Игорь Ларин, психотерапевт

25/06/2025

Я захоплююсь чоловіками, які наважилися піти проти соціальних стереотипів.
Так само, в цьому місці, я вражаюсь і жінками.
Але у чоловіків, на мою думку, значно більше соціальних обмежень.
Їм складніше.
Зовнішній світ не має до них поблажливості.
Я знаю це по собі і, звісно, бачу у своїй практиці.

Я захоплююсь чоловіками, які не пішли за готовими шаблонами «чоловік має», а наважилися зазирнути в суть себе.
У своє невідоме й незвідане.
Поринули у власну внутрішню темряву й хаос — і впорались із ними.
І сформували власне Хочу.

Цей шлях не для слабких серцем.
Саме тут серце набуває сили, краси й щільності.

Найголовніший вибір, перед яким ми стаємо, часто навіть не усвідомлюючи цього: я обираю щастя чи я обираю страждання?
Далі все складається відповідно до цього вибору.

Наш сценарій завжди буде написаний.
Біда, якщо не нами.

13/06/2025

Мені складно сказати що саме я переживаю, але це співзвучно з народженням.
Дитини, людини, життя, світла

Я з неймовірною та світлою новиною до вас.
Едік Биков, мій клієнт, який втратив зір на війні і понад рік жив у зовнішній темряві, після операції у Дніпрі, воїн, з яким я працював майже рік і який за цей рік мене жодного разу не бачив, — почав бачити на праве око.

Ділюся з вами цією радістю. У цьому є й часточка вашої участі.

Вірте.
У Любов, у Життя, у Світло.
Практично всі лікарі, з якими я спілкувався, поки працював з Едуардом, казали мені, що надії немає.

Вірив Едік і вірила Марина .bykova.pilates .
І цього буває достатньо, щоб сталося диво.

Не опускайте рук.
Все у цьому житті залежить від вас.
І від любові до вас ваших близьких.

Марина, я захоплююсь твоєю відданістю та самопожертвою.
Едік, ти для мене приклад жаги до життя.

PS
Друзі, хто хоче допомогти Едіку та Марині,
пишіть Марині.
Впевнений, знаю — їй зараз потрібна допомога.
З квітня 2024 року — по госпіталях.

22/03/2025

Вибач своїх батьків – і це дасть тобі шанс.
Є така стратегія, але я не впевнений, що вона завжди працює.
Що робити тим, у кого не виходить пробачити?

З нічого не можна зробити щось.
Близькі стосунки завжди мають бути наповнені переживаннями.
Якщо їх, переживань, немає, то зустрічатися можна лише одним.
Головою.
У кращому разі.
Результат завжди буде так собі.
Але як є.

Дітям із батьками як?
Або пощастило, або ні.
Є діти-щасливчики.
А є – невдахи.
Діти, яким колись не пощастило по-крупному.
Не пощастило в тому, що від них зовсім ніяк не залежало і залежати не могло за визначенням.
У свідомості та зрілості їхніх батьків.
У сформованості їх як дорослих фігур, на які може спертися дитина.

Але як би там не було, це не привід зупинятися.
Це привід для жалю.
Це привід для оплакування їхньої недосконалості.
І це привід для злості.

Мій батько пішов від моєї мами, коли мені було три.
Потім він кілька разів ситуативно і несподівано з’являвся в моєму житті.
І так само стрімко зникав.
Два найяскравіші почуття, з якими у мене асоціюються зустрічі з ним, – пекучий сором і вина.
Пам’ятаю, як у квартиру заходила без настрою бабуся і кидала через плече:
— Іди, там твій прийшов!
Казала так, що нібито мені потрібно було зробити вибір.

І я йшов.
Мій сидів штучно веселий, на лавці біля під’їзду (в квартиру його не пускали), я сідав поруч і миттєво провалювався в сором.
Обпікаюче-крижаний, паралізуючий усі кінцівки, язик і пам’ять.
Я досі пам’ятаю, про що думав, не один десяток років тому, сидячи поряд із неймовірно далеким, але таким близьким мені чоловіком.
Мої переживання, шалено вириваючись назовні дитячим серцем, запитували мене про одне: чому поряд із «своїм» я почуваюся таким чужим?

Мій рідний батько – дуже самотній і не погана по суті людина, яка так і не знайшла себе у своєму житті.
Мене в ньому він також не виявив.
Моє перше й відчутне знайомство з токсичним соромом сталося поруч саме із татом.
Того дня, на лавці біля під’їзду двоповерхівки.
Батько йшов, приходив, а сором оселився під моєю шкірою.

Вітчим – теж не найгірший дядько на землі, з’явився у мої п’ять, запам’ятався нетверезими понтами й жорсткою силовою конкуренцією з пацаном.
Тобто зі мною.

Я пам’ятаю його удар.
Добре поставлений, хльосткий і насмішкуватий.
Він бив дванадцятирічного з розмаху, як рівного спаринг-партнера, у моменти, коли я дозволяв собі ставати на захист мами.
І він познайомив мене зі страхом.
І зі злістю, що сильніша за страх.
І, як не дивно, залишив після себе шлейф теплих спогадів.
Мені тяжко це пояснити в буквах. Але, повірте, так буває.
Його позбавили батьківських прав, на той час ми вже кілька років не бачилися, і він був, по суті, чужою мені людиною, коли помер у свої сорок п’ять.
Але я жодної хвилини не сумнівався, чи хочу я провести його в останню і довгу дорогу.

Мама.
Я безмежно потребував її визнання й можливості відчути себе по-справжньому СВОЇМ.
Якщо зовсім чесно, я не пам’ятаю зараз, щоб вона відверто займала бік вітчима, але підтриманим нею я себе ніколи не відчував.
І тікав у сарай плакати.
А вони мирилися.
Помирившись, мама йшла мене шукати.
Знаходила швидко.
Сенсу тікати й ховатися насправді не було ніякого,
тому що у цьому процесі важливим було одне-єдине: щоб тебе швидко знайшли, усе глибоко усвідомили, щиро попросили пробачення і довго-довго говорили про любов.
Як свому.

Мама пробачення у мене не просила.
Знайшовши, казала: «Не коверзуй, Ларин» і йшла далі у своє творче життя.
Вона робила людям красиво.
Красиво зробити собі в неї не виходило.

Зараз я не зовсім про маму. Скоріше про покинутих хлопчаків і дівчат у їхньому дитячому житті.

Минуло вже не одне десятиліття.
Але час від часу, десь дуже глибоко, в районі «сонечка», щемить.
Від жалю і смутку.
Від неможливості відчути себе любимим поруч із татом і своїм поруч із вітчимом.
І бачити включеність, радість і тепло до пацана в очах обох.

Хлопчику важливо знати й розуміти про чоловіче життя з перших рук. Тобто чоловічих.
Дівчинці – про жіноче.
З досвіду жінки.
Важливо, щоб ці руки самі мали виразне і ясне уявлення про досвід його проживання.
Чоловічий і жіночий.

Дозвольте вашим дітям стати своїми.
Тільки не функціонально, а за почуттями.
І не провалюватися в токсичний сором, зустрічаючись із вами уривками.

Вони будуть вам за це безмежно вдячні.
І своїм дітям понесуть те саме.
І раптом у нас почне виходити будувати здорові сім’ї?
А потім суспільство, яке не буде знати що таке війна?

07/02/2025

Бути поряд із людиною, чиї ціннісні категорії затиснуті в парадигмі “Маю”, дуже небезпечно.
Це аксіома.

Якщо ти завжди щось винен і не собі, то тебе або затрахають до смерті чужими інструкціями,
Або залюблять – до неї ж.

У вашій смерті свого внеску, звісно, не побачать ні перші, ні другі.

Перші будуть впевнені, що її прихід – це ваша відмова жити за правилами.
Їхніми правилами.
Вони пояснять вашу втрату головою.
Знецінять усе до біса.
Хоча ні, не так.
Цінності в таких історіях майже ніколи немає – ще від самого початку.
Просто вони вмикають турбонаддув.
Щоб вже напевно не зустрітися з болем.
І щоб так само напевно вислизнути від відповідальності.

Другі «чесно» проживуть втрату – з жалобою, втратою свідомості й спробами піти слідом.
Щиро дивуючись, чому ви втекли від нього/неї, таких теплих і турботливих, саме таким радикальним способом.
Ні, вони не зрозуміють, що це була саме Втеча.
Багато з них оберуть залишитися в ній, у жалобі, назавжди.
Страждати легше, ніж підняти з підлоги колись викинуту відповідальність.

Звісно, обрані моделі поведінки – це потужний психологічний захист.
Захист для відкритих і глибоких душевних ран.
І це спосіб зберегтися.
Так, який є.
Людина слабка і має на це повне моральне право.
Власне, так і живемо.

Тут питання твого особистого вибору між Маю й Хочу й можливості нахилитися за частиною своєї відповідальності.
І сміливості не брати на себе чужу.
Інакше розчавить, розплющить, розмаже.

P.S.
За вікном зима. Ну яка зима? Зимка.
Ми тут із календарем домовилися.
Я його постійно заповнюю, а він мені нагадує, що все мине.
До Весни 21 крок.
Так хочеться зігрітися.

04/01/2025

Не лякайтеся, на справді цей текст про любов.
Але, я хочу щоб ви подивилися на проблематику травми інакше.
Особливо зараз.
Зі світлої сторони.
Впевнений, що вона незаслужено відкинута і, так само, несправедливо демонізована суспільством.

Ми всі живемо в наскрізь травматичному світі.
Все залежить лише від ступеня цієї травматичності та рівня усвідомлення наявності у вас цієї травми.
А ми, українці, живемо в неодноразово ретравматизованій країні.
Але нехай усе це вас не лякає.

Травма — це наша провідна зірка, якщо з нею правильно поводитися.
Саме компенсовані травматики цей світ тримають і рухають уперед.
Акцентовано слово «компенсовані». Запам’ятайте.

Є два види травматиків.
Перші — ті, що віддалися своїй травмі повністю, провалилися в неї з головою, тим самим наражаючи на небезпеку себе та навколишній світ.
Або, як мінімум, прирікаючи себе на нещасливе життя.
Другі — ті, що знають про свою травму, працюють із нею, подружилися й полюбили її.
І завдяки цьому змогли її компенсувати.

Не важливо, скільки вам років.
Важливо, скільки років вашій душі.
Або як ви це називаєте?
Травмована, але некомпенсована душа — некрасива.
А травмована й покинута — ще й небезпечна.
Як неконтрольована дитина, у кожній руці у якої по ножу.

Психічна травма не лікується й не зникає.
Вона — вічний супутник.
Яким цей супутник буде поруч із вами — вирішуєте тільки ви.
Тільки ви.

Я думаю, що простір із самого початку, при народженні, закладає в нас випробування. Випробування — травму.
Я думаю що травма це подарунок.
Інструмент через який простір випробує тебе.
І лише опанувавши його, ти можеш по-справжньому пізнати щастя і чистоту.
Це як раптом побачити світло і захопитися цим дивом.
Але це можливо лише за однієї умови — якщо до цього ти жив у темряві.

Абсолютно не важливо, що з вами колись зробили інші люди, важливо те, що ви зараз робите з тим, що з вами колись зробили інші люди.

Чи вистачило у вас мужності полюбити свого ворога, який насправді є вашим найкращим другом, але ви поки про це не знаєте?
Чи вистачило у вас любові піти назустріч тій самій маленькій дитині з ножами в руках?
Покинутій, промерзлій до дрижаків і голодній за вашим теплом та увагою.

Продовження в каруселі

19/12/2024

24/11/2024

Коли ви мені кажете: Я не знаю, Ігор,- це велика неправда., Ви, на головні питання, знаєте відповідь завжди.

Інша справа, що ви не впевнені в собі і звичайно, тоді, ви не довіряєте свому серцю.
Ще один, неприємний варіант пояснення цього феномену: проговорюючи вголос відповідь, з нею тоді треба щось робити.

А на це нема мужності.
Тому і «Я не знаю…»

08/11/2024

«Ні»- це дозвіл залишатись собою, в собі, з собою. «Ні»-це агресивний посил. «Ні»- це захист і це дозвіл та інструмент зробити так як мені комфортно.
«Ні»-це, практично, завжди, напруга.
Але тільки за допомогою цього «Ні», ми маємо змогу захищати свої інтереси.

Тому, логіка проста, ми або навчаємося казати «Ні», або живемо нещасливе життя.

27/10/2024

Цікаво влаштована природа.
За великого бажання ми з будь-якої точки цієї планети, в будь-який момент, можемо полетіти в будь-яку пору року. У зиму, у літо.
І навіть весну можна знайти на цій планеті, наприклад , в лютому.
Лише одну з чотирьох пір року ніде не знайти завчасно.
Ця королева не прийде у ваше життя за вашим бажанням.
Вона прийде тільки тоді, коли настане її час.
Осінь.

21/10/2024

Чи розмірковували ви коли-небудь про власну травматичність?

Так, так, не плекайте, будь ласка, ілюзій, що це вас оминуло.
Це завжди лише питання чесності із собою і глибини зруйнованості.

Я все частіше звертаюся до своєї.
Бачу, помічаю, можу торкнутися руками.
Але розумію, що давно компенсував і дібрався до цілісності під колись пережитими обвалами.
Та ті обвали лишилися.
І лишаться.
І тут важливий ваш вибір.
Ви продовжуєте жити на цвинтарі чи виходите з нього і будуєте дім біля моря й повертаєтеся на кладовище лише зрідка, зі світлою тугою.
Спроби забути або витіснити цю тіньову частину життя завжди, без винятку та для всіх закінчуються погано.

Травма — це не про те, щоб зібрати й полагодити щось зламане.
Як намагаються зробити багато моїх колег
Не зберете й не полагодите.
Це про те, щоб віднайти живе та цілісне під обвалами й уламками.

Обвал цілісності та розрив зв’язку із собою трапляється не обов’язково тоді, коли людина в ранньому досвіді стає безпосередньою жертвою або свідком насильства.
Цілком достатньо того, що в ранньому досвіді людину не прийняли в її дитячій сутності.
Чутлива дитина (а кожна дитина без винятку є надзвичайно чутливою), яку не побачили й не прийняли в її природі, — це відкинута дитина.

І тут зовсім не має значення природа цієї непоміченості й неприйняття.
Тобто з «любові» ламають більше й сильніше, ніж від відкритого насильства.
Найстрашніше — це зламаність з «любові».
І вона найважча для виявлення та подальшої роботи.

Дитина, яку зовнішній світ не прийняв у її сутності, відмовляється від себе.
Відмовляється, щоб не бути покинутою цим самим зовнішнім світом.
Відмовляється швидко й легко.
Тяжко, дуже тяжко, стає значно пізніше.
Тоді, коли вже й не згадати всіх цих відкинень.
Коли й у пам’яті нічого немає.
Тільки життя ніяк не складається.
І Радості його проживання немає.

Є все — діти, гроші, соціальна активність, можливо, авторитет, партнери, влада.
І безліч інших функціональних «плюшок».
А радості життя — немає.
І спокою теж.

Але є пам’ять тіла.
Яка ніколи не впустить у серце ні спокою, ні радості.

11/10/2024

Щоб по-справжньому торкнутися болю, він завжди має мати обличчя.
У щастя, як не дивно, завжди однакові обличчя.
Біль же, пані, індивідуальна та ексклюзивна.
Але, як не дивно, тільки зустріч із нею віч-на-віч відкриває нам шлях до щастя.
І заходять у неї люди по-різному.
І так само по-різному проживають.

Едік, сьогодні, моє індивідуальне обличчя болю цієї війни.
Того болю, який можна й потрібно нести з гідністю та честю.
Я міг би розповісти вам приголомшливу історію, де з шістьох, двоє з яких дівчата, тільки йому простір подарував право жити далі.
Не буду.
Побережу вас.

Я просто хочу сказати про Життя.
Перше, що зробив цей чоловік, коли остаточно зрозумів, що жити все ж таки буде, — попросився в психотерапію.
Такої внутрішньої сили, глибини й бажання Жити я рідко зустрічаю у людей, які умовно здорові й цілі.
Він мене ще не бачив, тільки чув, але мені здається, що поруч із ним сліпий саме я.

— Мені вночі сниться, що я танцюю з Маринкою, каже Едік, і все так ясно бачу, до всього торкнутися і роздивитися до дрібниць.
Руки, ноги, рухи, дотики й світло.
Але ранок говорить, що все інакше, — каже він мені.
І з цим «інакше» треба якось дружити.
Саме дружити.
І я зроблю все, що зможу, щоб стати щасливим.

В Едіка побито все тіло. Від пʼят до маківки. Нема живого місця.
І в нього подвійна ампутація. Права рука і права нога.
І він не бачить.

Ми збираємо йому на електричний візок.
З управлінням під цілу ліву руку і, що важливо, з дистанційним управлінням.
Наразі це єдина можливість більш менш, комфортно пересуватися.
Якщо слово «комфорт»тут взагалі доречно.

Дякую за вашу небайдужість

Це банка, яку створила Едіка дружина, Марина

https://send.monobank.ua/jar/4EfhA9QKUb

Ще раз дякую