Національний музей медицини України. National Museum of Medicine of Ukraine

19/11/2025

ПАМ'ЯТІ ВИДАТНОГО ХІРУРГА МИХАЙЛА КОЛОМІЙЧЕНКА

Коломійченко Михайло Ісидорович (7 (19).11.1892 – 30.05.1973) – відомий хірург, професор (1936), вчений, педагог, засновник української школи торакальних хірургів, організатор хірургічної допомоги. Заслужений діяч науки (1954). Завідувач кафедри хірургії №2 Київського інституту удосконалення лікарів (1936 - 1950), заступник директора Інституту з науково-педагогічної роботи (1930 - 1935), одночасно декан стоматологічного факультету (1931 - 1934). Завідувач кафедри загальної хірургії Київського медичного інституту імені О.О. Богомольця (1955 - 1973). Головний хірург МОЗ (1954).

Закінчив медичний факультет Університету Св. Володимира (1919). Навчання в Університеті поєднував з роботою фельдшером у Залізничній, потім Олександрівській лікарні. Працював у клініках видатних хірургів професорів М.І.Черняховського, І.О.Зав’ялова, О.П.Кримова, яких й вважав своїми Вчителями. Обіймав посади: ординатор-асистент кафедри хірургії Київського медичного інституту; згодом – доцент – завідувач кафедри хірургії №2 Інституту удосконалення лікарів, заступник директора Інституту з науково-педагогічної роботи. В цей період М.І.Коломійченко захистив кандидатську дисертацію та одержав звання доцента, а потім звання професора Honoris causa.

Професор М.І.Коломійченко впровадив у клінічну практику ряд нових методик оперативних втручань на стравоході, шлунку, серці, легенях, жовчному міхурі, залозах внутрішньої секреції. Започаткував новий напрямок науково-практичної діяльності кафедри, став засновником української школи торакальних хірургів. В числі перших почав розробку питань хірургії серця. У 1936 році успішно прооперував постраждалого з проникливим ножовим пораненням серця. Операція була однією з нечисленних операцій, результати якої узагальнені в роботі «К вопросу о ранениях сердца».

Професор М.І.Коломійченко активно сприяв розвитку торакальної хірургії в країні. У 1933 році одним з перших провів операцію з приводу панцирного серця. Експериментальне вивчення панцирного серця дозволило йому опублікувати ряд наукових праць з хірургічного лікування хворих зі злуковим перикардитом. Він виконав найбільшу кількість подібних оперативних втручань в Україні на той час (понад 20), що надає право вважати професора М.І.Коломійченка засновником торакальної хірургії в Україні та в майбутньому одержало подальший розвиток в діяльності та наукових працях видатного кардіохірурга академіка Миколи Михайловича Амосова.
Під час Другої світової війни науково-практична діяльність професора Коломійченко М.І. була спрямована на вирішення питань з організації медичної служби та воєнно-польової хірургії. У 1941-42рр. обіймав посади у воєнно-медичних установах армії під командуванням генерала В.І.Чуйкова, у майбутньому маршала, з яким Михайло Ісидорович зберіг теплі, дружні відносини протягом багатьох років. Він був призначений Головним хірургом, пройшов шлях від Сталінграда до Берліна. Поряд з роботою по організації медичної служби Михайло Ісидорович багато та успішно оперував часто під обстрілами та бомбами. Під час Сталінградської битви надавав допомогу бійцям 62-ї Армії генерала В.І.Чуйкова.

Після війни професор Коломійченко М.І. повернувся до Києва, зайняв кафедру хірургії в Інституті удосконалення лікарів та додатково одержав посаду заступника директора Інституту з науково-педагогічної роботи, згодом призначений на посаду Головного хірурга МОЗ УРСР.

У 1944 році він виконав першу в Україні операцію зі створення штучного стравоходу при його рубцевій непрохідності внаслідок опіків, поранень, пухлин. Одна з найбільш складних багатоетапних операцій, яка потребувала найвищої майстерності, глибоких знань, граничної напруженості хірурга. Михайло Ісидорович досконало опанував різні методи пластики стравоходу. Він виконав найбільшу в УРСР кількість операцій пластики стравоходу тонкою та товстою кишкою. У 1967р. вийшла фундаментальна монографія «Реконструктивная хирургия пищевода», в якій він узагальнив один з найбільших власний матеріал з цієї проблеми.

Надзвичайно важливою стала його робота – «Шляхи зменшення летальності при кишковій непрохідності», в якій автором проаналізовано результати лікування близько п’яти тисяч хворих на кишкову непрохідність, обґрунтована та впроваджена у клінічну практику хірургічна тактика при різних формах гострої кишкової непрохідності.

У 1955р. М.І.Коломійченко перейшов на кафедру загальної хірургії Київського медичного інституту імені О.О. Богомольця. Клінічною базою кафедри стало 1-е хірургічне відділення лікарні Жовтневої революції (пізніше – Олександрівська клінічна лікарня м. Києва). Хірургічна клініка стала одним з найбільших хірургічних центрів, де надавалася висококваліфікована допомога пацієнтам при захворюваннях органів травного каналу, травмах, опіках, ендокринних, судинних захворюваннях. Одночасно здійснювалися наукові дослідження, опубліковувалися статті, захищалися дисертаційні роботи.

Михайло Ісидорович створив колектив кваліфікованих хірургів, досвідчених науковців, ерудованих педагогів. В їх числі доценти, доктори медичних наук: В.К.Баєв, А.Я.Басенко, Я.П.Бойков; асистенти – Я.П.Варгатий, І.В.Комісаренко та ін.

Автор понад 130 наукових праць, зокрема, 5 монографій з питань хірургії стравоходу, шлунка, підшлункової залози, невідкладної хірургії. Його перу належить ряд оригінальних робіт про М.І.Пирогова, В.А.Караваєва, О.П.Кримова, Гуго Глязера та інших визначних хірургів.

14/11/2025

Увага! У неділю 16 листопада у музеї технічні роботи. Субота та понеділок - графік звичайний

12/11/2025

ВОЛОДИМИР ВИСОКОВИЧ - ВИДАТНИЙ ПАТОЛОГ

"У другу середу листопада у світі відзначається Міжнародний день патології. Подія була запроваджена у 2014 році Королівським коледжем патологів RCPath з метою відзначити вклад працівників патологічних та лабораторних медичних служб у вирішенні глобальних питань охорони здоров’я. Робота медичних працівників у галузі патології спрямована також на покращення результатів щодо здоров’я людського суспільства."

Високович Володимир Костянтинович (02.03.1854 – 13.05.1912). Патологоанатом та мікробіолог, епідеміолог, доктор медицини (1882), екстраординарний (1887), ординарний професор, завідувач кафедри патологічної анатомії (1895–1912), заслужений професор (1911).

Народився в м. Гайсин Подільської губернії у родині ветеринарного лікаря. У 1871 р. закінчив із золотою медаллю Харківську гімназію, в 1876 р. – медичний факультет Харківського університету. Анатомію вивчав під керівництвом професора В.П. Крилова. Випускний іспит витримав достроково (у зв’язку з російсько-турецькою війною). Був мобілізований і протягом 1877–1878 рр. служив військовим лікарем на Кавказі.
У вересні 1878 р. В. К. Високович був відряджений з метою вдосконалення до клінік Харківського університету, 1879 р. – до Харківського військового госпіталю.

З 1880 р. працював асистентом кафедри патологічної анатомії Харківського університету. У 1882 р. здобув ступінь доктора медицини, захистивши дисертацію «О заболевании кровеносных сосудов при сифилисе». Призначений понадштатним асистентом кафедри. Відряджений за кордон для вдосконалення (1884-1886) з бактеріології – у проф. К. Флюгге, патологічної анатомії (у проф. Й. Орта (Геттінген) та у проф. К. Людвіга з фізіології). У цей період виконав важливі наукові праці, які відкрили «…нову еру в експериментальній патології» (Н. Ф. Мельников-Разведенков, 1913 р.). У Німеччині та Франції В. К. Високович ознайомився з постановкою викладання загальної патології та патологічної анатомії.

З 1886 р. приват-доцент кафедри загальної патології, а з 1887 р. – прозектор та екстра ординарний професор кафедри патологічної анатомії Харківського університету і одночасно – завідувач бактеріологічної станції (згодом інституту) Харківського медичного товариства.
З 1895 р. – ординарний професор Університету Св. Володимира, очолив кафедру патологічної анатомії (Патологоанатомічний інститут).

1897 р. очолив експедицію до Індії з метою вивчення чуми та ліквідації епідемії (помічники – Д. К. Заболотний та Є. О. Редров). У 1899–1910 рр. досліджував чуму в Астраханській губернії, киргизькому степу, на Далекому Сході та в Одесі. Організовував протиепідемічні заходи у вогнищах холери (Ляоян (Китай), Самара, Ростов на Дону, Південний берег Криму). Першим діагностував холеру в померлого хворого у Києві під час епідемії 1907 р. і перший припустив її водне походження. Вживання артезіанської води за рекомендацією Високовича дозволило ліквідувати епідемію.

Дослідження В. К. Високовича сформували доктрину про чумну пневмонію як бронхопневмонію і визначили ознаки первинного бубону. 1908 р. проф. В. К. Високович очолив створену ним кафедру патологічної анатомії Київського жіночого медичного інституту (керував ним за сумісництвом до 1911 р.). У 1910 р. – директор (за сумісництвом) Бактеріологічного інституту, виконував патологоанатомічні розтини також у військовому госпіталі та Олександрівській лікарні. Вперше у викладання патологічної анатомії включив курс бактеріології. Користувався великим авторитетом як викладач та фахівець з патологічній анатомії, загальної анатомії, гігієни, бактеріології та епідеміології. Сучасники називали його «королем патологів». Девіз В. К. Високовича – «все науці і нічого без науки».

Автор понад 90 наукових праць, які мали виключне значення для розвитку мікробіології та епідеміології. Його курс лекцій з патологічної анатомії, опублікований студентами, витримав кілька видань (виручені кошти надходили до фонду Клінічного товариства студентів-медиків). Так само студентами були видані роботи «Чума» (1901).

Разом з І. І. Мечниковим створив вчення про ретикуло-ендотеліальну систему, показав її значення в інфекційній патології, встановив фагоцитарну властивість ендотеліальних клітин кровоносних судин і «блукаючих» клітин сполучної тканини (1886). Здійснив пріоритетні дослідження менінгококової інфекції (1894), туберкульозу (1890). Вперше встановив аглютинуючі властивості сироватки крові хворих, що одужували після чуми (1896). Довів цитотоксичну дію бактеріальних токсинів (1888), придатність вбитих бактерій для вакцинації проти сибірки (1889), черевного тифу (1898). Провів випробування протискарлатинової сироватки, сальварсану. Разом із Ф. Г. Яновським одним з перших описав клінічні випадки дерматоміозиту (1900).

У 1906–1907 рр. започаткував у Києві курси підвищення кваліфікації («повторительные курсы для врачей») з патологічної анатомії. Фундатор київської патологоанатомічної школи, наукової школи бактеріологів (Київ, Харків). Учні: В. М. Костянтинович, В. І. Недєльський, І. Т. Титов, О. І. Смирнова-Замкова та інші.

В. К. Високович – один із засновників медичного відділення при Вищих жіночих курсах у Києві. Громадська діяльність: член Кавказького медичного товариства, дійсний, потім почесний член Харківського медичного товариства, віце-голова та почесний член Київського товариства лікарів, голова Київського фізико-медичного товариства, член-засновник Товариства боротьби з сухотами, Київського сифілідологічного та дерматологічного товариства, Товариства швидкої медичної допомоги (був також його віце-головою), голова Товариства боротьби із злоякісними новоутвореннями, один із засновників Товариства боротьби з заразливими хворобами. Засновник Товариства розповсюдження в Києві середньої комерційної освіти із сумісним навчанням, засновник спеціального фонду допомоги незаможним студентам.

Помер у Києві, похований на Байковому кладовищі (римо-католицька дільниця). Ім’я вченого згадане на меморіальній дошці, розміщеній на фасаді будинку колишнього Патологоанатомічного інституту (бул. Тараса Шевченка, 17).

Наукові праці: Патологическая анатомия: Лекции, читанные в университете Св. Владимира. – К., 1901. – 56 с.; О дерматомиозитах. [Докл. и дискуссия] // Труды Киевск. физ.-мед. о-ва. − Вып. 2. – С. 3–24; Чума (Pestis orientalis). – К., 1901. – 32 с.; О причинах возникновения и развития холерной эпидемии в Киеве в 1907 г. // Труды общества киевских врачей за 1906–1908 гг. – Т. 9. − № 2; Избранные труды. – М., 1954.

13/10/2025

06/10/2025

https://unn.ua/news/nobelivsku-premiiu-z-medytsyny-prysudyly-za-vidkryttia-shcho-mozhut-stymuliuvaty-rozrobku-metodiv-likuvannia-raku

УНН Здоров'я ✎ Мері Е. Брункоу, Фред Рамсделл та Шимон Сакагучі отримали Нобелівську премію з фізіології та медицини 2025 року. Їхні відкриття стосуються периферично...

06/10/2025

НОБЕЛІВСЬКИЙ ТИЖДЕНЬ

Сьогодні чекаємо на оголошення лауреатів Нобелівської премії з фізіології та медицини. Згідно з правилами, номінанти та процес відбору засекречені на 50 років. Інфографіка NV.UA

11/09/2025

Увага! У неділю 21 вересня заплановано 2 збірні групи - о 12.00 та 14.00. Субота та понеділок - графік звичайний.

10/09/2025

140 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ АКАДЕМІКА ОЛЕКСАНДРА ПАЛЛАДІНА

Олександр Володимирович Палладін (1885-1972) - біохімік, академік (1929) і президент (1946-62) АН УРСР, академік АМН СРСР (1944).

В дитинстві (1889-97) проживав у Харкові, коли батько був професором Харківського університету. Закінчив природничий відділ фізико-математичного факультету Петербурзького університету і працював там. З 1916 р. - у Харкові, завідувач кафедри фізіології Інституту сільського господарства і лісівництва. У 1921 р. організовує кафедру біохімії в Харківському медичному інституті, бере участь в роботі Наркомосвіти, Наркомздоров'я, організовує при кафедрі біохімічну лабораторію, на базі якої у 1924 р. створюється Український біохімічний інститут.

Ступінь доктора отримав за сукупністю праць. З 1931 - у Києві, директор переведеного туди за ініціативою уряду Українського біохімічного інституту, пізніше - Інститут біохімії АН УРСР (нині Інститут біохімії ім. О.В. Палладіна НАН України), завідувач кафедри біохімії Київського університету (1934-54).

Автор праць в галузі функціональної біохімії нервової системи, біохімії вітамінів, обміну речовин, порівняльної біохімії нервової тканини і головного мозку при різних функціональних станах, засновник школи біохіміків, написав підручник «Біологічна хімія», який було перевидано 6 разів українською мовою та 12 - російською.

У період ''українського ренесансу" видав ряд книг українською мовою, добре нею володів і інколи виступав. Помер 6 грудня 1972 р.

Фото інтер'єрів - меморіальний музей О.В. Палладіна в Інституті біохімії НАНУ.

04/09/2025

ЗАПРОШУЄМО НА КОНЦЕРТ!

СУБОТА, 6 ВЕРЕСНЯ, 17:00

Національний музей медицини України. National Museum of Medicine of Ukraine

Артем Шестовський

Артем — кларнетист і бас-кларнетист, що впевнено тримає міст між бароковою класикою і викликів музики XXI століття. Його сценічний досвід поєднує гру у великих оркестрах і камерну свободу: від Національного президентського оркестру, де він працює з 2009 року, — до експериментальних форматів сучасної музики.

З 2012 року Артем співпрацює з New Era Orchestra, з 2016-го — з ансамблем сучасної музики «Ухо» під керівництвом Луїджі Гаджеро та музично-театральною формацією «Нова Опера» режисера Влада Троїцького. У 2023 році приєднався до Ensemble 24. Раніше виступав у складі ансамблю «Nostri Temporis» на фестивалях «Варшавська осінь» (2017), «Познанська весна» (2019), а також був ментором на курсах сучасної музики у Львові та Києві.
Його ім’я пов’язане з численними прем’єрами українських композиторів і репертуаром для бас-кларнета соло, який займає особливе місце у творчості виконавця.

Олександра Дяченко — мецо-сопрано

Олександра Дяченко — українська співачка, яка поєднує глибину класичної традиції та актуальність сучасної української культури. Її творчий шлях розгортається між Києвом, Берліном, Варшавою та Неаполем, а кожен виступ несе відбиток особистої і національної історії.

2025–2026: новий етап міжнародної кар’єри
У сезоні 2025/26 Олександра дебютує на сцені Deutsche Oper Berlin у виставах Tintenfischlady та Endlich. Паралельно вона розпочинає дворічне стажування в Opera Academy Teatro di San Carlo в Неаполі — одному з найстаріших і найпрестижніших театрів Європи. У цей час співачка продовжує активно виступати у конкурсах та фестивалях: восени 2025 року бере участь у Operalia (Софія) та PromFest (Естонія), розвиваючи свій міжнародний профіль.

2025: перемоги та дебюти
Літо 2025 року стало значущим. Олександра здобула Гран-прі Marina Zirdzina Vocal Competition у Ризі й водночас здійснила свій дебют у ролі Кармен на сцені Національної опери України. Цей виступ був прийнятий публікою як символ свободи та сили — внутрішнього закону, який співачка втілює в образі Кармен.
У попередні сезони вона виконала партії Фенени в Nabucco Дж. Верді та Маддалени в Rigoletto, відкривши для себе сцену Одеської та Київської опер, а також долучилася до камерних і благодійних проєктів в Україні та за кордоном.

2022–2025: Берлін і Варшава
Від 2022 року Олександра поєднує навчання в Hochschule für Musik Hanns Eisler Berlin із
співпрацею з Deutsche Oper Berlin, де здійснила понад 35 виходів у виставах та прем’єрах. Тут вона працювала поруч із Віолеттою Урманою, Сондрою Радвановскі, Мане Галоян, Мішею Кірією, Клаусом Флоріаном Фоґтом та іншими відомими солістами.
Паралельно у 2022–2024 роках була учасницею Warsaw Opera Academy, де поглиблювала вокальну техніку та сценічну майстерність під керівництвом європейських педагогів і диригентів. Цей досвід дав їй унікальну можливість формувати репертуар і виступати на різних польських сценах.

Українська сцена і культурна місія

Олександра активно поєднує класичний репертуар із новітньою українською музикою. У її програмах звучать арії з опер Данкевича («Заснув твій друг» з Богдана Хмельницького), Волинського («Міріям, Боже» з Одержимої), а також сучасні твори, написані під час війни.
Її проєкт «Voices of Dignity: From Temptation to Rebirth» став платформою для поєднання музики від бароко до ХХІ століття з українськими темами гідності, свободи та відродження.

Анна Поліщук — фортепіано

Анна Поліщук — Заслужена артистка України, піаністка, лауреатка міжнародних конкурсів і запрошена учасниця престижних європейських проєктів. Її ім’я пов’язане з провідними українськими майданчиками, зокрема з Національною філармонією України, а також із резонансними постановками за кордоном — від оперних коучингів до участі у великих фестивалях.
Народжена у Києві, Анна поєднала школу й сцену у своєму професійному шляху. Вона закінчила Національну музичну академію України (клас Володимира Воробйова, 2005), а в 2013 році завершила аспірантуру під керівництвом Олени Лисоконь. Її педагогічна й концертмейстерська діяльність почалася ще під час навчання: з 1998 року вона працює у КНУКіМ, із 2000-го — у НМАУ, з 2004-го — у Київському театрі оперети, а від 2021 року — у Національній філармонії України. У 2020 році їй було присвоєно звання Заслуженої артистки України.

Її творчий шлях відзначений численними перемогами: 1-ші премії на конкурсах пам’яті Ґленна Ґульда (Остра, Італія, 2002) та імені Дмитра Бортнянського (Київ, 2019); 2-га премія на конкурсі імені П. Ардженто (Італія, 2014); відзнаки у Карловаці (Хорватія, 2015
— 3-тя, 2018 — 2-га), у Токіо на конкурсі імені Ф. Шопена (2018 — 3-тя), а також «Золотий зорепад» (Дніпро, 2013 — 1-ша). Дипломи конкурсів імені П. Лантьє (Париж, 1998) т
а «Мистецтво XXI століття» (Ворзель, 1999) стали першим підтвердженням її міжнародного рівня.

Як коуч і концертмейстер Анна брала участь у спільній українсько-німецькій постановці Don Giovanni (Сєвєродонецьк), та була запрошена на Байройтський фестиваль для
виконання Прометея К. Орфа (2020). Вона бере участь у відкритих прослуховуваннях Opera Europe та агентства TACT у Києві й багатьох європейських містах, виступає як солістка та з оркестрами в Україні, Європі й Америці.

На сцені Анна вирізняється рідкісним умінням вести діалог: одна її фраза змушує зал дихати глибше, одна тиша — робить сенс ближчим. Саме тому будь-яка історія музики поруч із нею звучить як спільна й жива.

Довідки за тел. +380731707051

01/09/2025

Вітаємо учнів, студентів та викладачів з Днем знань!