02/07/2025
Про дитячу та дорослу історію.
Що це насправді:
• Не маніпуляція — а вираження сильного емоційного стану, з яким дитина ще не вміє впоратись.
• Часто тригером є втома, голод, надлишок стимулів, почуття безсилля.
Як реагувати:
• Спокій дорослого = безпека для дитини.
• Не зупиняти істерику силою, а бути поруч, витримувати, називати емоції:
“Ти злишся, тобі дуже хочеться оцю іграшку. Я бачу, як тобі важко зараз.”
• Після — проговорити, коли дитина заспокоїлася.
Що НЕ допомагає:
• “Заспокойся негайно”, “Ти така істеричка”, “Ще раз так зробиш — лишишся без мультиків”.
Доросла істерика
Як виглядає:
• Накопичення → зрив. Гучні реакції, крик, плач, і навіть агресія.
• Часто приходить, коли немає дозволу на вразливість, коли довго стримував і “тримався”.
Що за цим стоїть:
• Перевантаження. Безсилля. Потреба бути побаченим.
• Часто — дитяча частина в нас, яка ніколи не навчилася по-іншому реагувати.
Як собі допомогти:
• Помічати перші сигнали: напруга, дратівливість, тривога.
• Давати собі час: “Зараз я роздратована — треба вийти, подихати.”
• Пізніше — розібратись, чого я насправді хотіла в той момент?
Що поєднує дитячу та дорослу істерику:
• В обох випадках — це крик про допомогу, але не завжди словами.
• Те, як нас витримували в дитинстві — ми несемо у свої реакції.
• Якщо нас знецінювали, ми вчитимемось “бути з собою” вже в дорослому віці.
Дитяча істерика це спосіб народження “Я” дитини
Істерика — це не лише емоційний зрив. Це момент народження окремої волі, заяви: «Я є. Я хочу. Я не хочу».
Це болючий, але природний процес формування Я-ідентичності дитини.
Що стоїть за істерикою (віком 1,5–5 років):
• Дитина вперше починає усвідомлювати, що вона — окрема істота, а не продовження мами чи тата.
• Вона відчуває бажання, але не вміє ще керувати емоціями.
• Коли дорослі не погоджуються — виникає внутрішній конфлікт: Я хочу – мені не дають → буря.
З погляду розвитку:
• Істерика — це психоемоційне напруження, через яке проходить ріст психіки.
• У цей момент дитина не “погана”, не “маніпулює” — вона вчиться бути собою.
• Це та сама зона, де народжується самостійність, особисті межі і “Я-можу”.
Роль дорослого в цей момент:
Бути контейнером. Не зламати. Не злитись. Не соромити. Витримати.
Коли дорослий:
• не кричить у відповідь;
• не намагається “втихомирити будь-якою ціною”;
• залишається поруч і називає почуття:
→ він допомагає дитині збудувати міст між “хаосом” і “Я”.
Фрази, які допомагають народженню “Я”:
• “Ти маєш право злитися. Я тут.”
• “Я бачу, як тобі важко. Це минеться.”
• “Я тебе люблю, навіть коли ти дуже злишся.”
• “Зараз ми не можемо цього зробити, але твої почуття важливі.”
Як ми можемо зашкодити цьому процесу:
• Якщо соромимо: “Ну ти і влаштував!”
• Якщо відкидаємо почуття: “Нічого страшного, не реви.”
• Якщо караємо за емоції — дитина вчиться ховати своє “Я”, а не розвивати його.
У дорослому віці — та сама дитяча частина вибухає
У ситуаціях, коли:
• людину не чують;
• щось “не по її” —
спрацьовує та сама дитяча схема:
«Якщо мене не чують — я кричу!»
Дорослий зовні — але всередині 3-річна дитина, яку тоді не витримали.
Вона не навчилась по-іншому заявляти: “Я хочу”, “Мені боляче”, “Мені страшно”.
Такі люди часто:
• легко впадають у емоційні зриви,
• відчувають несправедливість, образу, безсилля,
• зриваються через дрібниці,
• не витримують фрустрації (неможливості одразу отримати бажане),
• і часто кажуть:
“Я не знаю, що зі мною відбувається. Просто накриває.”
Терапевтично: це регресивний зрив
Це не “істеричність” як риса характеру.
Це — повернення в ту емоційну віконну точку, де зростання колись зупинилося.
Як з цим працювати:
• Пізнати свою “маленьку” частину: яка не витримує, лякається, не знає, як інакше.
• Зустрітись із нею співчутливо, а не засоромлено.
• Навчитись розпізнавати емоції і потреби раніше, ніж вони вибухнуть.
• Іноді — пройти процес “доглядової” терапії, де дорослий вперше переживає досвід витриманості.
