11/08/2025
Життя з війною щодня — це постійне порушення базового відчуття, яке забезпечує зростання і розвиток: безпеки.
Але психіка адаптується. І з часом те, що колись викликало шок, стає звичним. Ми продовжуємо жити, працювати, любити — попри нічні прильоти, тривоги, втрати. Це не означає, що всередині нічого не змінюється. Просто ми вчимося не зупинятися.
Спробуйте розповісти людині з мирної країни, що над вашим домом уночі пролетіли кілька «Шахедів». Що ваші діти проводять частину життя в укриттях, а сирена може зупинити урок, операцію або сон. Що новини — це не просто «фон», а щоденна статистика смертей. Що життя розділилося на "до" і "після", і памʼять про це не можна вимкнути.
Але адаптація не скасовує наслідків. І з часом більшість із нас починає відчувати наслідки хронічного стресу — тривожність, депресивні стани, емоційне вигорання, психосоматичні розлади, втрату енергії. Це не "слабкість", а природна реакція людини на ненормальні умови. І з цим можна працювати.
---
А що ж говорять ті, хто звертається по допомогу?
У військових і ветеранів темами звернення часто є "звичайні" життєві труднощі: непорозуміння в родині, виховання дітей, зміна професії, відчуття втрати орієнтирів. Та водночас — чимало запитів стосуються наслідків бойового досвіду: проблеми зі сном, агресивність, емоційне оніміння, втрата інтересу до життя, труднощі з памʼяттю, тривожність, думки про самогубство, залежності.
Це можуть бути симптоми посттравматичного стресового розладу (ПТСР) — і він потребує не витримки, а лікування.
Часто страждає здатність радіти й бути поруч з іншими: складнощі в адаптації до цивільного життя, зокрема в комунікації з «цивільними», можуть викликати додаткову ізоляцію.
---
Потребують підтримки і родини військових.
Незалежно від того, де зараз на службі їхній близький — чекання теж виснажує. Розлука, щоденні тривоги, спроба «тримати» родину на собі. Часто саме рідні стають головною опорою для бійця, і самі ж залишаються без підтримки.
Роль психолога тут — не лише в "слуханні", а й у поясненні: чому ми реагуємо саме так, чому складно, як змінюються очікування, і що робити, коли реальність не співпадає з уявленням про «повернення до нормального».
Бути з війною поруч щодня — важко. Бути з нею наодинці — ще важче.
Розуміти свої обмеження, шукати і приймати підтримку — це не слабкість, а ознака зрілості. Турбота про себе — теж частина витривалості.
Допомога поруч. І вона може стати першим кроком до відновлення.
Авторка тексту: Доктор філософії, лікар-психіатр, психоаналітик, дослідниця теми психічної травми — Мирослава Дзісь
