22/03/2025
Вибач своїх батьків – і це дасть тобі шанс.
Є така стратегія, але я не впевнений, що вона завжди працює.
Що робити тим, у кого не виходить пробачити?
З нічого не можна зробити щось.
Близькі стосунки завжди мають бути наповнені переживаннями.
Якщо їх, переживань, немає, то зустрічатися можна лише одним.
Головою.
У кращому разі.
Результат завжди буде так собі.
Але як є.
Дітям із батьками як?
Або пощастило, або ні.
Є діти-щасливчики.
А є – невдахи.
Діти, яким колись не пощастило по-крупному.
Не пощастило в тому, що від них зовсім ніяк не залежало і залежати не могло за визначенням.
У свідомості та зрілості їхніх батьків.
У сформованості їх як дорослих фігур, на які може спертися дитина.
Але як би там не було, це не привід зупинятися.
Це привід для жалю.
Це привід для оплакування їхньої недосконалості.
І це привід для злості.
Мій батько пішов від моєї мами, коли мені було три.
Потім він кілька разів ситуативно і несподівано з’являвся в моєму житті.
І так само стрімко зникав.
Два найяскравіші почуття, з якими у мене асоціюються зустрічі з ним, – пекучий сором і вина.
Пам’ятаю, як у квартиру заходила без настрою бабуся і кидала через плече:
— Іди, там твій прийшов!
Казала так, що нібито мені потрібно було зробити вибір.
І я йшов.
Мій сидів штучно веселий, на лавці біля під’їзду (в квартиру його не пускали), я сідав поруч і миттєво провалювався в сором.
Обпікаюче-крижаний, паралізуючий усі кінцівки, язик і пам’ять.
Я досі пам’ятаю, про що думав, не один десяток років тому, сидячи поряд із неймовірно далеким, але таким близьким мені чоловіком.
Мої переживання, шалено вириваючись назовні дитячим серцем, запитували мене про одне: чому поряд із «своїм» я почуваюся таким чужим?
Мій рідний батько – дуже самотній і не погана по суті людина, яка так і не знайшла себе у своєму житті.
Мене в ньому він також не виявив.
Моє перше й відчутне знайомство з токсичним соромом сталося поруч саме із татом.
Того дня, на лавці біля під’їзду двоповерхівки.
Батько йшов, приходив, а сором оселився під моєю шкірою.
Вітчим – теж не найгірший дядько на землі, з’явився у мої п’ять, запам’ятався нетверезими понтами й жорсткою силовою конкуренцією з пацаном.
Тобто зі мною.
Я пам’ятаю його удар.
Добре поставлений, хльосткий і насмішкуватий.
Він бив дванадцятирічного з розмаху, як рівного спаринг-партнера, у моменти, коли я дозволяв собі ставати на захист мами.
І він познайомив мене зі страхом.
І зі злістю, що сильніша за страх.
І, як не дивно, залишив після себе шлейф теплих спогадів.
Мені тяжко це пояснити в буквах. Але, повірте, так буває.
Його позбавили батьківських прав, на той час ми вже кілька років не бачилися, і він був, по суті, чужою мені людиною, коли помер у свої сорок п’ять.
Але я жодної хвилини не сумнівався, чи хочу я провести його в останню і довгу дорогу.
Мама.
Я безмежно потребував її визнання й можливості відчути себе по-справжньому СВОЇМ.
Якщо зовсім чесно, я не пам’ятаю зараз, щоб вона відверто займала бік вітчима, але підтриманим нею я себе ніколи не відчував.
І тікав у сарай плакати.
А вони мирилися.
Помирившись, мама йшла мене шукати.
Знаходила швидко.
Сенсу тікати й ховатися насправді не було ніякого,
тому що у цьому процесі важливим було одне-єдине: щоб тебе швидко знайшли, усе глибоко усвідомили, щиро попросили пробачення і довго-довго говорили про любов.
Як свому.
Мама пробачення у мене не просила.
Знайшовши, казала: «Не коверзуй, Ларин» і йшла далі у своє творче життя.
Вона робила людям красиво.
Красиво зробити собі в неї не виходило.
Зараз я не зовсім про маму. Скоріше про покинутих хлопчаків і дівчат у їхньому дитячому житті.
Минуло вже не одне десятиліття.
Але час від часу, десь дуже глибоко, в районі «сонечка», щемить.
Від жалю і смутку.
Від неможливості відчути себе любимим поруч із татом і своїм поруч із вітчимом.
І бачити включеність, радість і тепло до пацана в очах обох.
Хлопчику важливо знати й розуміти про чоловіче життя з перших рук. Тобто чоловічих.
Дівчинці – про жіноче.
З досвіду жінки.
Важливо, щоб ці руки самі мали виразне і ясне уявлення про досвід його проживання.
Чоловічий і жіночий.
Дозвольте вашим дітям стати своїми.
Тільки не функціонально, а за почуттями.
І не провалюватися в токсичний сором, зустрічаючись із вами уривками.
Вони будуть вам за це безмежно вдячні.
І своїм дітям понесуть те саме.
І раптом у нас почне виходити будувати здорові сім’ї?
А потім суспільство, яке не буде знати що таке війна?