28/08/2025
ЧОМУ НАС СТИРАЮТЬ ТІ, КОГО МИ КОЛИСЬ РЯТУВАЛИ
Є такий біль, якого не занесеш у діагноз. Тебе не вбили. Не принизили. Не зрадили напряму.
Тебе просто стерли з пам’яті. Як замітку з минулого життя. Як непотрібний нагадувач про те, що колись хтось лежав у багні і ти був тією рукою, яка його тягнула вгору.
Ми не про дрібниці. Ми про ті випадки, коли ти рятував людину від загибелі.
Коли ти витягував друга з алкоголізму, возив по рехабах, заспокоював родичів, прикривав його на роботі, оплачував штрафи й витирав блювоту, бо всі інші від нього вже відхрестились.
Коли ти витягав когось із тюрми не буквально, а через протекцію, через адвокатів, через репутацію, яку поставив під удар, бо вірив, що він чи вона мають право на другий шанс.
Коли твоя подруга, у якої було на дні все: і психіка, і тіло, і гаманець, вона спала в тебе на дивані, ти водила її до психотерапевта, збирала їй речі, витирала її істерики, боролась з її залежністю від токсичних стосунків. І вірила, що вона знову стане собою.
І знаєш, що далі?
Вони піднялись. Справді. Вилізли. Випростались. Обросли новими людьми. Знайшли любов. Працю. Сенс.
А ти став… Нагадуванням. Про те, ким вони були. І якщо раніше вони молилися на тебе, зараз обходять тебе десятою дорогою. Бо ти знаєш про них усе те, що вони самі хотіли б забути.
Цей тип поведінки не виняток. Це не чиясь особиста образа. Це типовий психологічний механізм.
✓ Карл Юнг писав про «тінь» — те, що ми в собі заперечуємо. І от ти той, хто бачив людину у її тіні. Не у світлі сцен, не в презентаціях і подяках, а в пеклі. А тому тебе треба прибрати. Бо ти дзеркало того, ким вони були.
✓ Ерік Берн, творець трансакційного аналізу, вказував на динаміку ролей:
рятівник →жертва →агресор.
Дуже часто після порятунку жертва вважає рятівника «непотрібним». Бо його місія завершена. А далі або ігнор, або відштовхування.
✓ Бруно Беттельгейм описував, що після важкої життєвої трансформації людина часто формує нову ідентичність, у якій усе минуле навіть позитивні фігури, виключається, бо асоціюється з болем.
✓ Джудіт Герман, працюючи з людьми після травм, помічала: пацієнти відрізають зі свого життя всіх, хто був поруч під час їхнього «дна». Це не завжди свідома жорстокість, часто це психологічна втеча, нездатність витримати себе колишнього.
✓ І нарешті, Габор Матé, гуру у сфері травми й залежностей, каже чітко:
«Ми не уникаємо зла. Ми уникаємо доброти, яка була до нас у найгірший момент. Бо вона нагадує, що ми тоді не тримались. Що ми були зламані. А зламане хочеться приховати».
І ось тут логічний перехід до найгострішого прикладу — сім’ї.
Коли йдеться не про друзів. А про дружину, чоловіка, коханця, кохану, які були поряд у бідності, в зневірі, в нічних змінах, у гуртожитках, у приниженні.
Дружина, яка віддавала останнє, з роками стає «непотрібною». Бо чоловік досяг і тепер соромиться, що колись у нього не було шкарпеток без дірок. А вона — це його дірки.
Чоловік, який роками підтримував жінку в її кризі, її депресії, її невдачах, згодом отримує від неї мовчанку. Бо вона, відбудувавши себе, бачить у ньому стару версію, як фото до пластики.
Це той самий психологічний процес. Це не любов згасла. Це тінь заважає. Це дзеркало стало нестерпним.
Але саме тут важливо сказати правду:
Проблема — не в тобі, хто допомагав. Проблема — в них.
У їхньому страху. У незрілості. У потребі переписати себе заново, вирізавши з фільму тих, хто був у головних сценах.
Це не «життя йде далі». Це не «розійшлися інтереси». Це — невдячність.
Допомагати варто. Але не чекай подяк. Бо подяка — це не результат твоїх зусиль. Це лакмус їхньої душевної якості.
І якщо тебе стерли — не бий себе. Ти зробив усе, що міг. А вони просто не витримали спогаду про себе справжнього.
Автор посту група " Брутальний реалізм"
