Лада Ендресен - Психолог для мам

11/04/2024

04/04/2024

Забираючи дитину з садочка, замість «Привіт!» я вкотре почула «Мамо, а коли ти мені купиш іграшку?». Зробивши глибокий вдих-видих і сподіваючись, що «ця біль мине», я згадала вікові норми 5-річної дитини:

1. У сприйнятті дошкільнят час триває набагато довше, ніж у дорослого. І наші «потім» і «на наступному тижні» - це для них білий шум.
2. Гра для дитини дошкільного віку - це провідна(!) діяльність. В грі вона вчиться домовлятися, відстоювати кордони, виражати емоції, приміряти роль лікаря і підкорювача галактик.
3. Її завдання - перевіряти кордони, наше завдання - їх адекватно встановлювати і відстоювати.

Отож, як я приблизно відреагувала?

«Я бачу, що тобі дійсно важлива ця іграшка. Але разом з тим я дратуюсь, коли замість “Привіт” мені говорять “Хочу іграшку”. Тому давай домовлятися: ми можемо виділяти тобі 500 грн на місяць (для кожної сімʼї це індивідуальна сума). Місяць - це 30 або 31 день. Так ти зможеш сам/а вирішувати, як витрачати ці кошти: можеш витратити одразу всі 500 грн, але тоді доведеться чекати ще місяць до наступної іграшки. Можеш розділити на частини, але тоді іграшки будуть меншими. Можеш збирати на щось одне велике. Ти вирішуєш сам/а». (Мильні бульбашки, кіндер, смаколики, гроші на ДР сюди не входять).

Ми ходили по магазинах, дивились на іграшки, потім на цінники. Я пояснювала, що, якщо на ціннику три цифри і перша менше 5, то може купувати. Якщо більше 5, то треба чекати 30/31 днів. Ми говорили про сімейний бюджет як торт, в якому є різні шматочки: продукти харчування, бензин тощо. І якщо цілий торт витратимо на іграшки, то нам не вистачить оплатити за світло, яке живить планшет і зберігає продукти в холодильнику.

Маємо бути готові, що інколи дитині може бути складно чекати або не отримувати бажане тут і зараз (як знайомо!). Через незрілість частини мозку, яка відповідає за контроль емоцій, вона періодично може плакати, кричати, тупотіти, перевіряючи наші кордони.

Можливо, колись вона не лише працюватиме, але й схоче створити робочі місця.

Почуємось! 🙂

22/03/2024

За свою практику я чула різне:
«Я лупцюю дитину, бо просто не витримую».
«Я її мама. І лише я маю право її бити».
«Мене били, і я виріс нормальною людиною». (Завдяки чи всупереч? А якою людиною Ви могли б стати, якщо б Вас не били?)

Я вірю, що знайдеться небагато батьків, які, прокинувшись вранці, насамперед планують відлупасити своїх дітей. Все ж таки переважна більшість з нас зривається на дітях через безсилля або незнання інших способів.

Ось декілька неочевидних наслідків фізичного насилля (надавати «по дупі», потиличники і штовхання теж сюди):

1. Знижується інтелектуальний потенціал дитини, оскільки розвиватися дитячий мозок може лише відчуваючи безпеку поряд з емоційно стабільним дорослим. А якщо ми піднімаємо на неї руку, вона починає боятися. І її мозок замість розвитку шукає заспокоєння.

2. Знижується самооцінка, оскільки дитина оцінює себе нашими відгуками, нашими очима і словами. Якщо ми лупцюємо дитину, вона не перестає любити нас - вона перестає любити себе. Привіт труднощі у спілкуванні з однолітками та навчанні.

3. Дитина може засвоїти, що агресія на адресу іншого - це ок. І вирішувати конфлікти з однолітками (а пізніше - батьками) можна за допомогою кулака.

4. Дитина (дівчата частіше), на яку дорослі піднімають руку, вчиться сприймати агресію як норму. Тому у дорослому віці може терпіти приниження та побиття з боку абʼюзера, не виходячи зі стосунків і не звертаючись по допомогу.

Якщо нам вже дуже хочеться тріснути:

- кілька разів сильно плескаємо у долоні, аби знизити градус власних емоцій
- дихаємо, вмиваємося холодною водою
- дивимося на себе в дзеркало, це часто допомагає заспокоїтись
- просимо інших побути з дитиною

Але якщо нічого не працює і нам важко втриматися, аби не вдарити дитину, звертаємося до психолога. Бо діти не винні в тому, що вони у нас викликають таку потужну реакцію. Це вже наша історія.

Почуємось!

13/03/2024

Коли ми боїмося виступати перед аудиторією, фраза "Не бійся!" не працює.

Коли дитині страшно засинати одній, фраза "Тут нічого страшного немає" теж не працює.

Дивіться, питання не в тому, аби не боятися, а в тому, як подружитися зі своїм страхом. Бо страх є однією з базових емоцій як радість, гнів або сум. Відсутність страху - це патологія.

Тому, коли дитина боїться монстрів, алгоритм дій наступний:

1. Помітити її страх
2. Підійти, присісти чи погладити по спинці. Тобто дати дитині зрозуміти, що Ви поруч. Що боятися - це ок. Наша спокійна присутність вже заспокоює.
3. Співчутливо назвати і нормалізувати страх: "Ти виглядаєш наляканим/Мені здається, ти боїшся", "Так буває. Бояться навіть дорослі".

Інколи їй достатньо цього емоційного місточку між нами, і вона йде жити своє життя далі. (Згадайте, як інколи нам потрібно, аби нас просто вислухали, без порад і моралізаторства). І лише після того, як дитина заспокоїлась, ми можемо продовжувати:

4. Цікаво, а що тобі може допомогти подружитися з цим страхом? Нехай дитина поділиться думками. А далі й ми можемо запропонувати варіанти: довгим видихом видихнути свій страх/увімкнути нічник/поспівати/зробити розпилювач від монстрів/сказати другу "Мені страшно".

Бо сміливий не той, хто не боїться, а той, хто боїться, але робить. У своєму темпі.

Почуємось:-)

17/01/2024

Ми для дитини є тренажером, на якому вона практикує свої соціальні навички, аби в подальшому адаптуватися в садочку/школі/університеті/на роботі без нас. Вдома вона вчиться вибачатися, піклуватися про інших, проявляти ініціативу, захищати свої кордони. А також протистояти і відмовляти.

Тому нам важливо чути і приймати її «ні», якщо у 3 роки вона не хоче їсти наш борщ, у 7 - ходити на малювання, а у 13 - стригтися.

Це про те, аби вона була впевнена, що її голос має значення. Аби вона вміла насамперед чути себе і власні потреби, не порушуючи при цьому кордони інших.

09/01/2024

Сьогодні я хочу поділитися тим, що допомагає мені відновлювати сили. Перелік не по важливості, а перше, що спадало на думку. Якщо візьмете щось для себе, обома руками "за"!

1. Переглядати відео з німецькими вівчарками, бо в дитинстві я мала двох.
2. Співати за кермом на повну горлянку.
3. Плакати.
4. Думати про те, що, якщо у мене була б можливість заново прожити це життя, я би знову обрала свого чоловіка.
5. Прокинутися без будильника і провести день в ліжку з книгою, яку давно хотіла прочитати.
6. Зустрітися з психотерапевтом.
7. Зателефонувати мамі. Пожалітися. Або попліткувати:).
8. Нічого не робити, не відчуваючи за це провину.
9. Відволіктися на справу, до якої давно не доходили руки: генеалогічне дерево, сортування старих фотографій, новий рецепт.
10. Потренуватися в спортзалі.
11. Їсти морозиво і переглядати з 6-річним сином цікаву для обох (!) повнометражку. Або лоскотатися. Бо років за 10 це буде складніше:).

P.S. Приймати реальність такою, якою вона є, крокувати "one step at a time" і мати план "Б" буває надскладно, але мені сильно допомагає.

А які у вас палички-виручалочки?

07/12/2023

Буває. І причин може бути купа.
Тому ось ключові моменти:

1. Конфлікт - це невідʼємна частина сімейних стосунків. Він оголяє наші справжні потреби і інтереси. І питання не в тому, аби НЕ конфліктувати з партнером, а в тому, ЯК це робити. Перевірочне питання: «Чи вирішуємо ми проблему, через яку між нами виникає конфлікт?». Це якщо коротко.

2. Що ж стосується дитини, то найскладніше, мабуть, - це почуття провини перед нею, коли ми розуміємо, що (бляха-муха), вона ж все це чула/бачила. Чи не травмує це її? І що я за мама/тато?

Дивіться, дитяча травма зʼявляється там, де відсутня підтримка. Тому алгоритм дій, як підтримати дитину, якщо ми емоційно посварилися з партнером у неї на очах, наступний:

ВИЗНАЄМО, ЩО СТАЛОСЯ: після того, як емоції стихли, ми подихали і вмилися холодною водою, підходимо до дитини (в ідеалі разом, якщо ні - теж ок) і говоримо: «Ми щойно сварилися. І це точно не твоя провина».

ВИЗНАЄМО ПОЧУТТЯ ДИТИНИ: «Це було голосно. І мені дуже шкода, якщо ти злякалася. Я цього не хотіла. Вибач мене, будь ласка».

БЕЗПЕКА: «Мама і тато все ще дружать і люблять одне одного. Навіть якщо інколи ми гніваємося одне на одного».

РІШЕННЯ: «Наступного разу ми намагатимемося справлятися з нашими сильними емоціями без крику».

Ідея полягає в тому, аби показати дитині, що конфлікти трапляються. Що ми всі час від часу відчуваємо сильний гнів і роздратування, але попри це ми продовжуємо любити одне одного. Це найцінніший урок, який ми можемо дати дитині під час конфлікту.

А далі - змінюємось. По-чесному. Вивчаємо емоційний інтелект і сімейні стосунки. Звертаємось до сімейних психотерапевтів.

P. S. Якщо ж наша дитина стала свідком домашнього насильства, звертаємося по допомогу:
15-47 - телефон «гарячої лінії» Міністерства соцполітики України з попередження домашнього насильства
0 800 500 335 (з мобільного або стаціонарного) або 116 123 (з мобільного) - національна «гаряча лінія» з попередження домашнього насильства

22/10/2023

Поки деякі садочки і школи одягаються в оранжевий колір, зазирнімо за лаштунки Хеллоуіна з його павуками, кажанами та привидами. Тож, в чому сенс цього свята для дитини?

1. Передбачуваність. Страх - це нормальна реакція нашого організму на небезпеку. А передбачуваність і прогнозованість мінімізують почуття тривоги і страху. (Саме тому з дитиною ми спокійно і покроково проговорюємо, що на неї чекає у кабінеті педіатра, в новому садочку/школі або під час першої подорожі залізницею). Ще за декілька днів до 31 жовтня Хеллоуін починає поступово оточувати дитину: вона бачить зубасті гарбузові декорації в магазинах, чує про свято від друзів та педагогів. І це не лише знижує тривожність і побоювання нового, але й викликає зацікавленість. А інтерес знаходиться на протилежному від страху полюсі: що більше нас щось цікавить, то менше ми боїмося. Тим більше, коли свято проходить у колі друзів та з солодощами.

2. Ідентифікація зі страхом. Памʼятаєте, як маленькі діти, причаївшись поза дверима, зненацька вискакують, лякають нас і голосно регочуть своїм заразним сміхом? Так от, коли діти лякають інших, одягають страхітливу маску вампіра або костюм відьми, вони для себе перетворюються на страх. А страх не може боятися. Це називається ідентифікація зі страхом і є однією зі стратегій подолання страхів. Тобто, аби дитина подружилася зі своїм страхом, вона може його малювати, ліпити або ж переодягатися у костюм павука на Хеллоуін. Це також додає почуття контролю та влади, яке дитина відчуває не так часто, як їй би хотілося.

Однак, якщо наша дитина належить до 5% дітей, які бояться цього свята, ми можемо памʼятати, що:

- побоювання страхітливих масок і костюмів стихає ближче до 6-7 років
- примірка костюму заздалегідь може знизити страх
- наша щира цікавість “Про що ти думаєш, коли ти бачиш (те, чого дитина боїться)?” зміцнює наші довірливі стосунки з дитиною
- наша непохитна підтримка “Я знаю, як ти боїшся бачити інших у костюмах привидів, але я вірю, що у тебе вийде бути сильнішим за свій страх. Я поруч” додає впевненості дитині у своїх силах

Почуємось!:)