаганда та репресивна машина все ще забезпечують загальний контроль: росіяни воюють уперто, часто через страх перед покаранням або завдяки матеріальним стимулам (висока платня, обіцянки пільг). Таким чином, моральний фактор зараз працює скоріше на користь України, але втому суспільства й армії потрібно постійно долати. Саме тому українське керівництво наголошує на важливості швидшого завершення війни перемогою, поки запал не згас – затяжна війна на виснаження вигідна Росії, яка має більше людських ресурсів.
Міжнародна допомога: хто з Україною, а хто з Росією
Україна не залишилася наодинці з агресором – десятки держав світу об’єдналися, щоб підтримати українців фінансово, озброєнням і дипломатично. Проте є й держави, що зайняли нейтральну позицію або навіть допомагають Росії продовжувати війну. Розглянемо ключові аспекти міжнародної підтримки та протидії.
Масштаби і лідери підтримки. За час повномасштабної війни Україна отримала безпрецедентну допомогу від Заходу. За даними Кільського інституту, станом на кінець 2024 року сукупна допомога Україні від західних країн перевищила €246 млрд (включно з військовою, фінансовою та гуманітарною); з них близько половини надали країни ЄС, а близько половини – Сполучені Штати . США залишаються найбільшим одиничним донором: Вашингтон виділив Україні понад $108 млрд допомоги з 2022 року . Європейський Союз спільно з країнами-членами загалом навіть перевершує цей обсяг: станом на грудень 2024 року європейські країни надали €132 млрд (включаючи військову техніку, гроші та гуманітарні програми) . Така масштабна підтримка не має прецедентів у новітній історії і демонструє, що Захід зробив ставку на перемогу України у цій війні.
Найактивнішими союзниками України є:
• Сполучені Штати Америки – ключовий партнер і “арсенал” України. США постачають найсучасніше озброєння (від протитанкових Javelin і систем ППО Patriot до реактивних систем HIMARS і касетних боєприпасів), тренують українських військових та надають значну фінансову підтримку бюджету. Без американської допомоги Україна навряд чи могла б довго протистояти набагато більшим силам РФ. За оцінками експертів, станом на початок 2025 року 20% військового обладнання на озброєнні ЗСУ було надано США, причому це найтехнологічніші і найефективніші зразки . Вашингтон також згуртував коаліцію з 50+ країн (так званий Рамштайнський формат), яка щомісяця координує потреби української армії. Політика США – допомагати Україні стільки, скільки потрібно, про що не раз заявляв президент Джо Байден. В Конгресі переважна більшість і демократи, і республіканці підтримували пакети допомоги для Києва (хоч наприкінці 2023 з’явилися голоси за жорсткіший контроль видатків). Без перебільшення, позиція США є вирішальною для стійкості України.
• Європейський Союз та країни Європи – стратегічний тил України. ЄС уперше в історії профінансував постачання летальної зброї, виділивши кошти з Європейського фонду миру. Загалом із початку вторгнення Євросоюз мобілізував близько €122 млрд допомоги (станом на листопад 2024) . ЄС також прийняв мільйони українських біженців, надаючи їм прихисток. Серед окремих європейських країн вирізняються: Польща та країни Балтії (Литва, Латвія, Естонія) – вони від самого початку зайняли непохитну проукраїнську позицію, передавши значну частину власних арсеналів (танки, САУ, ППО) і лобіюючи жорсткі санкції проти РФ. Велика Британія – ще до війни Лондон надав Києву протитанкові комплекси NLAW, а згодом – сучасну зброю (зенітні комплекси, далекобійні ракети Storm Shadow, танки Challenger 2) та інструктора для навчання десятків тисяч українських військових. Німеччина подолала свою початкову стриманість і стала одним з головних постачальників озброєнь: Берлін передав системи ППО IRIS-T і Patriot, РСЗВ MARS, самохідні гаубиці PzH 2000, танки Leopard 2 та іншу важку техніку. Франція надала Україні високоточні гаубиці CAESAR, бронемашини, ракети SCALP та активно підтримує дипломатично. Скандинавські країни (Норвегія, Швеція, Фінляндія, Данія) теж зробили суттєвий внесок – зокрема, Швеція передала сучасні САУ Archer, а Данія і Нідерланди очолили коаліцію з передачі Україні винищувачів F-16. Канада, Австралія, Японія та інші партнери за межами Європи також приєдналися – від надання бронетехніки до фінансової допомоги та санкцій проти РФ. В цілому, підтримка України стала спільною справою розвинених демократій. Європейські лідери відкрито говорять, що допомога необхідна “стільки, скільки треба” для перемоги України, адже від цього залежить безпека всієї Європи. Як підкреслив високий представник ЄС Жозеп Боррель під час візиту до Києва у листопаді 2024 року, “ця підтримка залишається непохитною. Вона абсолютно необхідна, щоб ви могли і далі захищатися від російської агресії” . За його словами, ЄС уже навчив 60 тисяч українських військовослужбовців і до кінця зими планує довести цю цифру до 75 тисяч , а також зняти “самообмеження” щодо передачі Україні далекобійних засобів . Отже, колективний Захід твердо стоїть за Україну, розуміючи, що на кону – принципи міжнародного права і безпеки.
Країни, що уникають допомоги Україні. Водночас чимало держав зайняли обережну або нейтральну позицію, не бажаючи відкрито ставати на бік України. Серед таких:
• Ізраїль – традиційний союзник США, однак у випадку з Україною Тель-Авів дотримується обережного нейтралітету. Ізраїльський уряд засудив російське вторгнення на словах і надає гуманітарну допомогу (польові шпиталі, продовольство тощо), але принципово відмовився постачати зброю Києву. Причина – складні відносини з Москвою: Ізраїль побоюється зіпсувати домовленості з РФ в Сирії (де російські війська контролюють частину повітряного простору) і ризикувати безпекою єврейської громади в Росії. Прем’єр-міністр Біньямін Нетаньягу неодноразово наголошував, що не хоче “відкритого конфлікту з Росією”. Москва, своєю чергою, попереджала Ізраїль, що будь-які поставки зброї Україні будуть розцінені вкрай негативно . В результаті Ізраїль лише передав Україні систему попередження про ракетні удари та деяке нелетальне обладнання, але не більше. Це викликає критику – українські дипломати звинувачували Ізраїль у надмірній поступливості Кремлю. Однак ізраїльська позиція поки незмінна: повна нейтральність і прагнення бути посередником (Тель-Авів пропонував свої послуги для переговорів).
• Китайська Народна Республіка – геополітичний гігант, що балансує між нейтралітетом і прихильністю до РФ. Формально Пекін займає нейтральну позицію, закликаючи до мирних переговорів і поважаючи “територіальну цілісність усіх сторін”. Китай не приєднався до санкцій проти РФ і регулярно виступає з критикою “політики блоків” НАТО. У лютому 2023 р. КНР оприлюднила “мирний план” з 12 пунктів, який закликав до припинення вогню, але не вимагав виведення російських військ з України. Захід сприйняв цей план скептично, як спробу заморозити конфлікт на умовах, вигідних Москві. Де-факто ж Китай підтримує Росію економічно і дипломатично, паралельно позиціонуючи себе “миротворцем”. За даними аналітиків, Пекін суттєво збільшив закупівлі російської нафти і газу, надаючи Кремлю фінансову “подушку” на тлі санкцій . Китайські компанії постачають до РФ двовикористовчі товари – мікрочипи, дрони, електроніку – які можуть використовуватися у військових цілях. У ООН Китай неодноразово блокував або пом’якшував резолюції проти РФ, підтримуючи Москву політично . Спільні заяви Сі Цзіньпіна і Володимира Путіна підкреслюють “безмежне партнерство” двох країн. Фактично, Пекін став тилом для Москви, допомагаючи обходити ізоляцію і виступаючи разом проти “гегемонії США” . Водночас Китай обережний, щоб не потрапити під вторинні санкції: він публічно не постачає зброю Росії і намагається зберегти видимість нейтралітету . Як відзначають експерти, Пекін веде подвійну гру – надає реальну підтримку Кремлю, одночасно роблячи дипломатичні жести відстороненості . Головна мотивація Китаю – протистояння зі США: для Пекіна Росія цінна як союзник у противазі Вашингтону, тому поразка РФ у війні невигідна. Отже, Пекін буде й надалі підтримувати Москву, але потайки, щоб не спалити мости з Європою.
• Глобальний Південь (Азія, Африка, Латинська Америка). Багато країн Африки, Азії та Латинської Америки зайняли позицію невтручання. Вони не долучилися до санкцій проти РФ і не надають зброї Україні, закликаючи до діалогу та миру. Причини різні: історичні зв’язки з Москвою, залежність від російського озброєння чи продовольства, недовіра до Заходу. Приміром, Індія утримується від критики РФ і різко наростила імпорт дешевої російської нафти, дотримуючись політики “стратегічної автономії”. Бразилія та деякі інші латиноамериканські держави звинувачують у війні “обидві сторони” і пропонують мирні ініціативи (президент Бразилії Луїс Інасіу Лула да Сілва закликав створити клуб посередників для переговорів). Південна Африка та низка африканських країн демонструють проросійську позицію – ПАР навіть проводила військові навчання з флотом РФ і Китаю. Африканський Союз намагався виступити посередником: у червні 2023 делегація лідерів декількох африканських країн відвідала Київ і Москву з “мирною місією”, але їхні пропозиції (припинення вогню без виведення військ) Україна відхилила. Частина країн Африки мають тісні зв’язки з Москвою через ПВК “Вагнер” або отримують зерно й паливо від РФ, тому фактично підтримують російську сторону. Наприклад, Малі, Еритрея, Центральноафриканська Республіка – відкрито проросійські режими. Китай, Індія, Бразилія та багато інших утрималися при голосуванні резолюцій ООН, що засуджували агресію, чим косвенно допомогли Росії уникнути повної ізоляції. В цілому, у “Глобальному Півдні” війна в Україні сприймається як чужий конфлікт між Заходом і Росією, тому пріоритетом для цих країн є власні інтереси (енергетика, продовольство, торгівля) – звідси небажання псувати відносини з Кремлем.
Ті, хто грають на боці Росії. Окрім нейтральних, є і відверті “спільники” Москви, які допомагають їй вести війну – прямо чи опосередковано:
• Іран – головний військовий постачальник Кремля з глобального Півдня. Тегеран передав Росії сотні бойових дронів Shahed-136, які з 2022 року масовано застосовуються для ударів по українських містах  . За офіційними даними МЗС України, станом на осінь 2024 росіяни запустили по Україні понад 8060 іранських “Шахедів”  – ними атакують енергетичну інфраструктуру та цивільні об’єкти по всій країні. Спочатку Іран заперечував постачання дронів, потім стверджував, що передав “невелику кількість і до війни”. Але факти свідчать про налагоджений повітряний міст: вантажні літаки з Тегерана регулярно прибували в Росію. Ба більше, Росія розгорнула у себе виробництво дронів за іранськими технологіями (завод у Татрstanі), щоб масштабувати атаки . Окрім безпілотників, існують дані про передачу Іраном артилерійських снарядів та стрілецької зброї Москві. Восени 2024 з’явилася інформація від розвідок США, що Іран планує поставити Росії балістичні ракети середньої дальності . Це стало б новим рівнем ескалації – західні країни попередили Тегеран про наслідки, а Україна пригрозила розірвати дипломатичні відносини, якщо іранські ракети вдарять по її містах  . Таким чином, Іран перетворився на співучасника агресії, розраховуючи отримати від РФ сучасні озброєння і політичні дивіденди (зближення двох ізгоїв). Союз Москви і Тегерана викликає глибоку стурбованість у світі.
• Білорусь – найближчий сателіт РФ, фактично співучасник нападу. Режим Олександра Лукашенка надав свою територію для російських військ, з Білорусі у лютому 2022 атакували Київ. Хоча білоруська армія прямо не воює (щоб уникнути внутрішніх потрясінь), Мінськ дозволив РФ використати всі свої бази, аеродроми і склади. З Білорусі запускаються ракети по Україні, там же переховуються від ударів частини російської авіації. Лукашенко також передав Москві свої старі танки і боєприпаси зі складів. Таким чином, Білорусь служить запіллям для російської армії, прикриваючи північний фронт і відволікаючи частину сил ЗСУ на кордоні.
• Північна Корея – ще один авторитарний союзник РФ. За даними розвідок, у другій половині 2023 року, після особистої зустрічі Кім Чен Ина з Путіним, КНДР почала постачати артилерійські боєприпаси для російської армії. Йдеться про мільйони снарядів радянського калібру 152 мм і реактивних снарядів для “Градів”, які Росія купує у Пхеньяна в обмін на продовольство, нафту чи військові технології. Офіційно і РФ, і КНДР заперечують угоди, але США прямо звинуватили Північну Корею в допомозі Кремлю. Є також непідтверджені дані української розвідки про можливе відправлення північнокорейських інструкторів чи навіть “добровольців” на допомогу росіянам . Таким чином, ізольований режим Кіма фактично став постачальником “гарматного м’яса” і боєприпасів для Путіна. Обидва режими пов’язує спільна ненависть до США, тому їхній негласний союз виглядає цілком логічним.
• Інші країни, що підігрують Кремлю. Угорщина – член ЄС і НАТО – зайняла парадоксальну позицію: уряд Віктора Орбана декларує нейтралітет і блокує деякі спільні рішення ЄС на підтримку України. Будапешт відмовився постачати зброю Україні і ветував виділення спільних коштів ЄС на військову допомогу (щоправда, потім погодився після тиску)  . Орбан підтримує дружні стосунки з Путіним і різко критикує санкції, заявляючи, що “європейська стратегія підтримки України провалилася і лише руйнує Європу” . У березні 2025 року він прямо сказав, що продовжувати фінансувати український опір – це “руйнувати Європу”, натомість слід негайно домовлятися про мир на умовах РФ . Орбан також запропонував провести в Угорщині “консультацію”, щоб загальмувати євроінтеграцію України . Фактично Будапешт став “троянським конем” Москви в Європі, закликаючи підтримати ініціативу Трампа щодо переговорів замість “затягування війни” . Подібну риторику озвучує і новий уряд Словаччини на чолі з Робертом Фіцо: Братислава припинила військову допомогу Києву, прем’єр звинувачує Захід у “підживленні конфлікту” і обіцяє блокувати вступ України до НАТО . Хоча Словаччина і не допомагає відкрито РФ, така позиція на руку Кремлю. Сербія – історичний союзник Росії на Балканах – офіційно нейтральна, але сербське керівництво відмовилось приєднуватися до санкцій та підтримує з Москвою дружні зв’язки; Сербія також стала перевалочним пунктом для контрабанди західних товарів до РФ. Швейцарія дотримується суворого нейтралітету і навіть забороняла реекспорт швейцарських боєприпасів до України (наприклад, снарядів для зеніток Gepard), що викликало розчарування союзників. Лише у 2024 році в Швейцарії почали розмірковувати над послабленням цих правил .
Отже, міжнародна підтримка України неоднорідна. Ключові демократії згуртовані і надають масштабну допомогу, завдяки якій Україна тримається і контратакує. Але частина світу, особливо авторитарні режими, прямо чи опосередковано допомагають Росії затягувати війну. Це створює новий поділ у глобальній політиці – демократичний світ vs. авторитарний блок, а Україна опинилася на передньому краї цього протистояння. Київ прагне розширити коло підтримки: продовжує дипломатичні зусилля в Африці, Азії, Латинській Америці, пояснюючи свою позицію і спростовуючи російські наративи. Важливим досягненням стало те, що переважна більшість країн світу на Генасамблеї ООН засудили агресію РФ – резолюції на підтримку суверенітету України збирали понад 140 голосів. Це свідчить, що моральна перевага на боці України, навіть якщо практичні дії (санкції, зброя) поки обмежені до групи союзників.
Виклик Трампа: як повернення 45-го президента США змінило світову політику щодо України
Істотний фактор, що з’явився на початку 2025 року, – повернення Дональда Трампа в Білий дім. Обрання Трампа президентом США вдруге викликало занепокоєння в Києві та європейських столицях, адже його відомі погляди на війну в Україні суттєво відрізняються від курсу адміністрації Байдена. Якими можуть бути наслідки цього повороту для підтримки України та єдності Заходу?
Заяви Трампа і потенційна зміна курсу США. Ще будучи кандидатом, Дональд Трамп неодноразово висловлював скепсис щодо масштабної допомоги Україні. Він стверджував, що Європа “недостатньо платить”, перекладаючи тягар на США, а також хвалився, що “завершить війну за 24 години” . При цьому Трамп уникав подробиць, як саме хоче досягти миру, натякаючи на “угоду” між Путіним і Зеленським. Відомо, що Трамп захоплюється Путіним, називаючи його “розумним” лідером, і навіть фактично перекладав провину за вторгнення на Україну: він заявляв, ніби “якби Зеленський поступився деякими питаннями, війни могло б не бути” . Така риторика шокувала українців – президент Зеленський іронічно зауважив, що чув від Трампа цю ідею, але не розуміє, як можна припинити війну за добу, коли Росія все ще окуповує українські території. Після перемоги на виборах Трамп підтвердив свій намір радикально змінити підхід: за повідомленнями ЗМІ, він навіть поставив ультиматум Зеленському – “укладайте угоду, або ми вас залишимо” . Зокрема, він різко розкритикував Зеленського, назвавши його “диктатором без виборів” (натяк на те, що під час війни в Україні діє воєнний стан і вибори відкладені) . Такі слова від лідера США безпрецедентні – по суті, Трамп ставиться до українського президента з підозрою, а не як до союзника. Крім того, нова адміністрація у Вашингтоні почала переглядати програми допомоги: за даними Politico, розглядається варіант припинити постачання зброї Україні найближчим часом . Уся військова допомога, схвалена Конгресом раніше, вже розподілена, і без нових пакетів поставки можуть зупинитися до кінця 2025 року . Трамп дав зрозуміти Європі, що тепер вона має більше відповідальності за підтримку України, а Америка “втомилася фінансувати чужу війну”. Такі заяви спричинили шок у Києві. Як зазначав сам Зеленський ще перед виборами, без підтримки США “шансів вистояти мало” . Хоча союзники у Європі пообіцяли підставити плече (на початок 2025 вони мали невиконані зобов’язання на суму близько €40 млрд військової допомоги ), цього може вистачити лише для стримування ворога, але не для активного визволення окупованих територій. Отже, існує реальний ризик, що українська армія залишиться без критично важливих поставок – боєприпасів, техніки, фінансів – якщо Вашингтон “закрутить кран”.
Водночас, політика Трампа непередбачувана. Попри його схильність до Путіна, він позиціонує себе “великою угодною”. Аналітики припускають, що Трамп може спробувати організувати саміт з Путіним і Зеленським, аби примусити їх домовитися і приписати собі лаври миротворця. Однак умови такого миру викликають тривогу: швидше за все, Україні запропонують погодитися на втрату значної частини територій в обмін на припинення вогню . Для Зеленського і українського суспільства це майже неприйнятний сценарій – після стількох жертв погодитися на окупацію, скажімо, Донбасу і Криму означало б поразку справедливості. З іншого боку, якщо США припинять допомогу, Київ може опинитися перед жорстким вибором. Така дилема і є, певно, задумом Трампа – примусити Україну до “невигідного миру” силою обставин . Але чи піде він на відверто про-путінський крок? Деякі експерти зазначають, що Трамп любить виглядати сильним лідером, тож проста “здача” України Путіну може вдарити по його іміджу . Можливо, він спробує нав’язати такий компроміс, який продасть публіці як “розумне рішення”, наприклад нейтралітет України і міжнародні гарантії замість вступу в НАТО. Проте реалізувати це непросто: Путін досі вірить, що час на його боці – що Захід знудиться війною і Київ ослабне . Кремль після перемоги Трампа справді отримав сигнал продовжувати тиск. Російські пропагандисти радо вітали риторику Трампа, хоча публічно Путін стримано заявив, що “Росії все одно, хто у Білому домі, бо США все одно ворожі” . Але по суті Москва покладає великі надії на розкол Заходу. Якщо США “відваляться” від підтримки Києва, Кремль може розраховувати на припинення вогню на своїх умовах.
Реакція України та союзників. У Києві повернення Трампа зустріли стримано, але з тривогою. Президент Зеленський, попри особисто неприємні спогади (імпічмент 2019 року був пов’язаний зі спробою Трампа тиснути на Зеленського), відразу привітав Трампа з перемогою і навіть поговорив з ним телефоном, назвавши бесіду “чудовою” . Зеленський наголосив, що розраховує на підхід “мир через силу” з боку Трампа – натякаючи, що справжній мир можливий лише після поразки агресора . В своєму зверненні український лідер дипломатично сказав: “Америка і весь світ виграють, а для нас це життя без російської агресії і зі сильною Америкою, сильною Україною та сильними союзниками” . Тобто Зеленський спробував знайти підхід до его Трампа, акцентуючи на його тезі “peace through strength”. Українська дипломатія зараз працює над тим, щоб переконати нову адміністрацію: вигідніше підтримати Україну до перемоги, ніж дозволити Путіну закріпити агресію. Київ нагадує республіканцям про Будапештський меморандум і про те, що здати Україну – значить підбадьорити агресорів у всьому світі, зокрема і потенційно проти самих США.
Європейські союзники теж активізувалися. Розуміючи ризики, лідери ЄС і Британії заявили про готовність більше взяти на себе. Вже за кілька днів після американських виборів глава дипломатії ЄС Боррель прибув до Києва і запевнив у “непохитній підтримці Європи” незалежно від політики Вашингтона  . Європейці анонсували нові багаторічні програми допомоги – так, ЄС планує виділити €50 млрд на відбудову України і військові потреби до 2027 року, а країни НАТО погодилися збільшити виробництво боєприпасів для ЗСУ. Проте можливості Європи не безмежні: економіка ЄС вже відчула наслідки війни (енергокриза 2022 року тощо), а військові запаси потребують часу на відновлення. До того ж, внутрішній політичний консенсус може хитнутися – проросійські сили на кшталт Орбана чи правих популістів у Європі підбадьорені поверненням Трампа. Наприклад, Віктор Орбан відкрито назвав Трампа “своїм союзником” і заявив, що підтримувати Україну далі без США Європі “не по силах”  . Він навіть пригрозив ветувати нову допомогу, мовляв “за кілька тижнів і так з’ясується, що грошей немає” . Це явна спроба зсередини ЄС зупинити підтримку Києва, прикриваючись зміною курсу Вашингтона. Натомість такі країни як Польща, країни Балтії, Британія закликають, навпаки, ще більше озброювати Україну, щоб не допустити перемоги Путіна. Президент Польщі Анджей Дуда та інші східноєвропейські лідери після звістки про Трампа закликали Європу “не панікувати, а подвоїти зусилля” для допомоги Україні . Вони аргументують: якщо зараз зрадити Київ, завтра агресор може прийти і до нас. Таким чином, у Європі теж відбувається певне перегрупування сил – більшість НАТО на боці України, але угорсько-словацька вісь і деякі радикальні партії чекають слушної нагоди загальмувати підтримку.
Вплив на НАТО і безпеку Європи. Політика Трампа щодо НАТО викликає чи не найбільші побоювання. Нагадаємо, під час свого першого президентства (2017–2021) Трамп постійно критикував союзників за “недофінансування” Альянсу і навіть погрожував виходом США з НАТО. Тепер, з його поверненням, європейці остерігаються, що США можуть знизити свою активність у НАТО або висунути ультиматум (наприклад, про збільшення витрат всіма до 4% ВВП). Вже прозвучала заява Трампа, що Америка не захищатиме союзників, які “не платять достатньо” за власну оборону . Такі слова підривають сам фундамент НАТО – принцип колективної оборони. В Кремлі, без сумніву, радіють: Путін давно прагне розколоти Альянс і ослабити гарантії безпеки для Східної Європи. Європейські лідери реагують терміново: у березні 2025 на позачерговому саміті ЄС оголошено про плани істотно наростити оборонні бюджети та спільно зміцнювати армії . Німеччина, Франція, Польща – всі заявили про нові програми переозброєння. Це сигнал і Трампу, і Путіну, що Європа готова більше відповідати за себе. Але слід розуміти: НАТО без лідерства США буде зовсім іншим. Європейські країни самостійно (без Америки) значно слабші за РФ у ядерному плані, немає єдиного командування тощо. Тому у кулуарах Брюсселя вже панує тривога: як писала європейська преса, “найбільший страх ЄС – перемога Трампа і припинення допомоги Україні” . Якщо цей страх справдиться, то на карту поставлена не тільки доля України, а й безпека східного флангу Європи – країни Балтії, Польща можуть стати наступними цілями Путіна у разі успіху в Україні. Тому зараз у НАТО критично важливо зберегти єдність. Генеральний секретар Єнс Столтенберг, якого свого часу Трамп вважав “найкращим дипломатом, бо той його хва
