Психотерапевт, оргконсультант - Ольга Томченко, Ternopil (2026)

18/11/2025

Про дивні бентежно незрозумілі стосунки, які важко часто пояснити:

Стосунки з людиною, чиї емоції «вибухають», часто нагадують американські гірки:
близькість → різкий холод → ніжність → страх → злість → знову близькість.

Перше що кидається в око - різкі емоційні «переключення»
Вчора:
«Ти — моє незамінне кохання».
Сьогодні:
«Ти мене зраджуєш», «я тобі не потрібен(на)».

Це прояв розщеплення — центрального механізму межової організації.
Психіка не може одночасно тримати і хороші, і складні аспекти партнера. Тому людина «провалюється» в один з полюсів: ідеалізацію або знецінення.

Можна попадати в ступор і не розуміти дивні емоційні реакції, яким даємо оцінку занадто сильними, ніж сама ситуація

Сльози через дрібницю, різкий гнів, імпульсивні слова «я йду», емоції на максимум.

Це афективна дизрегуляція: нервова система не встигає обробити емоцію, тому її інтенсивність “накриває”.
Генетичні фактори, поранена прив’язаність та попередні травми роблять афекти дуже гучними і швидкими.

Далі відбувається все ще більш не зрозуміло - то я потрібна тобі чи ні?

То притягує до себе, потребує тепла, шукає обіймів.
То уникає, відштовхує, вимагає дистанції.

Це результат амбівалентної прив’язаності та конфлікту між:
• страхом покинутості (потреба в опорі),
• страхом залежності (страх втратити себе в стосунках).
Тобто одночасно тяга до себе і від себе - хочеться то дуже близько, то дуже далеко.

Чомусь починаємо відчувати дивний дискомфорт, що накриває хвилею - і вину, і страх, і злість тощо … цілий смерч незрозумілого емоційного стану. В чому моя вина? Де мої помилки?

«Мабуть, я роблю щось не так»,
«Я винна(ен), що він/вона так реагує»,
«Мені треба його/її заспокоїти».

Це виникає через проективну ідентифікацію:
партнер несвідомо починає відчувати те, що людина сама не може витримати.
Психіка неначе «передає» емоцію іншому, і той починає відчувати провину чи тривогу як своє.

Але проходить якийсь час, буря затихає … і О що це? ці відчуття просто неймовірні ! - глибока ніжність чи зніяковілість, глибина …
Після сварки — вибачення, сльози, обійми, сильна ніжність.

Це коливання між двома внутрішніми частинами:
• «ідеальний об’єкт — ідеальне Я» (ніжність, теплість),
• «переслідуючий об’єкт — уразливе Я» (гнів, страх, сором).

Чомусь я відчуваю сильне виснаження 😞 та одночасно бажання бути поруч, сильну потребу привʼязаності

Емоційно важко, але відчуття зв’язку дуже сильне. Стосунки бувають інтенсивними і глибокими.

Тут діє інтермітуюче підкріплення — один із найсильніших механізмів формування прив’язаності, який робить стосунки такими, які дуже важко відпустити, навіть якщо вони виснажують.
Емоційні «гойдалки» створюють почуття, що стосунки унікальні, «особливі», і це втримує в них навіть тоді, коли важко. Як ніби приємність, тепло, любов або увага подаються не постійно, а уривками, без передбачуваного графіку:
• сьогодні — неймовірна близькість
• завтра — холодність
• потім — знову ніжність
• потім — різкий відхід
• потім — «ти найважливіший/а»
Саме через цю непередбачуваність мозок починає шукати наступний «теплий момент» з дедалі більшою завзятістю. Механізм такий самий, як в автоматах казино: іноді дає виграш — іноді ні, саме через це гра затягує найсильніше.

У стосунках відбувається те саме:
• коли любов є → це дуже інтенсивно і приємно
• коли її немає → виникає тривога, пошук, очікування

І коли теплий момент «раптово повертається» — він переживається у 5–10 разів сильніше, ніж у стабільних стосунках. Чому так важко вирватися? Все просто :
• мозок не може передбачити «коли буде добре»
• він «грає» до останнього, сподіваючись на повторення
• кожна доза тепла здається унікальною і «доказом любові»
• емоційний контраст (біль → ніжність) формує дуже міцну прив’язаність…

Така динаміка захоплива, але й руйнівна, бо повторюється постійно.

З такими людьми це виникає природно, не навмисно:
• періоди інтенсивної близькості
перемежовуються з
• періодами дистанції, гніву або втечі,
і саме ці «гойдалки» створюють відчуття, що стосунки надзвичайно глибокі, «особливі», неповторні.

Так хто ж ці люди?

Це не “маніпулятори” і не “погані партнери”. Це люди з дуже тонкою, дуже вразливою системою регуляції емоцій. Межова організація.

Вони:
• переживають почуття надто сильно,
• швидко «перемикаються»,
• гостро реагують на загрозу покинутості,
• не завжди можуть зібрати свої частини в одне ціле, але
• здатні на глибоку любов, щирість і рідкісну інтенсивність близькості.

І якщо поруч є терапія, стабільність і межі — такі стосунки можуть стати не полем битви, а простором росту.

30/10/2025

Нове навчання виявилось цікавим та непростим одночасно. Та це точно найкраща опора у моїй роботі

11/10/2025

Про фільм «Одна битва за іншою» 2025

«Я бунтую, отже, ми існуємо», — писав Камю і стрічка стає не просто ще однією історією про боротьбу, а екзистенційним дзеркалом нашого часу.
У ньому все пахне абсурдом, сатирою і болем — як у самій спробі залишатися людяним, коли світ дедалі більше нагадує театр без автора.

Бунт героїв не має чіткої ідеології — він виглядає радше як останній жест гідності, як спроба не втратити зв’язок із сенсом у світі, який перетворює будь-який сенс на гротеск.

Камю писав, що справжній бунт починається з усвідомлення межі — там, де людина каже “ні” не для того, щоб зруйнувати, а щоб не зрадити себе.
Саме так звучить цей фільм: гучно й трагікомічно, але про тихе “ні”, сказане без надії, та все ж із любов’ю до життя.

“Одна битва за іншою” — не фільм про перемогу, а про відчайдушну ніжність у зіткненні з абсурдом.
Його варто дивитися не щоб знайти відповіді, а щоб відчути, як бунт — навіть у формі сатири — може залишатися актом творчості, солідарності й глибокої людяності.

Коли весь світ летить в … а мільярдери будують собі бункери

11/08/2025

Фільм «Життя Чака», 2024 (The Life of Chuck) — кіно, яке вчить не боятися кінця

Є фільми, що намагаються розважити, і є фільми, які вчать жити. The Life of Chuck — з тих, що роблять друге, і роблять це тихо, майже пошепки. Це історія, яка починається з апокаліпсису, але виявляється не про кінець світу, а про його найменші радості.

Режисер Майк Фленаган, екранізуючи новелу Стівена Кінга, робить несподіваний вибір — розповідати життя Чака у зворотному порядку: від останнього дня — до першого. Спочатку ми бачимо, як світ розчиняється, будинки зникають, а у небі з’являється дивний білборд: «39 чудових років. Дякуємо, Чак». І лише потім, крок за кроком, ми повертаємося в часі, щоб зрозуміти, хто він був, і чому його життя варте подяки.

Три акти множинності

Акт І — Кінець
Світ тане, але замість хаосу ми чуємо голос Вальта Вітмена:

«Я — великий, я містю безліч світів».
Ця фраза стає ключем до всього фільму. Кінг нагадує: ми — не одна історія, ми — сума всіх «я», якими були. І навіть коли час закінчується, у нас лишається це багатство.

Акт ІІ — Середина
Чак у буденних, але теплих моментах: сміх під дощем, випадкові розмови, тиха музика у вечірньому місті. Це нагадування, що справжні «множини» ростуть не з великих перемог, а з маленьких радостей, які ми помітили.

Акт ІІІ — Початок
Дитинство: перші танці, дідусь, який, попри власну зламаність, ділиться з хлопчиком красою чисел. Тут ми бачимо, як навіть недосконалі люди можуть залишити по собі світло.

«Життя Чака» (The Life of Chuck) — це не чергова історія про смерть, це лист-подяка життю. Тут немає моралізаторства, але є відчуття, що кожна твоя мить важлива.
Він змушує подивитися на своє життя у зворотному порядку: якщо завтра зникне світ — чи будеш ти вдячний за те, як прожив сьогодні?

Після титрів не хочеться одразу говорити. Хочеться подумати про тих, кого любиш, і про всі свої версії — дитину, що мріяла; дорослого, що помилявся; людину, яка сміялась і плакала.
Фільм залишає з відчуттям, що ми всі містимо множини, і саме вони роблять нас безсмертними у пам’яті тих, хто залишиться.

Якщо ти готовий хоча б на дві години вийти з гонитви й подивитися на своє життя під іншим кутом — цей фільм стане твоїм дзеркалом. І, можливо, твоєю тихою розмовою з собою.

11/08/2025

ОБЕРЕЖНО СПОЙЛЕР

Про фільм Eden (2024) — фільм про рай, який не витримав дотику людських рук

Є історії, які виглядають як казка на початку і як вирок наприкінці. Eden — саме така. Рон Говард зняв кіно про одну з найзагадковіших утопій ХХ століття, але розповів не лише історію острова Флореана, а й історію людської природи.

На початку — мрія.
Німецький лікар Фрідріх Ріттер та його партнерка Дора Штраух залишають Європу, щоб збудувати життя у згоді з природою, без шуму міст і політичного безумства. Вони шукають самотності, але щоразу отримують славу у газетах.

А така інформація Ал — це і двері для вторгнення. Коли на острів прибувають нові люди — родина Віттмерів і баронеса Елоїза фон Вагнер — вони приносять не лише допомогу чи різноманіття, а й інстинкти: контроль, боротьбу за ресурси, прагнення визначати «своїх» і «чужих».

Рай, який існує тільки для двох, не витримує випробування багатоголоссям. І навіть без прапорів і армій, у цій маленькій спільноті народжується мікрофашизм — коли хтось один починає вірити, що має більше влади і як правильно для всіх.

Це не вигадка. У 1929–1934 роках на Флореані справді жили Ріттер і Штраух, Віттмери та баронеса зі своїми коханцями. Конфлікти, ревнощі, загадкові зникнення — усе це сталося насправді.
Дві книги-свідчення — «Satan Came to Eden» Дори Штраух і «Floreana» Маргарет Віттмер — подають різні версії тих самих подій, залишаючи більше запитань, ніж відповідей.

На острів іноді прибували туристи, журналісти та оператори. Один із них — норвезький мандрівник з камерою — зняв кілька хвилин плівки, які газети Європи й США перетворили на сенсацію. Але ці кадри були вибрані й змонтовані так, щоб розповісти зручну історію, а не правду.

У фільмі ці чорно-білі вставки відтворені з особливою увагою. Вони нагадують: будь-яка історія, навіть у раю, стає товаром у руках того, хто тримає камеру. І той, хто монтує, вирішує, що залишиться в пам’яті.

• Фрідріх Ріттер (Джуд Лоу) — ідеаліст і лідер, який прагнув свободи, але сам став диктатором у своїй «державі з двох».
• Дора Штраух (Ванесса Кірбі) — співзалежна партнерка, яка принесла в утопію надію на зцілення, але втратила себе в чужому проєкті.
• Хайнц Віттмер (Даніель Брюль) — прагматик, що обирає виживання навіть ціною моральних компромісів.
• Маргарет Віттмер (Сідні Свіні) — охоронниця фасаду, яка прикриває тріщини системи.
• Баронеса Елоїза фон Вагнер (Ана де Армас) — уособлення капіталу, який приходить, щоб володіти, і перетворює простір на ринок.

Eden з сумом і точністю нагадує: утопія — це не стільки місце, скільки спосіб бути з іншими. І якщо ми не вміємо жити разом, ми приречені зруйнувати будь-який рай, навіть на найвіддаленішому острові.
Без комунікації ми загинемо в самоті, але з комунікацією нам доведеться щодня приборкувати власні інстинкти, щоб не перетворити спільне на в’язницю.

Дякуючи акторам за справжність — за те, що показали людей такими, якими вони є: слабкими, суперечливими, живими.
Дякую фільму за нагадування, що найбільша загроза — не в ідеологіях і не в політичних лідерах. Вона — в нас. І сенс життя, можливо, у тому, щоб вчитися жити з іншими, не знищуючи їх заради власної мрії.

11/08/2025

«Влада найнебезпечніша тоді, коли вона виглядає природною» — Мішель Фуко

Є простори, де час і повітря належать не тобі. Де ти перестаєш бути людиною з історією і стаєш лише об’єктом перевірки. Це не завжди тюрма чи допит у фільмах про шпигунів. Іноді це тихий, безвіконний коридор в аеропорту. Іноді — візовий центр, кабінет чиновника чи інтерв’ю на роботу.

Там, де рішення про твою долю вже давно ухвалюються без тебе. Там, де насильство одягнене в уніформу, говорить офіційною мовою і прикривається словом «процедура».

Приклад з регламентованого насильства - фільм «Upon Entry» (Межі божевілля, 2022)

Дієго — венесуельський урбаніст. Олена — танцівниця з Барселони. Вони прилітають до США, щоб почати нове життя: будувати кар’єру, мати дім, сім’ю.
Але замість обіймів Америки на них чекає холодна кімната допитів в аеропорту Нью-Йорка. Там, де ти мав би показати паспорт і вийти у світло нових можливостей, починається психологічна дуель — влада проти людської гідності.

Фільм Upon Entry (La llegada) — камерний іспанський трилер, який майже повністю розгортається в одному просторі. Мінімум персонажів, максимум напруги. Це історія не лише про довіру між двома людьми, а й про те, як державна машина зводить особистість до набору підозр, документів і пояснень.

У класичному розумінні насильство гучне. Але сучасна влада діє інакше: уніформа, ввічливий тон, протокол. Фуко називав це біовладою — контролем не лише за поведінкою, а й за самим життям: хто отримає шанс на майбутнє, а хто — ні.
Дієго та Олена стають прикладом, як у межах «законної перевірки» вирішується, чи продовжиться їхня історія разом, чи вона закінчиться тут, у кімнаті без вікон.

Кімната допитів — це ідеальний приклад того, що Фуко описував у «Наглядати й карати». Замкнутий простір, ізоляція, чужий контроль над часом, процедура, де ти не маєш жодних важелів впливу.
Це місце, де «правила безпеки» стають інструментом психологічного тиску.

Прикордонник знає про пару більше, ніж вони думають. Він розкриває деталі їхнього життя так, щоб підірвати довіру між ними. Тут спрацьовує принцип паноптизму: навіть коли ти не знаєш, чи за тобою стежать, ти починаєш поводитися так, ніби спостереження постійне.
Фуко нагадував: влада і знання — це єдине ціле. І у фільмі ця формула реалізується буквально.

Найстрашніше у цьому — що насильство виглядає законним.
Фуко писав: коли влада маскує примус під турботу або стандартну процедуру, вона стає ще більш тотальною. Бо тоді тобі складніше захищатися — начебто ж «нічого поганого» не сталося.

Чому ця історія так боляче відгукується українцям сьогодні?
Бо мільйони з нас за останні роки пройшли через кордони, візові співбесіди, транзитні зони, біженські центри.
Ми не просто бачили, як працюють прикордонні процедури, — ми відчули, що таке бути повністю залежними від чужого рішення, часто без пояснень і без можливості оскаржити його.

Ми звикли терпіти — черги, холодні погляди, формальне «це протокол». Бо війна зробила нас найвразливішими серед європейців: ми змушені виїжджати, просити, чекати, доводити очевидне — що ми маємо право на життя і безпеку.
І фільм Upon Entry лише підсвічує цю реальність: він не про далекі абстракції, а про ту саму кімнату, у якій міг опинитися будь-хто з нас.

Самодопомога: як діяти, коли опинився у ситуації «регламентованого насильства»

💡 Регламентоване насильство — це коли з тобою поводяться жорстко чи принизливо, але під виглядом «правил», «процедури» або «турботи про безпеку». Це може статися у будь-якому офіційному просторі: на кордоні, у візовому центрі, на роботі чи навіть у лікарні.

1. Визнай, що це не про твою провину

Твій дискомфорт, тривога або відчуття безсилля — нормальна реакція на ненормальну ситуацію.
❌ Це не тому, що ти «слабкий» або «погано підготувався».
✅ Це тому, що система побудована так, щоб ти відчував себе залежним і беззахисним.

2. Тримай опору в собі
• Дихай повільно і глибоко, щоб знизити рівень стресу.
• Внутрішньо повторюй: «Я не зобов’язаний виправдовувати своє існування».
• Фокусуйся на своїх тілесних відчуттях (ноги на підлозі, спина на опорі) — це допомагає відчути контроль над собою, навіть якщо зовнішнього контролю немає.

3. Мінімізуй вразливість
• Відповідай коротко і по суті.
• Уникай надлишкової інформації, яка може бути використана проти тебе.
• Якщо є право не відповідати — пам’ятай про нього.

4. Захищай кордони, навіть у дрібницях

Іноді неможливо відмовитися від самої процедури, але можна зберегти гідність:
• Говори рівним голосом.
• Стій/сядь так, щоб відчувати власну стабільність.
• Не поспішай з відповідями, бери паузи.

5. Після ситуації — віднови себе
• Поділися досвідом з тими, хто зможе тебе підтримати.
• Запиши, що відбувалося, щоб повернути собі відчуття послідовності.
• Дозволь собі відпочинок — емоційне напруження в таких ситуаціях часто вище, ніж здається.

Важливо: у подібних моментах головне — не лише пройти перевірку чи формальність, а зберегти відчуття, що твоє «я» не зламали.
Фільм «Upon Entry» нагадує нам: навіть у кімнаті без вікон у тебе залишається твій внутрішній простір — і його варто захищати.

07/08/2025

Стрес із секонд-хенду

Бувають клієнти, після сесії з якими ти відчуваєш себе так, ніби сам опинився у центрі подій. Все напружене, внутрішньо відлунює, і навіть тіло здається втомленим, хоча формально нічого не сталося. Знайоме відчуття?

Це не примха й не «вигадка професіонала», а вивчений феномен: стрес із других рук, або secondhand stress.

Коли ми глибоко емпатійно налаштовуємось на іншу людину, нервова система може реагувати так, ніби загроза — наша власна.

За даними Інституту Макса Планка:
– 26 % учасників дослідження мали підвищений рівень кортизолу, просто спостерігаючи за нервовою поведінкою іншої людини;
– якщо це був близький контакт — реакція виникала у 40 %;
– навіть перегляд відео викликав у 24 % стресову відповідь.

У роботі психолога це набуває особливої глибини. Ми входимо у сильні стани разом із клієнтом: тривога, втрата, страх, травма — й іноді наша система не встигає зрозуміти, що це «не моє».
Стресова реакція запускається автоматично: м’язове напруження, втома, втрата концентрації, емоційне виснаження.

Якщо не мати власних точок опори, не відновлюватись і не отримувати підтримку, з часом це призводить до професійного вигорання, знецінення, втрати емпатії та сенсу.

Як вберегти себе?

1. Утримуйте емпатію — без злиття.
Присутність — не означає, що ви маєте проживати замість клієнта. Співприсутність — так. Але не ототожнення.

2. Дбайте про гігієну професії.
Відновлення — це частина роботи, а не «нагородження себе». Тіло, тиша, рух, спілкування, свій власний простір, окрема терапія — усе це допомагає залишатись живим у професії.

3. Встановлюйте внутрішні й зовнішні межі.
Інколи варто сказати собі: «Це більше, ніж я можу винести зараз». І зупинитися. Відкласти. Подихати. Повернутися до себе. Це не зрада професії, це її збереження.

4. Використовуйте малі практики саморегуляції.
Просте — працює. Регулярно.

Вправа: «Я — не клієнт»

Перед сесією:
– Знайдіть тілесну опору: ступні, хребет, дихання.
– Зробіть кілька глибоких вдихів і подумки промовте:

«Я — тут. Я присутній/присутня. Я в контакті з собою. Те, що прийде — не моє, я несу відповідальність за якість контакту, а не за життя іншого».

Після сесії:
– Повторіть тілесне заземлення.
– Запитайте себе: «Що я можу залишити тут? Чиє це? Чи справді це моє?»
– Подякуйте собі. Запишіть 1–2 фрази у щоденник терапевта.

Психологу теж потрібен простір, де можна чесно сказати: «Я втомився», «Мене це тригерить», «Я заплутався у процесі» — і не залишитись у цьому наодинці.
Не для виправлень. А для осмислення. Для опори. Для контакту з професійною реальністю.

Запрошую студентів НАГТУ до супервізійних трійок:
– у живому в Тернополі чи онлайн-форматі;
– у стилі гештальт-підходу: з повагою до процесу, до меж і до зростання.

Це простір для розбору кейсів, особистих реакцій, пошуку нових точок опори у роботі.

Якщо відчуваєш, що це на часі — напиши.
Професійна самотність не зцілює.
Підтримка — так.

06/07/2025

«Зшити розірване» ❤️‍🔥❤️‍🔥❤️‍🔥 — кіно про вибір, який не завжди видно з першого стібка.
Цей фільм — як добра терапевтична метафора.
⠀
🧵 Це історія про те, як ми тримаємось за звичне, навіть коли воно душить.
Про те, як, рятуючи інших, можна загубити себе.
І про те, що кожна жінка має право зупинитись, подивитися на шов — і вирішити:
я хочу це продовжувати?
чи пора зняти викрійку чужих очікувань і шити нове життя?
⠀
Фільм про те, що наші шви — ще не наша цілісність.
⠀
Після перегляду я сіла й подумала:
Скільки разів ми самі собі латали душу — чужими голками, чужими руками, лише б не розпастися?
⠀
Це дуже гештальт-фільм.
Жінка, яка робить вибір — не один, а багато.
Вона проходить повний цикл контакту:
– сплутаність
– усвідомлення
– криза
– і тільки тоді — новий досвід.
⠀
Це історія про зламані патерни й про те, як у кожній з нас живе та, що втомилася латати.
⠀
Іноді найчесніше — не зшивати, а розпустити.
⠀
Бо не кожен шов — про цілісність.
І не кожна роль — про живу тебе.
⠀
Бо справжня трансформація починається
з дозволу:
не лагодити старе, а створити нове.
⠀
💥 У «Зшити розірване» —
– вибір, що повертає до себе
– минуле, яке не відпускає
– і свобода, яка завжди має ціну
⠀
Дивитися з чутливістю. І, можливо, з келихом червоного.
А після — дати собі чесну відповідь:
Що я намагаюсь зшити у своєму житті — і чи справді це моє?

05/07/2025

Терапевтична група «Невротики на свободі»

Група, де можна бути просто собою

Ми ведемо групу,
де можна бути живим.
Зі своїм хвилюванням, соромом, потребою близькості.
Зі своєю тілесністю, недосконалістю, ніжністю.

Ми обоє — трохи невротичні,
смішні, глибокі, справжні.
І знаємо, як це — бути людиною поруч із людьми.

Це простір, де не треба бути зручним.
Не треба справлятись.
Тільки — бути. І витримати, що тебе бачать.

💭 А ще — це трохи про інше.

Про мотивацію, мрії й ризик.
Про те, як в одному серці можуть жити і потреба в домі й спокої,
і сильне бажання купити Porsche 911.
Про азарт і страх.
Про реальність і мрію, які не суперечать, а доповнюють.

Бо ми любимо людей і обожнюємо гедонізм.
І створюємо простір, де це — не вада, а стиль.

🫀 Це група для тебе, якщо:

– ти втомився тримати себе в руках
– шукаєш простір, де не треба доводити свою цінність
– хочеш бути в контакті, не втрачаючи себе
– маєш досвід терапії й хочеш глибше — через інших

📍 Формат:

→ Старт: остання субота літа 30 серпня о 14:00 (за Києвом)
→ Зустрічі — раз на два тижні, кожна друга субота
→ Тривалість: 3 години
→ Вартість: 40 євро за зустріч
→ До 14 учасників
→ Ведуть: Сергій Попазов та Ольга Томченко
→ Студентам НАГТУ — заліковка ✍️

💌 Пиши нам у дірект.
Місця — обмежені. Щирість — ні. 😉
А все інше — вже твоє. Сергей Попазов

04/07/2025

Чим біль відрізняється від задоволення?

Біль зупиняє.
Змушує завмерти, замкнутися, виживати.
Біль — це сирени вночі, це напруга в тілі, це «не зараз, не до себе».
У психотерапії ми зустрічаємось із цим болем, щоб його витримати, побачити, переварити.

Бо тільки пережитий біль відпускає.

Але є інший рух.
Рух не “від болю”, а “до життя”.

Це рух через задоволення.
Через тіло, яке пам’ятає тепло.
Через бажання, яке не потребує дозволу.
Через тихе “так”, яке з’являється навіть серед руїн.

Психотерапія — про зцілення болю.
Коучинг — про слідування за задоволенням.

Задоволення — як внутрішній вогник.
Маленьке полум’я, що не дає згаснути у темряві.
Його не чути так голосно, як біль.
Але саме воно — показує шлях.

У коучингу ми питаємо не «що болить?»
а «що хочеться?»
І саме це веде вперед.

І коли після чергової ночі вибухів
ти не просто оживаєш, а ловиш себе на думці:
«А що мені приємно? Що мене живить?» —
це вже перемога.🏆

Можливо, не стратегічна. Але глибша.
Бо вона про право на життя, яке більше за будь-яку війну.
Про рух, що не з болю, а з гідності й задоволення.

Розвиток — не менш важливий за виживання.
Рух вперед — не менш святий, ніж зупинки.

30/06/2025

Знову творчість Крістіана Петцольда, сьогодні про фільм «Транзит» Крістіана Петцольда, і про нас, українців, що живуть «у транзиті» з 2014 чи 2022 року:

«Транзит» — фільм, який болить сучасній Україні

(і чомусь про нього майже ніхто не пише)

Я подивилась «Transit» Крістіана Петцольда — дивним найбільше було рішення зняти «міжчасся». Це не про війну, не про конкретну країну. Це про стан, у якому ми живемо всі ці роки. Без часу.

Місто — Марсель, але на екрані може бути й Прага, і Варшава, і Берлін. Герой — Георг — біженець. Він втратив дім, тікає від окупантів, у нього немає документів, немає мови, немає імені. Він стає іншим, щоб вижити. І потрапляє в міжчасся, у транзитну кімнату світу, де панує бюрократія, байдужість і любов, яка нічого не може вдіяти.

Тиша, черги до консульства, чужі діти, втрачені листи, кораблі, які не відпливають.
Це не фільм — це стан.
Це — досвід українців у вигнанні.

Цей фільм про нас, якщо чесно:
• Про еміграцію як стан зависання — ніде не вдома, ніде не впевнений.
• Про документи, які вирішують твою долю, а не слова, не почуття, не заслуги.
• Про втечу від жорстокого режиму, який не має імені в фільмі, але ми знаємо, як воно звучить російською.
• Про мовчазну втому біженців, які нічого вже не пояснюють, а просто чекають.
• Про любов у тіні втрати — як бути з кимось, якщо ти не знаєш, ким ти сам?

Фільм побудований майже без музики, без ефектів — але з великою порожнечею, яка дуже нагадує нашу, поствоєнну, післятривожну. У ньому звучить старий світ, але говорить про тепер.

У тілі — відлуння повітряної тривоги. У кадрі — корабель, який не дочекався візи. У серці — Марія, яку не можна врятувати.

Чому його варто подивитись?
• Бо це один з найсильніших фільмів про втечу, втрату і неприйняття.
• Бо він говорить про український досвід — хоч і не називає його прямо.
• Бо він нагадує: поки ми у транзиті, ми живі. Але не можемо там залишатись назавжди.

А може, цей фільм і є нашою “Касабланкою”? Тільки не з джазом і шампанським, а з відлунням тривог, з дітьми в прихистках і чергами до кордонів.

У транзиті немає часу. Але є ми.

26/06/2025

Фенікс (2014) з Olga Tomchenko
Після руїн навколо — залишаєшся лише ти 🫵

Я тиждень під враженнями.
Тиждень ходжу, а за мною тінню - ця історія … продовжую знайомитись з німецьким режисером і сценаристом Крістіаном Петцольдом.
Ось тут попередній пост про небо

https://www.facebook.com/share/p/1DpxiQNvVQ/?mibextid=wwXIfr

Це фільм, який тихо заходить у твоє тіло і лишає там присмак чогось невимовного — сорому, гідності, зради, вигнання.
Тіло головної героїні — пошматоване, зібране по кісточках. І голос — такий самий. Але вона співає. І тут починається справжнє кіно. Тонке, напружене, мовчазне. Більше мовчання, ніж тексту. Більше тіні, ніж світла. І все це — про людину, яка повернулась, але не може сказати: це я.

Історія, яку хочеться прошепотіти, а не кричати.

Поділилася з колегою Alena Savchenko Альоною Савченко — і, звісно, вона вже його бачила.
Бачила, знала, зберігала в собі.

А я — як могла пройти повз? Як узагалі таке кіно може лишитися непоміченим?

У чому цей феномен — чому ніхто не говорить про хороше кіно?
Чому про такі стрічки не кричать у сторіз і не влаштовують кінодискусій під каву?

Можливо, тому що це кіно — не для всіх і не завжди.

Можливо, я сама раніше не була готова.
Не мала в собі стільки тиші, щоби витримати мовчання цього фільму.
Не мала ще досвіду — повертатись із попелу.

“Фенікс” — не просто післявоєнна драма. Це анатомія болю.

Жінка повертається з концтабору. Обличчя — зібране по кісточках. Душа — німа.
А чоловік її не впізнає. Чи не хоче впізнати? Чи боїться того, що побачить?

І я — дивлюся. Стискаюся. ПлачУ.
Мої сльози — як доказ.
Що це кіно справжнє. Що воно входить у тебе не через розум, а прямо в нутро.
Що тебе рве.
А потім — зшиває.

Фінальна сцена…
Там, де вона співає.
Там, де весь фільм — якби не існував — був би вартим лиш цієї миті.

Speak Low.

І в кожному звуці — правда. В кожному русі — вирок.
Це пісня, яка ріже простір.

А мої сльози течуть, якби востаннє. Як очищення. Як прощання.

Це не просто стрічка. Це переживання.
Це повернення з глибини, з якої не всі виходять.
Але якщо вийшли — то вже інші.
І сильніші.

Музика тут — друга шкіра.

Фінальна сцена з піснею «Speak Low» — це не сцена, це розтин. Живцем.

Для мене — одна з найкращих сцен у всій історії кіно. Я не перебільшую. Те, як голос розриває кімнату — і зшиває правду. Те, як він стає вироком. Те, як камера не відводить очей, хоч глядач уже не витримує — це і є мистецтво відповідальності.

У коментарі - залишу посилання на пісню

🤷‍♀️ , чи варто його комусь радити — бо це кіно не для розваги. Це кіно для тих, хто повертався після катастроф, втрачаючи обличчя.

Але якщо ти тут — і ти витримаєш дивитись у це обличчя — воно заговорить. І, можливо, навіть заспіває.

Піди подивись. Або піди подивись ще раз.
Бо є фільми, які не повинні минати повз.
Це один із них.

Психотерапевт, оргконсультант - Ольга Томченко

18/11/2025

30/10/2025

11/10/2025

11/08/2025

11/08/2025

11/08/2025

07/08/2025

06/07/2025

05/07/2025

04/07/2025

30/06/2025

26/06/2025

Address

Telephone

Website

Alerts

Contact The Practice

Shortcuts

Share

Category