19/09/2022
Штани
Перші роки мого життя пройшли в радянському Києві. Окрім іншого, це означало, що одяг і предмети побуту в переважної більшості людей були однаково рагульні.
90-ті подарували доступні простому люду яскраві та інкубаторські леґґінси, куртки, джемпери, кросівки, чобітки тощо.
Коротше кажучи, я була і лишаюсь споживачем, який пережив голод різноманіття, тому схильна вестись на няшні і незвичайні ганчірочки та чобіточки.
Є певні бренди, дизайн яких привабливий для мене в найвищій мірі.
Одного разу я зайшла в магазин одного із таких виробників у пошуку якоїсь повсякденної сукенки, яку можна вдягти на роботу. Але тут, в двох кроках від входу в магазин, на видноті були ВОНИ! Ті самі штани. Їхня морфологія не має значення (важливо, мабуть, тільки обмовитися, що вони тотально АНТИОФІСНІ), бо тут головне почуття. Комусь воно, точно, знайоме. Коли бачиш річ і одразу причаровуєшся, бо впізнаєш «своє».
Це був той чарівний момент щирості до себе, коли замість «доречного» платтячка я придбала річ, точно знаючи, що саме її я хочу.
Тож, у двобої штани vs. офіс перемогли перші.
Та був у тих порах відтермінований для мене бонус.
Оскільки вони були незаурядні, то бігом впадали в око людям і «збирали» різноманітні коментарі.
Якось чоловік моєї подруги, зустрівши мене в якомусь звичайному вбранні, сказав щось накшталт:
«Нарешті ти вдягла щось привабливе, а не ті жахливі штани…». Я приголомшено подивилась на подругу у пошуку підтримки, але до свого сподиву почула: «А ти хіба не розумієш, що чоловікам таке не подобається?».
Моє обурення тоді було близьким до максимального.
Рефлексувала-рефлексувала і дорефлексувалась до того, що «мої штани» стануть довподоби «моєму» чоловікові. Так і вийшло.
То є велике щастя: знайти своїх і заспокоїтись:)