Шум Гармонії: психолог Анна Шумська

22/06/2025

ПРО ІДЕЮ МІСЬКОГО ПРОСТОРУ РЕСОЦІАЛІЗАЦІЇ ВІЙСЬКОВИХ ТА ЦИВІЛЬНИХ ЛЮДЕЙ ЯКІ ПЕРЕЖИЛИ ШОКОВІ ТРАВМИ

Україна в тривалій війні - емоційно відновлюватися, не коли все скінчиться, а в процесі боротьби - це необхідність.

Однією з умов виходу з шокового стану є відповідна рамка простору-середовища.

Тому мені цікаво розробити проект міського громадського простору, який допомагатиме відновлюватися та ресоціалізуватися військовим що були на фронті, постраждалим від війни цивільним, та іншим людям, що пережили шокові травми.

Для цього я потребую допомоги урбаністів та усіх зацікавлених побрейнштормити на цю тему.

З свого боку, як психотерапевт, я можу розповісти:
ЯК І ЯКІ ПОТРЕБИ ТРЕБА ЗАДОВОЛЬНИТИ, ЩОБ ВИЙТИ З ШОКОВОГО СТАНУ:

Шоковий стан - це по суті дуже дуже ДУЖЕ сильний переляк.

- коли стається щось страшне- людинка стискається втрачає відчуття землі під ногами, втрачає відчуття базової безпеки та довіри до світу. (Навіть якщо не усвідомлює це)

- далі живе зажатою- ця напруга і є травма яку ми в собі носимо.

- значить щоб пережити травму треба розслабитись - вийти з напруги. Це не відбувається одразу, щоб вийти з напруги спочатку в неї варто «увійти», тобто знайти достатньо безпечне середовище де можна просто посидіти напруженим і потупити, де не треба чимось конкретним займатися і спрямовувати кудись фокус уваги. Достатньо безпечне - це середовище де 1. є інші люди; 2 вони щось собі роблять ( конструктивне не деструктивне), 3 ці люди не агресивні. 4.ти до них приналежиш - тобто це соціальна сіточка на яку можна спертись.

- і лише після цього «співбуття» з своєю напругою в безпечному середовищі буде чуттєвий імпульс до дій, що і є поступовим шляхом до виходу з шокової травми та ресоціалізації.

- Відповідно це середовище людей що щось роблять має бути достатньо гнучким, щоб людина при потребі теж могла б підключитись до діяльності.

Безперечно, таку функцію виконує сімʼя.. наприклад:

Я сиджу за столом, бабця ліпить вареники, вода вже починає булькати, мама заходить в кухню і каже що прополола буряки і шось вони знов заросли, приходить молодша сестра, вона починає щебетати шось про те що йде на побачення, але Петя їй подобається більше ніж Єгор. Чути як тато рубає дрова. Діти старшої голосно регочуть і ганяються один за іншим: «чур не я!», «чур не я!» доноситься десь з двору…
В такому середовищі можна в безпеці мовчати сидіти і розжиматися і трохи розжавшись включитись/приєднатись до будь-якого із процесів - спитати сестру про кавалерів, чи почати помагати бабулі, чи пограти з дітьми, чи ще щось - тобто таким чином виходити з стану шоку і поступово повертатись до життя..

Окей, а якщо такої сімʼї нема і людина самотня - живе одна; чи сімʼя є, але вона деструктивна там бояться емоцій, наприклад: сидить так людина, а її смикають: «ану, розсівся, роби щось»; чи навпаки, надто жаліють і бережуть від роботи; чи кажуть: «в тебе лице таке сумне не засмучуй нас.. посміхнись»; чи кричать один на одного чи цькують когось…

В таких випадках, як і коли людина самотня, для відновлення цей простір не підходить - психіка буде продовжувати залишатися у напрузі.

Тож, людина піде на вулицю - вийде в місто в пошуках публічного, громадського середовища для відновлення. (Свідомо чи не свідомо)

ЯКІ РАМКИ ПРОСТОРУ ЛЮДИНА ЗНАЙДЕ У МІСТІ?

Конкретні івенти (майстер класи, лекції, кіноклуби, тренінги, виставки, конференції) - вони мають задану тему і напрям - а людині для відновлення після шоку не підходить коли фокус уваги треба кудись направляти - бо є потреба розфокусуватись, щоб перезібратись.

Спортивні івенти - одразу потребують тілесної включеності, а для відновлення після пережитого шоку - це зашвидко, спочатку треба увійти в тіло.

Спільноти за інтересами - рибаки/скелелази/ гурток вʼязання - так само як і з івентами - має конкретний напрям на який треба фокус - приходити і щось робити - знову ж не те, бо шукаємо середовище вільне від заданих дій.

Розвважальні події - концерти, стендапи, вечірки, ярмарки, фестивалі- ця сфера ніяк не допоможе розжатись після пережитого переляку - це гучно, людно й буйно. І далеко не факт що людина в стані радіти й веселитися..

Бари - так це майже воно, адже рамка барної культури якраз про безпосереднє середовище де можна спершу тихенько посидіти, а потім включитися в процес якоїсь комунікації, проте, це все відбувається на тлі спільного розпивання алкоголю, що звісно не приводить до виходу з шокового стану, а лише заганяє шок поглибше.

Звісно, можна просто посидіти десь в парку, там будуть ходити люди.. і нічо конкретного можна не робити, і не пити можна… і це вже близько до бажаного середовища, але немає приналежності - і сіра самотність може виїдати зсередини людину, що сидить в парку з своїм болем, а довкола якісь люди між собою спілкуються.

Коли дитина приходить на дитмайданчик там є гірки, карусельки і навіть качельки на двох, які обʼєднують до того не знайомих малих в одному соціопросторовому полі. Вони граються не кожен сам по собі, а і разом теж - бо фрейм майданчику слугує фактором формуванння приналежності.

А чи існують «дорослі майданчики»? З якогось моменту в містах України як грибочки повиростали спортивні майданчики з металевими тренажерами. Вони справді чудово обʼєднують через фрем простору окремих людей у спільноту, яка займається разом спортом.

РІШЕННЯ:

Для ресоціалізації і психічної реабілітації людей що пережили шокові події також потрібен просторовий доступний інструмент - публічний фрейм, що обʼєднує, на кшталт спорт майданчиків з тренажерами, проте пропонує інші - не повʼязані з спортивною активністю - види взаємодії з простором і в просторі, щоб відчути себе у безпеці і приналежним до інших людей.

Тож що це може бути?

Це щось для поєднання безпеки і грайливості. Це як дитячий майданчик тільки для дорослих — не спортмайданчик, може артмайданчик?
Можливо музичний майданчик? З стаціонарними барабанами хангами та палками дощу? Ще якийсь? Який? Давайте розробимо разом і доможемо людям що пережили багато важкого швидше та якісніше повернутись до нормального життя. Міський хаб який просторово притягує людей до взаємодії аби відтворити на символічному змісті зцілючий вайб приналежності до сім'ї..?

Урбаністи та небайдужі запрошую до спільнотворення ідеї проекту такого міського простору !

Заявки до співпраці надсилайте мені в особисті в тг: .

22/06/2025

Мене звати Аня, мені 34.

• 8 років практикую як психотерапевт (гештальт-підхід)

• 2 вищі: історія філософії та практична психологія (Могилянка бакалаврат; Шевченка магістратура; Грінченка ще одна магістратур) +1 післядипломне навчання на - гештальтпсихотерапевта (КГУ) а також спеціалізація по сімейній та дитячій психотерапії (КГУ)

• 10 останніх років психологічні теорії перевіряю в полях - на практиці свого життя. В планах на майбутнє велика сім‘я, діти та PHD з філософії, щоб науково описати процеси задоволення потреб людиною в сучасному місті - в аналіз яких занурена зараз. Мені подобається працювати психотерапевтом і досліджувати світи людей разом з ними. Улюбленими курсами дисциплінами в Могилянці були класична та не класична логіка, бачу чуттєві процеси у чітких схемах з причинно-наслідковими зв'язками, кайфую та бавлюся коли аналізую процеси.

• Глибоко відчуваю як рамка простору впливає на людину, як середовище спонукає чи перешкоджає задовольняти потреби. Досліджую способи створювати зцілююче середовище в рамках міста щоб допомогти військовим та цивільним людям пережити шокові травми в наслідок війни. Запрошую урбаністів до співпраці.

•Беру клієнтів в індивідуальну терапію очно у Львові чи Чернівцях та онлайн. Пишіть в повідомлення.

Більше мого психоаналізу процесів які ми проживаємо в телеграм каналі "Місце Бути"

22/06/2025

Щодо ненависті про яку писала в попередньому пості, то цей, то механізм її не присвоєння в дорослому віці - криється в дитинстві. Тоді у маленької людини дуже обмежений світ - сімʼя це увесь світ.

Якщо там я починаю ненавидіти, то звідти я не можу брати таку необхідну для формування любов. Так, во імя збереження себе, людинка навчається не ненавидіти, не спиратись на образу чи огиду чи злі, а відщеплювати ці відчуття.

Потім виростаєш - контекст життя змінюється до невпізнаваності - ножки ходять, ручки дотягуються куди хош, можливість мати багато полей контакту є - бери і створюй! Люди тут роблять боляче - зміни їх на інших - ти тепер великий!
Але але.. закарбовується психічна звичка - робити вже наявне середовище собі підходящим подавивши в собі ненависть огиду образу і біль. Це ми і іменуємо : «травматична парадигма поведінки».

Ну, короче, вибір індивідуальний жити за старою психічною звичкою яка колись була корисна бо дала вижити, а тепер шкідлива бо не дає Жить, чи власне відчувать і - Жить😘

04/11/2024

Конфліктуючі потреби - причина чому важко зробити вибір.

Неідеальність світу і невміння відчути своє безсилля перед цим - причина чому важко зробити вибір.

Негативний досвід, який не асимільовано - причина чому важко зробити вибір.

26/10/2024

19/10/2024

Люди завжди відчувають щось один поруч з одним. ЗАВЖДИ.

На сеансі клієнта часто ставить в ступор питання: «що ти відчуваєш поруч зі мною?». При намаганні дати відповідь, виникає сором, соромʼязливість і сумʼяття.. людина відводить погляд, занурюється у свої думки…
Декотрі кажуть, яка різниця, я тут про проблеми прийшов говорити..

А ти, друже, їх не вирішиш, а так і будеш по житті ходити і про них говорити, доки не дозволиш собі відчувати в контакті з людьми. І ще непогано б було розуміти відчуваєш що саме, та які дії ( слова, погляди) це тебе веде робити по відношенню до іншого.

Ми контакті стадні істоти - прошу памʼятати про це.
Вловлювати і розуміти що відчуваєш поруч з іншою живою людинкою - це база й основа.

Адже саме від відчуттів в момент контакту варто відштовхуватись, щоб будувати контакт і задовольнити свої потреби.

Люди, на жаль, роблять це рідко. Значно частіше контакт будується з ідей з голови: я прийшла- розказати тобі це; я прийшла зайнятись тут цим.. так не лиш в кабінеті терапевта, в житті, часто, теж.

Окей, а чого насправді ти тут хочеш, як розгортається чуттєва інтенція?
Може досить носити її замкненою в мʼязевій напрузі чи компульсивних діях ( посмикування, пиття водички, паління, шкрябання шкірочки біля нігтя і тд).

Декотрі справляються і троха дають собі бути, але лиш несвідомо: коли вони розмежовують зону відчуттів і зону дій з ідей раціональних. Свідома ідентичність тоді не охоплює чуттєвість, зате чуттєвість хитрим неусвідомленим жуком лізе за її межі.

Наприклад саме на такому вайбі люди стрибають в гречку і творять всяку фігню за яку потім соромно.

Від таких людей можна почути - я не це мав на увазі; або я і не думав на тебе дивитись; не вигадуй, нічо такого я не відчуваю...

Під нічо такого, зазвичай, найприємніші найцінніші і найбажаніші людській істоті речі: погляд сповнений любові, ніжний доторк, інтенція щирого інтересу про іншого, пристрасні вогники в очах.

Вибачте, але які б розумні ми не були - ми тупі, коли не помічаємо цього всього про себе та не вміємо за цим йти і розгортати й формувати близькість я-інший в тут і тепер.
Без вміння БУТИ СОБОЮ (назвімо його так) щастя не побачите.

Бо щастя - це таке субʼєктивне переживання, що виникає в наслідок задоволення потреб на границі контакту з світом.

Пс: ну а про наслідки накопичення нереалізованої енергії тілесних інтенцій і до чого приводять всі ці незавершені гештальти читайте в інших постах.

15/10/2024

Знаєте термін «соціальна батарейка»? ну, ота, що сідає 🪫
Я довго не могла зрозуміти його значення. Бо:

Під цим терміном мається на увазі стан виснаження і втоми після контакту з людьми, в якому шоб перебувати, потрібно знаходитися в сконцентрованому стані аналізуючи процес контакту, та утримувати свої живі пориви й імпульси аби уникнути фрустрації. А це дійсно чимала робота від якої втома буде.

То я не розуміла термін, бо в особистому спілкуванні практично не мала такого досвіду. Ба більше, я ще й не розуміла нащо люди свідомо вибирають бути там і з тими з ким втомлюються, а не насичуються.

Окей. Я пожила підросла зрозуміла. З переїздом в нове місто мені довелось з нуля шукати знайомих. І навик «триматись» справді важливий і цінний в новому середовищі, де:
1. Лише початок знайомства і ти зʼясовуєш ху іс ху і ху іс безпечний щоб емоційно проявитись.
Є ще один кейс, коли так діяти важливо:
2. Ти десь з технічних причин ( не, знаю, напр.) в черзі в паспортний стіл. І поруч люди які тобі напряжні, але тобі там потрібно бути і дочекатись своїх документів.

2 - так це просто про перетерпіти, все вірно.

1- це про певний період преконтакту, щоб впродовж нього якраз відсіювати і знайти своїх з якими можна розгортати життя на повну.

Колись в одній навчальній групі я спитала - «а ви що всі просто сидите і тримаєте життя у кишені?» і мені відповіли, що - «так». Я була вражена.

То ви цей, не будьте як ті підстаркуваті ( тілом, чи душею) дурники, не тримайте життя в кишені. Ходіть з тими з ким вона (батарейка) заряджається.

Тож якщо ваше звичне рутинне середовище таке -де ви тримаєте життя в кишені, то зробіть шось з цим! Це не окей на постійній основі; цей посил в маскультурі що соціальна батарейка має постійно від спілкування сідати - це маячня для тєрпіл. ( ба більше того, я вважаю що це стосується і професійного середовища, де моментами терпіти допустимо, але на постійній основі - ні! і в більшій мірі - навпаки - робоча діяльність має приносити соціальну реалізацію)

Пс: так, щоб вибудувати таке життя, і знайти таких людей і таку роботу потрібно докласти багато ( БАГАТО!!)зусиль, та в цьому і пойнт- саме на це тобі і усвесь твій відведений час - щоб будувати СВОЄ життя.

06/10/2024

Вчора з товаришем ми обійнялися коли прощались.

Цей товариш за типажем - хлопчик від яких я млію. Це люди які за психофізіологічною динамікою та способами регуляції дуже схожі на мою маму, тож потрапляють глибоко в мої поля травматичного досвіду, тож завжди залишають багато вражень.

На цей раз враження дуже приємні.
За ранковою кавою я помітила, що згадую той контакт, але не самі обійми, а те що було після. Ми завершили обніматися і він легесенько взяв мене за руку вище ліктя і трохи стиснув.
Я ловлю себе на тому що прокручую цей момент з насолодою. (а як ми, умнікі, знаєм- з насолодою щось, а значить саме це щось задовольняє потребу, саме це щось є бажаним для нашого розвитку).

Що в тому моменті?
Висновок до якого я дійшла: при еготизмі (еготизм- страх/неможливість розкритися і піти в контакт) причиною може бути саме травматичний момент виходу з контакту, а не сам досвід контактування.

Так і формується еготизм (так гештальтисти називають захисний механізм, який схожий на скафандр, що захищає від зустрічі з чуттєвим досвідом), бо краще вже не заходити в досвід, якщо при виході я всеодно не візьму важливе (контакт обірветься); або якщо при бажанні вийти мені зробити це буде не можливо (контакт затягнеться).

Тобто: якщо страшно піти в взаємодію ( з людиною чи процесом), то справа може бути в трудностях при виході, при попередньому пережитому досвіді, коли бажаний контакт або обривався, або затягувався, але не завершувався належним безпечним чином.

Тепер про сам доторк, щоб зрозуміти як я до цього дійшла і в чому цінність таких гіпотез.

Мама моя - це про близькість , в тому числі тактильну, але завжди з обриванням: мам, ти посидиш зі мною- да, звичайно - і достатньо відвернутись, як мама вже побігла щось своє робити…
Ну типу того і так ЩОРАЗУ.😞

Обійми в яких такий травматичний паттерн відтворюють мені - це коли в кінці обнімашок, хлопець бере мене за руки вище ліктя і здійснює такий легесенький рух на відсовування від себе.
Я зчитую це як обривання і неможливість асимілювати приємний досвід, типу: «це канєшно харашо, но це треба відставити, щоб робити діла.» Ніби в кульок набрали цукерочок, але потім прокололи дірку і всі цукерочки висипались і я йду додому, мало того що з пустим кульком, так ще й з дірявим. Тож не дивно, що наступного разу мені буде дуже страшно підставляти свій кульок під ваші цукерочки..

Мої сигнальні системи кричать «Алярм!» нас наібали, нас тут не люблять насправді і весь прожитий досвід обнімашок летить в пізду, замість присвоїтися і могти бути опопою при подальших контактах, стає каменем спотикання і страхом затискання, аля: не торкайся до мене, якщо потім відштовхнеш.

Десь так (якщо говорити про цей мікрорівень тілесних посилів) контрзалежні людішечки (які бояться що їх засмоче в контакт і вони стануть його рабами), кидають в ужас відштовхуючи співзалежних людішечок (які потім якраз тому і залипають і прилипають (якщо вже насмілились зблизитись), замість нормально виходити з контакту, бо бояться що як тільки почнуть віддалятись їх відпихнуть. Ну і врешті накопичення такого досвіду приводить до завмирання і формування таких регідних людішечок, які може б і хотіли, та вже й не знають як це воно зближатися і чуттєво взаємодіяти. 😞

Доторк яким мене потрогали вчора, коли мій лікоть стиснули, сказав мені: «ми закінчили сьогодні спілкування, але мені приємно, я не хочу це відривати і кидати, я буду радий тебе бачити наступного разу..»
Додому я пішла з цукерками😊

Тож лікування:

Контрзалежному насмілитись не відпихати, повіривши, що належиш собі, співзалежному не залипати і кінчати вчасно, повіривши, що з тобою ще потім теж захочуть взаємодіяти. І так станеться диво і заморожені розморозяться ( вийдуть з своїх скафандрів), Алелуйя, браття й сестри!

Іншими словами: якщо потурбуватись про умови контакту, де людина з еготизмом кілька разів переживе досвід плавного і безпечного виходу з контактування, то еготизм почне розвіюватися і людина зможе вільніше будувати стосунки з людьми та світом, відчуваючи, що належить собі та вільна зближатись та віддалятись коли відчуває інтенцію руху до чи від, без додаткових на це зовнішніх умов.

Отож
Послідкуйте за цими тихенькими словами мови тіла; ми говоримо ними постійно, вони кажуть багато, це може бути тими факторами які роблять нам фоновий настрій.
Ці слова можна спробувати вимовляти інакше, що дасть змогу вилізти з травматичних кіл.

Жмак жмак, вас всіх за лікоть☺️

13/06/2024

Я істеричка

Я істерю собі щоранку, якщо нема нагальних справ – перші дві години після прокидання – це внутрішня істерика – це про дикий кіпіш про стан речей в моєму житті. Це відчуття через які курці після прокидання хочуть цигарку - бо краще контактувати з цигаркою, ніж з цим в собі.

Істеричка не наділяє смислом мене чи те шо є – це про бажанням спати далі – тікати в сон(і не можливість, бо колись могла то спала по півдня), чи пошук куди б, в які поля, втікнути від життя яким живу в інше життя.

Я перевіряла я тікала багато разів кидаючи все, у стосунку, і інші способи жити, в якісь справи чи проекти. Я промацала бульбашку в якій живу – вихід з неї тільки через самовдосконалення. Через здобування нових способів бути. Не нарцистичних, ці я для себе вичерпала. Мені треба надійні опори, мені треба знання і навики. Я втомилась їздити на харизмі – істеричка в мені -- ні, вона не хоче по прямому, вона шукає обхідний шлях – це протест проти правди, що ніяк окрім брати і робити. Я чекаю коли протест закінчиться, бо колись його не перечекали важливі дорослі, а завжди підтримували і втішали і задовольняли істеричку, я ця доросла тепер, я істерю собі, довелось навчитись витримувати.

Я хочу себе продуктивну, хай помаленьку, але цю, з цього життя і продуктивно крокуючи у нове. Істеричка хоче перелітати перестрибати сходинки.
Раніше вдавалось відштовхуватись від пустоти і перестрибувати – аркан шут більше не працює – шутки скінчились, в інший вимір може вийти не шут, а маг - опираючись на свої сили. Я маю їх здобути.
Мені важко.
Важко – це нормально.

Ми, нарциси про це були не в курсі.
Підігрівала нарцисизм психологічна культура спрямована на масу, у них все навпаки, їм дійсно треба послухати істеричку і перестати мучатись – зробити щось не по волі зусиль а по легкому хотінню та імпульсу. Це погана рекомендація для тієї, яка лиш за імпульсом своїм і ходила – це погана рекомендація для мене. Така рекомендація привела мене там де я є. Мені тут не подобається. З хорошого, я більше не шукаю примарний вихід чи того, хто відчинив би двері далі – я будую двері, визнаючи, що це важко. Вихід (втечу) шукає вона по 2 години вранці – травматична ідентичність дисфункціональної істерички – що досі ніяк до кінця не змириться з даностями нашої реальності.

Шукати куди втекти 2 години вранці – це не так і страшно, якщо порівняти з 2015м, тоді я 8 місяців не могла вийти з дому. Витримування діє, ми стаємо ближчі, вона розчаровується у своїх способах і починає довіряти мені і світу. Лишилось всього по 2 години вдень і то не щодня.
Ще трошки.

Тсс, зараз я доп’ю каву, ти видихнеш, перестанеш мєтатись і кіпішувати, ми візьмемось за руки і підем в наш день.