18/11/2025
"Жить стало лучше, жить стало вєсєлєє!".
Із листів через "залізну завісу", 1948 рік...
Згідно даних МГБ, станом на 1 листопада 1948 року до 9 тис. мешканців Тернопільської області листувалися з емігрантами, або родичами, які не повертулися додому після закінчення війни в Європі.
Звичайно ж, ту переписку ретельно читали. І робили висновок, що "ліца, скомпромєтіровавшіє сєбя перед орґанамі совєтской власті і располаґающіє связямі среді ОУНовского подполья"... "совєтуют послєднім (тобто рідним, які знаходяться закордоном) нє возвращатся на родіну" та ще й при цьому "распостраняют провокаціонно-клєвєтніческіє ізмишлєнія о жізні в Тернопольской області"! А докази цього? Та ж ось вони:
"Дорога наша доню, ми Тебе просимо, щоби написала вуйку Андрію, щоб Тебе забрав. Тоді Ти, може, і будеш щасливою, а ми будемо вічно мучитися. А те, щоб Ти їхала до нас, то Боже сохрани! Ти би тут плакала і нас корила, що не попередили. Ми Тобі радимо краще!" - пише в липні і вересні 1948 року Данило Адрусишин, мешканець села Розношинці Збаразького району до Марії Стоїлкович у Югославію.
"Дорогенька сестричко! ... Нам так добре, що... люди пухнуть від голоду. Ми працюємо і живемо надією, але не знаємо, чи довго ще доведеться так жити. Може, вже недовго, бо неможливо витерпіти. Весь час тільки дай і дай. А тобі ніхто нічого не дає... Дорога сестро, Ти пишеш, що хотіла би приїхати до нас, але краще не приїжджай, якщо Тобі там добре, бо тут недобре, хіба би які зміни у світі. З цією "свободою" неможливо жити..." - Пилип Шостків із села Яблунів Копичинецького району, із листа до Франції від 15 травня 1947 року.
"Дорога моя доню! Ти пишеш, чи збереглася твоя одіж. Одяг весь Твій зберігся, але Ти приїжджай тоді, коли будемо мати свою Українську державу..." - з листа мешканки села Раків-Кут Гусятинського району Маланки Івашко в Німеччину у Французьку зону окупації.
"Дорогий Яську! Додому поки не поспішай, терпи, якщо можеш, бо я теж думаю їхати кудись за границю, якщо будуть зміни в світі, так що почекай ще..." - на адресу "неповерненця" Олександра Вельгаша у Німеччині пише сестра Анна з Липник Чортківського району.
"Сестро! Я знаю, що дуже сумуєш, але вдома я теж сумую. Але тепер, якби можна було їхати до Німеччини, то я би поїхав і залишив своє село. Якщо б Ти приїхала додому, то побула би два дні, і хотіла би втікати назад. Я знаю це сам по собі..." - Павло Скоробагатий з Олієва Заложцівського району на адресу своєї сестри в Німеччині.
"Дорогий брате! Ти питаєш, що роблять із такими, як Ти? Таких, як Ти, вже нема. Ті, які були в Німеччині на роботі, і приїхали, то їх забрали кудись на роботу за Москву, а багатьох засудили на роки. Тепер у нас судять за всіляку дрібницю. За 1 кг зерна, якби вкрав на колгоспі, дають від 5 до 10 років. Тепер розстріл замінили на 25 або 30 років каторги в Сибірі і на Уралі. Чорт знає, де гинуть люди від голоду і холоду. Наш сусід Василь Бадешків і Юрчиків отримали по 25 років за те, що вони були так звані бандерівці. Їх зловили зі зброєю. Таких "бандитів" не мало було, але одні самі здалися, а багато загинуло по ямах і криївках. Бандерівців похоронили на цвинтарі, кожному поставили березовий хрест і повісили вінок. Це була здебільшого молодь. Дівчата плели вінки... Брате, поки що сиди там." - пише Олексів Іван з Вигоди на Тернопільщині до брата Максима у Французьку зону Німеччини.
"Наш брат Йосафат до Тебе не пише тому, що його нема. Його забрали на роки в тюрму. Я вчора ходила до Чорткова, а він просив хліба, щоби я йому принесла. Я просила у всіх родичів буханець хліба, а ніхто не має. Знайшла трохи грошей, щоб купити і занести йому. Дорогий братику, голод до всього доводить людей, з голоду і крадуть і вбивають один одного, і собі смерть роблять. Дорогий братику! Ти не думай, що тільки наші брати пішли, а з кожної хати по 1-2 людини... В нас минулого року була велика посуха, не було все літо дощу, якщо Бог не змилосердиться, то ми загинемо, як миші. Братику, Ти написав, що хочеш їхати додому, то я захвилювалася, так що мені аж холодно стало. Я знаю, що Ти би приїхав, але тоді так би сказав, як Михайло: "Нащо я сюди їхав!", і тепер він так само каже..." - мешканка села Яблунів Копичинецького району на адресу Меленчука Григорія Васильовича в Німеччині.
"Дорога Наталю! Від того часу, як нас визволила красна армія і дала нам землю хто скільки хотів, але що зробиш, нема чим сіяти, орати, хліба не бачили. За німців був у нас хліб... А Ти, Наталю моя, хочеш додому. Я, знаєш, раджу Тобі додому не вертайся. Якщо маєш їхати, то додому не доїдеш, пропадеш по дорозі, або заберуть тебе кудись на сибірські роботи. Бо нема порядку на світі, все втрачаєш, що маєш, може і життя..." - мешканець села Петликівці Старі Бучацького району Ямнюк Михайло Федорович до Ямнюк Наталі в Німеччині.
"Дорогенька! Повітря тут дуже погане, але з цієї держави нікуди виїдеш, бо не пустять. Звідси наш народ вивозять тільки в Сибір. Тут все не так, як там у Вас пропагандують. Правда землю тут роздають, але її не варто брати, бо тут з гектару треба здавати по 3-4 центнери зерна, та ще й накладають такі податки, що неможливо витримати. Напрацюється людина біля землі, а урожай весь заберуть, от і свисти в кулак. Так ось, якщо маєш бажання, то приїжджай, але вернутися звідси Ти вже не зможеш, не випустять. Землі тут пустують, бо людей повивозили на Сибір." - пише І. Ярема з Малого Городища Великоглибочоцького району на адресу Зофії Яреми у Франції.
"Стефане! Ти питаєш ся, хто приїхав з Німеччини. Багато приїхало, але Ти сюди не їдь, сиди там, де ти є, тому що від нас багато поїхало туди, де Максим. А Ти сиди, може і мені згодишся. Як отримаєш листа, то знайди Шотихнів, вони мають бути там, вони Тобі скажуть, щоб Ти сидів там" - Паренна Параска Матвіївна (с. Охримівці Збаразького району) до Ногайського Стефана (Американська зона Німеччини), 23 лютого 1948 року.
Далі совєцькі органи доповідають, що деякі мешканці області, які зазнали впливу посухи, у переписці з рідними і друзями висловлюють намір виїхати, або просять допомоги.
"Роби що хочеш, але забери своїх дітей до себе, врятуй їх життя, нехай вони не бідують і не голодують! Тут була посуха, не було урожаю і люди голодують, ми всі згинемо голодною смертю. Якщо би Ти знала і вірила, як тут погано, який голод, то Ти би своїх якнайскоріше забрала до себе..." - пише в листі у Францію Анастасія Білецька з Пробіжної Пробіжнянського району.
А Майкл Магерко, колишній мешканець села Богданівки Підволочиського району, який проживає в США, на адресу американського посольсьва в Москві написав листа, в якому цікавиться: "Чи отримало посольство мою заяву про видачу американського паспорта моєму сину Володимиру?"
Емгебісти згадують що надходять листи і від "нєвозвращєнцев, ізмєнівшіх родінє", у яких вони "восхваляют условія своєй жізні за ґраніцей"! ... ну і чомусь теж не виявляють бажання повертатися. А деякі, ба більше, - виявлють "рєзкую враждєбность к Совєтской власті" і готуються вести збройну боротьбу проти неї.
Так, неповерненець Михайло Курко з Франції пише в село Боричівка Теребовлянського району до Олександра Курка: "Дорога родино! Сьогодні вже 5 років, як поїхав з дому. Я побачив Німеччину, Францію, Італію, тепер хочу бачити Англію і Канаду, можливо скоро туди і поїду. А що до повернення додому, то я повернуся не інакше, як із автоматом на плечі, у військовому мундирі, на танку чи літаку з бомбами".
"Живу я непогано, пиляю дошки, але тепер буде гірше, бо осінь - тяжка погода. Їсти в мене є що, а як приїду додому, то заберуть на Сибір. Чув я, що хто повертається з Німеччини, то вважають зрадником родіни... Зараз вертатися не маю права, а то попаду в тюрму. Приїжджають російські офіцери і хочуть нас забрати до Росії. Нас тут тисячі, силою нас не мають права, а добровільно ніхто не хоче їхати, бо знають, що їх там чекає" - пише Олексів з французької зони Німеччини на адресу Якова Настасюка, с. Боришківці Мельнице-Подільського району.
"Дорога мамо. Пишу Вам першого листа після трьох років... Працюю все ще у тому ж селі... По таборах є ще багато наших людей, але ніхто не хоче їхати додому, бо кажуть, що вдома все згоріло!" - пише Ірина Голик з Німеччини до Ксені Голик у Трибухівці біля Бучача.
Окремі особи, які прибули з-за кордону, виявляють бажання повернутися. Так, Василь Бендиль з Хоросткова Копичинецького району писав у Францію до Антона Муцикевича таке: "Господи! Відтоді, як я приїхав у Росію, я не мав можливості Вам написати... Ми помандрували по всій Росії, а тепер вже в Україні... Всі ми маємо одну думку - повернутися до Франції... Я Вас прошу зробити все можливе для того, щоб я зміг повернутися туди, де я був... Буду вдячним... Буду назавжди французом."
І серед того всього є одинокий лист "патріотичного характеру" - Є. Шапрай пише до Михайла Батуса у Франції: "Дорогі родичі, Стефко і Михайле. Я приїхала додому, нам дуже добре... Не слухайте людей, що в нас горе і нещастя. В нас совєцька влада усім допомагає і робить для нашого народу добро. Якщо будете їхати додому, то не слухайте всілякої балаканини... Я дуже задоволена тим, що приїхала додому".
Думаємо собі, що дім домом, але цей лист все-таки був "добровільно-примусовим", бо таких "ідейних" у ті часи в наших краях ще було не густо!..
Із довідки по репатріантах і неповерненцях станом на 01.11.1948 року, цілком таємно... Начальник УМГБ по Терноп. області п-к Коломієць.
Доля авторів та адресатів листів нам невідома, можливо хтось тут знайде і про своїх рідних.
Публікація підготована за матеріалами із фондів партійного архіву, ДАТО: П-1, Оп. 1, Спр. 1166.
#історія, #листи, #цензура, , #визволителі, , , #совок, #неповерненці, #репатріанти, #тернопільщина, #україна
Більше вісток з минулого рідного краю:
https://www.facebook.com/HistoriaUcrainae
https://www.facebook.com/HistoriaLoci
