10/04/2025
Меланхолія жінок: про силу міжпоколінного передавання травми
Роздуми навколо книги Йоанни Куціель-Фридришак "Chłopki"
Останнім часом читаю багато нон-фікшн літератури, що торкається жіночого досвіду — історичного, тілесного, психічного. Але книжка "Chłopki. Opowieść o naszych babkach" Йоанни Куціель-Фридришак зачепила особливо. І не лише емоційно, а й терапевтично. Бо вона — про наших бабусь, про їхнє важке життя, про досвід, що не зникає безслідно. І про нас — жінок наступних поколінь, які не завжди розуміють, чому в нас стільки суму, гніву, провини чи болю — хоча, здавалося б, живемо в інших умовах.
Психоаналітик Крістофер Боллас писав: «У всіх є минуле, але не всі мають історію». Минуле — це пережите, сире, часто неусвідомлене. І тільки коли ми здатні дати цьому значення, перетворити на історію — тоді воно стає частиною нас, яку можна зрозуміти, прийняти, трансформувати.
Книга Куціель-Фридришак робить саме це. Вона збирає розпорошені, уривчасті, часто замовчувані спогади, історичні документи й факти, аби скласти цілісну, болісну й правдиву оповідь про селянських жінок Польщі XIX-XX століть. Вона говорить їхнім голосом, дозволяє їм бути почутими — і через це, ми, жінки сьогодення, починаємо по-іншому дивитися на себе.
Це книга не лише про життя "колись", це книга про те, що болить і тепер. Чому ми так часто відчуваємо втому, провину, сором, гнів або безнадію? Чому ми не можемо дозволити собі відпочинок? Чому боїмося виявити емоції або говорити "ні"? Бо не все, що було з минулим поколінням, зникає. Деякі речі залишаються — у вигляді несвідомих послань, родинних сценаріїв, тіней у нашій психіці.
Дівчинка як «зайва»
Перший розділ книги має промовисту назву: "Зайві". Вже при народженні дівчинку не записують на ім’я — лише стать і прізвище. Хлопець має ім’я, дівчинка — лише функцію. Селянській дівчинці дозволено існувати тільки за умови, що вона корисна, працьовита, слухняна. Вона швидко розуміє: її завдання — працювати, терпіти, мовчати. Ніхто не має часу на її потреби, почуття, дитинство.
Школа — часто єдиний промінь світла, який швидко згасає. Бо навчання вважається непотрібним: у господарстві завжди більше роботи, ніж прав на освіту. Тілесне покарання, сором, покора — ось виховні методи. Дівчинка має бути підготовлена до своєї майбутньої ролі: працівниці, дружини, матері. А любов, вибір, сексуальність — то не її прерогатива.
Шлюб як вирок
Свати приходять — і це фактично вирок. Дівчина не має права обирати: чоловіка, життя, майбутнє. Її шлюб — економічна угода для виживання родини. Її тіло більше не належить їй, як і її доля. Народження дітей, важка щоденна праця, насильство з боку чоловіка або його родини — звична частина її існування.
І, що найболючіше, у цьому жорстокому сценарії немає простору для інакшого досвіду. Навіть коли щось у ній всередині пручається, вона стикається з холодним, спокійним голосом іншої жінки: «Не плач, доню. Кожна жінка — невільниця. І ти не будеш винятком».
Ці слова — ядро міжпоколінної травми.
Психоаналітична перспектива: коли чужий біль стає моїм
З точки зору психоаналізу, травма, яка не була пропрацьована, передається далі. Через ідентифікацію — несвідому, але дуже потужну. Те, що не було висловлено, прожито, оплакано, — осідає в нас як «психічні фантоми» (Ніколя Абрахам і Марія Торок). Це не обов’язково спогади — це радше німа зона, яку ми носимо в собі, навіть не знаючи, звідки вона взялась.
У такій родинній системі дитина часто не має змоги побудувати власну психічну реальність. Вона має інкорпорувати тінь батьківської (а особливо — материнської) травми. Вона не може бути «собою», бо її психіка зайнята «Іншим».
Ганна Файмберг називала це «телескопуванням поколінь» — коли психічна травма попереднього покоління визначає долю наступного, витісняючи його власні бажання, емоції, навіть здатність до мислення. Особливо небезпечною є ситуація, коли ідентифікація з батьками супроводжується нарцистичною ненавистю до себе: я — ніщо, моє існування має сенс тільки в контексті родинного сценарію.
Парадокс жіночої любові
У книзі є дуже сильний уривок, де журналістка Катажина Сурмяк-Доманьська розповідає про свою маму — дочку селянки, яка "пройшла через життя у зігнутій позі". Коли батько застосовував насильство, мама відвертала очі. Коли донька чи онука мали конфлікт із кимось сильнішим — мати радила: змирися. І в той же час — пекла пиріг, проявляла турботу. Але ця турбота була умовною — її завданням було підтримати порядок, а не захистити дитину.
Це подвійне послання, яке добре знайоме багатьом із нас: «Я люблю тебе, але мовчи. Я піклуюся про тебе, але не бунтуй. Я тут, але за межі дозволеного — не виходь».
І ми ростемо — із сумішшю вдячності, провини, гніву й відчаю. Бо десь всередині знаємо: ця любов була не про мене, а про виживання в культурі, яка не давала жінкам жодного простору для вибору.
Меланхолія жінок
Меланхолія — це не просто смуток. Це втрата чогось у собі, що ніколи не було пережито свідомо. Це скорбота за собою — тією, якою не дозволили бути. Це те, що ми носимо в тілі, в симптомах, у стосунках, у психотерапевтичному кабінеті.
Книга „Chłopki” дає шанс поглянути на цю меланхолію не як на особисту ваду, а як на частину колективного жіночого досвіду. І, можливо, почати перетворення — з болючого мовчання на історію, яку можна розповісти. А значить — вивільнити простір для себе. Не лише для дочки й онуки, а й для себе самої.
_____
Текст написаний на основі виступу Беати Мацьєєвської-Собчак під час зустрічі Kujawskiego Koła Polskiego Towarzystwa Psychoterapii Psychoanalitycznej (25.01.2025, Торунь) та книги Йоанни Куціель-Фридришак «Chłopki».
