16/05/2025
У світі, де жінці дозволяли бути хіба що чиєюсь дружиною, матір’ю або тінню, одна українка з села Довжанка вирішила стати лікаркою. Не просто вирішила — стала. Першою.
Софія Окуневська народилася 12 травня 1865 року у родині, де вже тоді життя перевернулося з ніг на голову. Її батько — священник — після смерті дружини кинув сан і вступив до медичного факультету у Відні. Так, у дорослому віці, почав усе з нуля і став знаним лікарем. Його брат, дядько Софії, Данило Окуневський, став першим українцем, який отримав вищу фармацевтичну освіту.
У п’ять років Софія втратила матір. Дитину віддали на виховання до тітки Теофілії, дружини Івана Озаркевича — впливового греко-католицького священника і прогресивного інтелігента. У цьому домі дівчинка зростала серед розмов про книжки, науку, музику. Тут вона подружилася з Ольгою Кобилянською — і їхня дружба тривала все життя. Тітка не підтримувала прагнень племінниці до освіти, але Софія не питала дозволу.
У 19 років вона вступила до Львівської академічної гімназії, а через рік — склала іспити на атестат зрілості. Була єдиною дівчиною з гімназійним атестатом у всій Галичині й однією з 13 — на всю Австро-Угорську імперію. Вчилася у найкращих, іспити складала перед Іваном Франком, Іваном Нечуєм-Левицьким, братом Ольги Кобилянської — Юліаном.
Софія мріяла стати лікаркою. Але в імперії жінки не мали права на університетську освіту. Тож вона поїхала до Швейцарії, де вступила до Цюрихського університету. Її сестра Наталка — разом із нею. У 1896 році Софія стає першою українкою, яка отримала диплом лікарки. А трохи згодом — стала докторкою медицини. Дисертацію писала про анемію крові.
У Цюриху вона зустрічає чоловіка — поляка Вацлава Морачевського, ветеринара, проукраїнського інтелігента. Вийшла заміж у 25 років — тоді це вважалося пізно. Разом із чоловіком переїхала до Кракова. Але там почалася її особиста боротьба: диплом лікарки визнають лише через чотири роки, і навіть після цього Софія не могла знайти гідної роботи. Вона народила двох дітей — Юрія та Єву — і майже повністю поринула в материнство.
Але мрія про медицину жила в ній завжди. У Львові, куди вона повернулася тимчасово, Софія почала працювати в "Народній лічниці" — безкоштовно, для бідних. Там вона обирає гінекологію — і стає першою жінкою-гінекологинею в Галичині. Організовує курси для сестер милосердя, акушерок, складає український медичний словник, створює першу лікарську профспілку. Вона першою в Австро-Угорщині застосовує променеву терапію в лікуванні онкології.
Її поважали. Її цитували Франко і Стефаник. Вона підтримувала письменниць, публікувалася в альманасі "Перший вінок", переконала Кобилянську писати українською.
А потім — удар. Її чоловік зрадив. Залишив заради світської художниці Марії Водзінської. Софія розлучилася. І коли здавалось, що гірше вже не буде, настала війна. Вона покинула Львів і пішла працювати в табори — лікувати українських військовополонених.
Та найстрашніше чекало попереду: донька Єва, не переживши зраду батька, вкоротила собі віку. Софія на рік зникла зі світу — нікого не бачила, ні з ким не говорила, окрім сина і пацієнтів. Оговталася тільки з появою онуки — маленької Софії.
Останні роки життя Софія Окуневська присвятила жінкам: вступила до Українського товариства жінок з вищою освітою, писала, викладала, надихала.
А потім — раптовий напад. Гнійне зараження. І ніхто не зміг її врятувати. Докторку, яка врятувала сотні життів, не врятував ніхто.
Її поховали на Личакові, поруч із рідними. А її ім’я досі звучить не так голосно, як мало би. Але саме завдяки таким жінкам, як Софія Окуневська, ми живемо в час, коли дівчина з мрією про медицину — це норма, а не виняток.
https://www.facebook.com/share/p/1XoKQpiYTL/
У світі, де жінці дозволяли бути хіба що чиєюсь дружиною, матір’ю або тінню, одна українка з села Довжанка вирішила стати лікаркою. Не просто вирішила — стала. Першою.
Софія Окуневська народилася 12 травня 1865 року у родині, де вже тоді життя перевернулося з ніг на голову. Її батько — священник — після смерті дружини кинув сан і вступив до медичного факультету у Відні. Так, у дорослому віці, почав усе з нуля і став знаним лікарем. Його брат, дядько Софії, Данило Окуневський, став першим українцем, який отримав вищу фармацевтичну освіту.
У п’ять років Софія втратила матір. Дитину віддали на виховання до тітки Теофілії, дружини Івана Озаркевича — впливового греко-католицького священника і прогресивного інтелігента. У цьому домі дівчинка зростала серед розмов про книжки, науку, музику. Тут вона подружилася з Ольгою Кобилянською — і їхня дружба тривала все життя. Тітка не підтримувала прагнень племінниці до освіти, але Софія не питала дозволу.
У 19 років вона вступила до Львівської академічної гімназії, а через рік — склала іспити на атестат зрілості. Була єдиною дівчиною з гімназійним атестатом у всій Галичині й однією з 13 — на всю Австро-Угорську імперію. Вчилася у найкращих, іспити складала перед Іваном Франком, Іваном Нечуєм-Левицьким, братом Ольги Кобилянської — Юліаном.
Софія мріяла стати лікаркою. Але в імперії жінки не мали права на університетську освіту. Тож вона поїхала до Швейцарії, де вступила до Цюрихського університету. Її сестра Наталка — разом із нею. У 1896 році Софія стає першою українкою, яка отримала диплом лікарки. А трохи згодом — стала докторкою медицини. Дисертацію писала про анемію крові.
У Цюриху вона зустрічає чоловіка — поляка Вацлава Морачевського, ветеринара, проукраїнського інтелігента. Вийшла заміж у 25 років — тоді це вважалося пізно. Разом із чоловіком переїхала до Кракова. Але там почалася її особиста боротьба: диплом лікарки визнають лише через чотири роки, і навіть після цього Софія не могла знайти гідної роботи. Вона народила двох дітей — Юрія та Єву — і майже повністю поринула в материнство.
Але мрія про медицину жила в ній завжди. У Львові, куди вона повернулася тимчасово, Софія почала працювати в "Народній лічниці" — безкоштовно, для бідних. Там вона обирає гінекологію — і стає першою жінкою-гінекологинею в Галичині. Організовує курси для сестер милосердя, акушерок, складає український медичний словник, створює першу лікарську профспілку. Вона першою в Австро-Угорщині застосовує променеву терапію в лікуванні онкології.
Її поважали. Її цитували Франко і Стефаник. Вона підтримувала письменниць, публікувалася в альманасі "Перший вінок", переконала Кобилянську писати українською.
А потім — удар. Її чоловік зрадив. Залишив заради світської художниці Марії Водзінської. Софія розлучилася. І коли здавалось, що гірше вже не буде, настала війна. Вона покинула Львів і пішла працювати в табори — лікувати українських військовополонених.
Та найстрашніше чекало попереду: донька Єва, не переживши зраду батька, вкоротила собі віку. Софія на рік зникла зі світу — нікого не бачила, ні з ким не говорила, окрім сина і пацієнтів. Оговталася тільки з появою онуки — маленької Софії.
Останні роки життя Софія Окуневська присвятила жінкам: вступила до Українського товариства жінок з вищою освітою, писала, викладала, надихала.
А потім — раптовий напад. Гнійне зараження. І ніхто не зміг її врятувати. Докторку, яка врятувала сотні життів, не врятував ніхто.
Її поховали на Личакові, поруч із рідними. А її ім’я досі звучить не так голосно, як мало би. Але саме завдяки таким жінкам, як Софія Окуневська, ми живемо в час, коли дівчина з мрією про медицину — це норма, а не виняток.
