https://www.facebook.com/107121808185920/

Hlushok Victoria, Ternopol (2025)

09/07/2025

- Я не можу поплакати, - сказала мені якось знайома. - Вранці не можу, бо робочий день попереду, вдень не можу, бо хтось є поруч, - діти, наприклад, - не хочу тривожити. І пояснювати теж нічого не хочу. Ввечері не можу, бо на ранок жахливо виглядатиму. Та й чим це допоможе?

Клієнти, які не можуть стримати сліз, під час перших сесій у моєму кабінеті часто за це вибачаються.
У дитинстві вони звикли чути: «не плач!», «припини!», «візьми себе в руки». Не тому, що їх батьки були погані. Але тому, що батьки не витримували відчуття жалю і безсилля, коли дитина плаче. Щоб захиститися від болю, сльози хотілось просто відмінити.

Дорослим те саме транслює суспільство:

не плач, будь сильним

припини, бо я не знаю, як тебе підтримати

сльозами горю не зарадиш.

Ми говоримо собі це і самі. І формально - маємо рацію.
Тому що сльози, звісно, не впливають на причину стресу. Але впливають на стресову реакцію. Зменшують напругу.

Ми не завжди знаходимо потрібні слова для того, хто плаче. Але іноді слова і не потрібні. Достатньо бути поруч.

І, найважливіше: сльози - не ознака слабкості.
Бути сильним - не про стримування сліз.
Сила у тому, аби, поплакавши, знову

зібратися і діяти.

26/06/2025

Що ви відповідаєте на запитання «як ти?»

Багато людей, коли їм складно, кажуть «нічого», «по різному», «як усі».
Тому що «мені не найгірше, хіба я маю право скаржитись?»
Або тому, що «усім вистачає свого, навіщо когось обтяжувати?»
Ми все частіше обираємо мовчати.

Сподіваємось, що це стане нам опорою. Якщо ніхто не знає, як ми почуваємось, про нас казатимуть: це дуже сильна людина!
Якщо не проявлятися, ніхто не засудить.
Якщо не просити про допомогу, немає ризику пережити відмову.

Та ми ще ніколи не почувалися такими самотніми.
Хтось із нас не має стосунків і переконаний у свої непотрібності.
Хтось має, але боїться зізнатися навіть самому собі, що фізично близькість є, а емоційно - немає.
Хтось втратив коло спілкування, бо друзі розʼїхалися цілим світом.
А хтось має тисячі френдів у соцмережах, але не говорить про себе нічого, бо не впевнений, як це сприймуть.

Ми і прагнемо контакту, і уникаємо його.
І через це почуваємося іноді наче в пастці.

Єдиний ключ до неї - слово. Розмова.

Слово має величезну силу: воно змінює нейрофізіологію мозку, наше самопочуття, воно може додати нам віри, натхнення, любові, надії.

Іноді уже після першої консультації люди кажуть мені, що їм легше. Не тому, що я зробила щось особливе. А лише тому, що вони розповіли мені про свої турботи.
Звісно, це не змінює проблему. Але змінює їх: те, як вони сприймають, те, наскільки дозволяють собі відчувати, їх рішення і дії.

Іноді вони кажуть:
«Я згадую ваші слова і вони додають мені сили.»
«Я читаю вашу книгу, наповнююсь і змінююсь.»
«Це саме те, що мені потрібно було сьогодні почути.»

Я маю дар слова, і використовую його силу для себе та інших.

Але ви маєте його теж. Кожен із вас.
І якщо сьогодні ви скажете комусь щось тепле чи підтримуюче, ви додасте сили і собі, і цій людині.
Якщо ви поділитесь з іншим своїми думками і переживаннями, ви станете ближчими.
Якщо ви навчитесь чути себе і говорити з собою - з любов’ю й співчутливо,

то на запитання «як ти?»
ви зможете щиро і упевнено сказати:

Я - добре, попри все. Я зможу. Я - тримаюся.

11/06/2025

Як почуватися трішки щасливішим

Понеділок. Вихідні без відпочинку, тому настрій не найкращий.
На консультації - дівчинка, з якою ми уже давно закінчили терапію, але вона все ще раз на кілька місяців приходить. Просто поділитися. Розповідає про різне: і радісне, і не дуже. З усім справляється.
Вкотре тішуся: моя допомога їй більше не потрібна.

Біля спортзалу дівчина, з якою ми іноді зустрічаємося на тренуваннях, привітавшись, несподівано каже:
- Принесу якось книгу, щоб ви підписали.
- Із задоволенням, - намагаюсь залишатися дорослою і стриманою, і не розпливатися у посмішці на все обличчя, - дякую, це так приємно!
- Це вам дякую, - відповідає вона. - Обмінювались враженнями з подругою. Вона теж читає по одній історії на день, щоб було на довше. Їх хочеться смакувати.
До зали на третьому поверсі вистрибую як у дитинстві - через сходинку.

Сиджу ввечері біля сина, поки він засинає, чухаю за вухом пса, що вже спить, поклавши голову мені на коліна. Раптом Лукʼян підводить голову і, не розплющуючи очей, скоромовкою шепоче:
- Ти найкраща мама в цілому світі…
Знову лягає на подушку. Спить. У мене зʼявляється натхнення написати ще кілька сотень знаків із пробілами.

То як же так почуватися?
🫶🏻Помічати: навколо вас точно є для цього приводи.
🫶🏻Діяти: щастя, як зміст, не шукають, а створюють.
🫶🏻Віддавати: слово чи вчинок для щастя інших зробить і вас
трішки щасливішим.

27/05/2025

Бувають миті, коли почуваєшся дуже невпевнено.
Коли здається, що нічого не вийде.
Коли складно зібратися.

Приблизно з такими відчуттями я прокинулася вранці у день другої презентації моєї книги.
Ніч, як памʼятаєте, була важкою. Періщив дощ, за вікном було сіро і сумно. Я ввімкнула телефон, прочитала перше повідомлення про те, що одна з гостів не зможе прийти. Потім отримала ще два із тим же змістом.
Снідати і збиратися не хотілося.
«Чи це сьогодні має зміст?» - думала я.
Але зареєструвалося 40 чоловік.
Скільки б не прийшло, я повинна бути.

Трохи сили повернули макіяж і зачіска.
Ще трохи - повідомлення «чи можна ще прийти, якщо я не реєструвалася?».
Я намагалася налаштуватися на спілкування і знайти настрій.

А потім прийшла перша гостя. І принесла торт. Торт у вигляді моєї книги. Торт, який вона, майстриня прикрас із бісеру і мама маленької дитини, спекла сама. Торт, який був продуманий до дрібниць навіть всередині.

Почали сходитися інші гості. Когось я знаю і люблю уже багато років, з кимось нарешті познайомилась наживо, з кимось зустрілася уперше. Було багато квітів, обіймів, спілкування. Була кава із смаколиками (і з тортом!) і підписані книги. Багато тепла, такого потрібного саме у цей день.

Бувають миті, коли почуваєшся дуже невпевнено.

У такі миті особливо важливо продовжувати.

Бо коли робиш те, що любиш, світ у той чи інший спосіб віддає тобі любов у відповідь.

*****
Дякую, Нелю , за такий зворушливий подарунок.
Дякую усім прекрасним гостям, які завітали на мою презентацію.
Мені неймовірно щастить на людей. Але, здається, я вже це казала.♥️

20/05/2025

Страх досягнути успіху іноді більший, ніж страх його не досягнути.

Тому що думаєш: так багато хотіти не можна.
Тому що боїшся, що здійснена мрія спустошує.
Тому що віриш, що не заслуговуєш.

Але якщо ти робиш перший крок, за ним буде наступний.
Якщо говориш про свою мрію, отримуєш відгук.
Якщо наполегливо працюєш, вона стає реальністю.

Головне ніде на цьому шляху не згубити впевненості,
що твоя віра більша, ніж твій страх.

07/05/2025

Що змушує співати ваше серце?

Якось, у відповідь на допис про маму, я отримала повідомлення у дірект. Тепер вже не знайду його, і дослівно не згадаю, але зміст був таким:
«Я думала переслати ваш допис мамі, бо ви написали все те, що я хотіла б їй сказати, але ніколи не казала. Якось не заведено у нас в сімʼї такі слова говорити.
А потім я подумала і зателефонувала їй. Сказала просто: мама, я люблю тебе.
А вона заплакала.
Дякую вам. Вона почула і те, що я сказала, і те, що тільки вчуся говорити.»

•••••
У березні 2011 року Стів Джобс, уже дуже ослаблений хворобою, востаннє вийшов на сцену. Презентуючи iPad2, він висловив суть пристрасті, яку вважав запорукою свого успіху.
Це відповідь на запитання: «Що змушує співати моє серце?»

Не «чим я хочу займатися?»
Не «хто я і чи вийде?»
Не «як ще більше себе вдосконалити?»

Він вважав, що люди, які слухають свою інтуїцію і своє серце, змінюють світ.

Адже захопити інших можна лише коли захоплений ти сам.
Надихнути можна лише коли ти сам натхненний.
І ти насправді можеш все - коли робиш те, що любиш.

•••••
Повідомлення, яке я отримала у дірект, змусило співати моє серце.
Відтоді я просто робила те, що люблю.

Сьогодні з любові народилася моя перша книга.♥️

25/04/2025

- Хочу, щоб моя дитина була успішна у навчанні та роботі, і щоб їй було легко спілкуватися з людьми.

Як не дивно, обидва цих бажання забезпечуються однією, найважливішою, функцією мозку вашої дитини - здатністю контролювати свою поведінку задля досягнення мети.
Рівень самоконтролю є надійнішим показником подальшої успішності, ніж коефіцієнт IQ. А ще він визначає здатність дитини володіти власними почуттями, розуміти почуття інших та взаємодіяти з ними.

Змушування дитини сидіти чемно і, не відволікаючись, читати чи писати, має мало спільного із розвитком самоконтролю.
Основна діяльність, що його розвиває - це гра.

Що потрібно від батьків:
1. Підтримувати і заохочувати творчу гру, коли дитина самостійно вигадує сюжет і втілює його в життя
2. Гратися з дитиною у те, що вам обом цікаво (контакт з обовʼязку викликає тільки взаємну напругу). Особливо добре самоконтроль розвивають настільні ігри
3. Намагатися не поєднувати: нехай гра триватиме 15 хв, але це будуть хвилини, коли ви зосереджені лише на дитині. Найважче конкурувати за увагу з телефоном: вашим чи її
4. Водити дитину на різні гуртки: навчитися самоконтролю легше, коли робиш те, що подобається
5. Підтримувати: що частіше дитина чує, що вона непосидюча, розсіяна, незграбна, не впоралась, то більше впевнена, що їй не варто і старатися
6. Організовувати ігри з іншими дітьми: це вчить домовлятися і розвиває емпатію
7. Вивчати іноземні мови: це розвиває когнітивний контроль та гнучкість мислення, допомагає краще розуміти, про що думають інші, активує різні ділянки мозку
Нехай вам разом все вдається♥️

*трішки більше сьогодні у сторіз

15/04/2025

У моменти, коли складно, нам особливо потрібен хтось.
Хтось, хто відчуватиме так, як ми, і з ким можна поділитися.
Хтось, біля кого затишно і безпечно мовчати.
Хтось, хто розуміє і не оцінює.

Іноді це той, хто каже: «Ти зможеш».
Іноді той, хто не каже нічого, але робить все, щоб ви змогли.

Іноді це інша людина: дуже близька або ледь знайома.
Іноді - спогад про того, хто беззастережно у вас вірив.
Буває, найбільша підтримка для вас - ви самі.

Але якщо поруч немає нікого,
чи якщо поруч багато людей, але емоційно вони далекі,
чи коли жодних сил на підтримку себе не залишилось,

дозвольте мені сказати:

почуватися безсилим не означає бути безсилим;
сповільнитись для відновлення не менш важливо, аніж діяти;

я не знаю, чи все точно буде добре,
але я впевнена: з вами все добре.
З нами все добре. І ми впораємось.

18/03/2025

У житті жінки так багато невидимого.

Думок про все, що поза списками: когось привітати, комусь зателефонувати, когось відвезти, когось зрозуміти, з кимось зберегти стосунки.

Почуттів у всіх можливих відтінках: власних, віддзеркалених, розділених, незрозумілих.

Контролю за здоров’ям, навчанням, харчуванням, дозвіллям: комусь нагадати, комусь забезпечити, про когось подбати.

Побуту у всій його нескінченності: посуду, щоб помити, прання, щоб розвішати, речей, щоб покласти на місце, їжі, аби знову готувати.

Руху кожну мить, навіть уві сні: когось обійняти, когось упіймати за мить до падіння, когось носити на руках, за кимось побігти, когось торкнутися.

Усе це потребує часто значно більше часу, сили та залучення, аніж те, що ми маркуємо «важливою роботою».
Але чомусь незмінно залишається невидимим.

Адже здебільшого, замислюючись «чому ж я така втомлена?» усього цього жінка також

не бачить.

11/03/2025

Найважче продовжувати, коли не виходить.

Прийнявши рішення розвиватися у письменництві, я, як і кожен починаючий автор, надсилала рукописи своїх новел та дитячих історій у різні видавництва. Більшість вказували, що розглядають надіслані рукописи від півтора до трьох місяців. Я відправляла, чекала, але відповіді не отримувала.
Знаю, що у книговиданні це нормальна практика. Але відсутність відгуку демотивує дуже сильно, бо відчувається як невдача.
Впродовж майже року спроб відповіді я отримала лише від двох видавництв. І це були відмови.

У той час продовжувати мені допомагали дві речі: дисципліна (з нею було місцями складно🙈) і підтримка оточуючих. Я писала перш за все тому, що мені це подобалось. Але якби я не робила це систематично і якби поряд не було людей, які в той чи інший спосіб говорили мені «ти зможеш», мабуть, я це все покинула б. Бо не виходило.

Зараз збірка моїх новел готується до друку у видавництві «Свічадо». Далі - видання дитячої книги.
А минулого тижня я отримала відповідь від видавництва «Віхола». І це «так»: вони готові видавати мій нон-фікшн.
Залишилося тільки дописати.😉

Найважче продовжувати, коли не виходить. Тому що думаєш: а раптом і не вийде?

Та знаєш що? Ніхто ніколи не певний, чи вийде,
доки одного дня

воно не виходить♥️

25/02/2025

Під час одного з навчань, якими підтримували українських психотерапевтів на початку повномасштабного вторгнення колеги з інших країн, тренерка розпочала роботу запитанням «як ви?»

Одна з учасниць поскаржилася, що майже всю ніч провела у підземному паркінгу, почувається безсилою і у відчаї.
- I can’t handle it, - завершила вона.
- Як це може бути? - здивувалася тренерка. - Я чую, що у тебе була важка ніч, але також бачу, що твоє волосся гарно вкладене, і ти зробила макіяж. Ти приготувала вранці сніданок, зібрала своїх дітей і відвезла їх до школи. Ти прийшла сюди вчитися. Ти плануєш використати ці знання, щоб допомагати іншим. Мені здається, українські жінки можуть все.

Я до тепер памʼятаю те, що вона сказала, англійською дослівно. А ще памʼятаю повагу та захоплення у її голосі.
Я згадую ці слова у ті миті, коли думаю, що не впораюся. І нагадую собі, що я - українка.

Українська жінка може все. Кожна з нас доводить це щодня собі і цілому світу.

Українській жінці можна все. Помилятися, втомлюватися, хотіти більше, хотіти найкращого, не встигати, не справлятися, мріяти, кохати, вірити.
Тому що все це українки роблять щодня - іноді всупереч собі і цілому світу.

Шкода, що світом не керує українська жінка.
Вона б суттєво його вдосконалила.

11/02/2025

Перші у своєму житті історії, - казки про пригоди двох курчат, - я почала писати ще у 10 чи 11 років, від руки у непривабливих тогочасних зошитах із жовтими сторінками.
Написане читала молодшій сестрі, яка захоплено очікувала продовження. Втім, це не завадило мені одного дня розчаруватися і в нападі нищівної самокритики викинути зошити в смітник.

У старших класах, окрім шкільних творів, я писала вірші. Якось мама запропонувала мені показати їх дядькові: він, професор, вважався у родині найповажнішою людиною. Прочитавши, дядько промовив: «Ну гарно, гарно» - з інтонацією дорослого, який оцінює перші невмілі дитячі малюнки. Більше свої вірші я нікому не показувала.

Але писала завжди. Слова складалися у тексти легко, на одному подиху. Щось я зберігала, щось забувала.
Коли почала вести блог, моє невизначене хобі набуло змісту. І несміливого бажання стати чимось матеріальним.

Сьогодні мені 42. Вчора я отримала ліцензійну угоду на видання моєї першої книги.
На шляху до цього прекрасного моменту я пережила все, що супроводжує початок:
- сумніви у задуманому і своїй спроможності задумане втілити
- нестримне бажання придбати ще навчань, аби додати собі впевненості
- гойдалки від «це дуже гарно!» до «чому я взагалі вирішила, що можу писати?»
- відмови або, ще гірше, відсутність бодай якоїсь відповіді від видавництв, куди я надсилала свої тексти
- знецінення перемог у конкурсах, тому що «ну це ж лише внутрішні, в межах навчальних проєктів» і схвальних відгуків читачів, бо ж «вони просто хочуть зробити мені приємне»
- критичне і зневажливе внутрішнє «роби те, що добре вмієш, і не вигадуй» або «нічого з цього не вийде»

Але я все ж продовжувала. Частково тому, що процес створення історій приносить мені неймовірне задоволення. Частково тому, що поряд у моменти найбільшого сумніву завжди був хтось, хто казав: «Давай, у тебе вийде.» Хто вірив в мене більше, аніж я сама.

Моя збірка новел в роботі у видавництві. Дитяча книга на етапі пошуку ілюстратора.
Нон-фікшн - у процесі написання.

І мені хотілося б сказати, що жодне із описаних вище відчуттів мене тепер не турбує. Але ні. Вони всі зі мною.)

Та це вже не заважає мені діяти.

Hlushok Victoria

09/07/2025

26/06/2025

11/06/2025

27/05/2025

20/05/2025

07/05/2025

25/04/2025

15/04/2025

18/03/2025

11/03/2025

25/02/2025

11/02/2025

Address

Telephone

Website

Alerts

Contact The Practice

Shortcuts

Share

Category