03/09/2025
Популістські наративи про «нарцисичне насильство»: виклик чи ресурс для психоаналітичної практики?
В останні роки ми стаємо свідками справжнього вибуху інтересу до теми «нарцисизму» та «нарцисичного аб’юзу». Цей інтерес не обмежується лише професійною спільнотою. У соцмережах створено тисячі каналів, онлайн-спільнот і курсів, які обіцяють «навчити розпізнавати нарциса» чи «позбутися токсичних стосунків». Книгарні наповнені популярними виданнями на кшталт «Як упізнати нарциса і звільнитися від почуття провини».
У результаті ми бачимо новий феномен: пацієнти приходять на терапію вже «підготовленими». Вони цитують визначення, які вхопили у відео з TikTok, діляться контрольними списками з Instagram, і описують партнерів у категоріях «перверсивний нарцис», «газлайтинг», «емоційна недоступність». На перший погляд, це свідчить про зростання психологічної обізнаності суспільства. Але клінічний досвід показує, що ситуація складніша.
Популістський дискурс задає спрощену схему: «я — жертва, інший — нарцис». Така логіка підкріплює поділ на «чорне і біле», знімає відповідальність із самого суб’єкта і водночас позбавляє його можливості дослідити власні внутрішні суперечності. Адже питання не лише в «поганому іншому». Чому людина знову і знову опиняється в подібних стосунках? Чому після «розриву з нарцисом» вона з подивом виявляє себе у схожому сценарії, тільки вже з іншим партнером?
Як показують дослідження, справжнє нарцисичне розладження особистості зустрічається відносно рідко — близько 1,6% у світових вибірках. Тож як пояснити відчуття пацієнтів, що «нарциси скрізь»? В аналітичній перспективі можливі кілька варіантів:
1. Проєкція — людина намагається «діагностувати» у партнера власні нарцисичні риси, які вона не визнає у собі.
2. Проєктивна ідентифікація — пацієнт може несвідомо провокувати іншу людину на певні реакції, які підтверджують його уявлення про «жорстокого нарциса».
3. Повторюваний вибір — підсвідоме прагнення знову опинитися у знайомому, хоч і травматичному середовищі, що відтворює дитячий досвід (наприклад, із недоступними чи високомерними батьками).
Ці механізми часто існують у поєднанні, створюючи складну динаміку притягання й відштовхування, ідеалізації й розчарування. Пацієнтка чи пацієнт може повторювати: «Я знаю, що він нарцис, але чомусь продовжую сподіватися, що він зміниться». Це «невтомне сподівання» ми впізнаємо як глибинний інфантильний сценарій.
То ж виклик полягає в тому, що пацієнти нерідко намагаються нав’язати нам готовий «діагноз». Вони приходять не для того, щоб досліджувати внутрішній конфлікт, а щоб почути підтвердження: «Так, твій партнер — аб’юзер». Це знімає внутрішнє напруження, позбавляє почуття провини, але й блокує роботу з власними агресивними та нарцисичними частинами.
І тут ми повертаємося до питання: чи допомагають ці популістські наративи психотерапевтичній практиці, чи, навпаки, перешкоджають їй? Вони дійсно відкрили простір для розмови про аб’юз, зробили тему менш табуйованою. Але водночас створили пастку: пацієнти легко ідентифікують «зовнішнього ворога», уникаючи контакту зі своїми внутрішніми об’єктами.
Наше завдання — не боротися з цими наративами напряму, а уважно слухати, як вони структурують досвід пацієнта, і поступово переводити акцент із зовнішнього «нарциса» на внутрішні конфлікти, що лежать в основі повторюваних сценаріїв. Адже лише через цей рух можливе справжнє звільнення від травматичного кола.
автор Olga Surai
