Психолог Марія Гичка

29/08/2025

🙋‍♀️ Якщо ви чи ваша дитина вже постраждали від цього тиску і залежності — вихід є.
Я можу допомогти пройти шлях зцілення та відновлення.
📩запис в дірект
#самоцінність #сексуальність #патологія #стосунки #свобода #відвертість #здоровістосунки #психологонлайн

21/08/2025

✨ Перша зустріч з психологом — це знайомство, діалог і початок спільного шляху.

📩 Запишіться на консультацію — і зробіть перший крок до змін.

#психологонлайн #психотерапія #підлітки #консультаціяпсихолога #дитячийпсихолог #Ужгород

15/08/2025

🌀 Самосаботаж: коли ти сам(а) собі ставиш підніжку

🌸Хочу нову роботу
🌸Хочу нарешті зайнятися спортом
🌸Хочу почати свій проект
Ти справді цього хочеш, і це не просто слова. Ти вже навіть уявляєш, як зміниться твоє життя…
І наче все складається, та раптом— ти знову відкладаєш. Ти знаходиш купу дрібних «більш важливих» справ, забуваєш, або робиш щось, що «випадково» псує весь план.
Минає тиждень, місяць, рік, і ти залишаєшся на тому ж місці з якого все починалося.
Тоді ти починаєш думати: “Мабуть, я просто лінивий(а)”. Можливо розчарую тебе, та це не лінь
Вітаю, ти дружиш із самосаботажем😊

💭 Чому ми так робимо?
Тому що в нас всередині живе дуже обережна частина, яка колись навчилася:
«Не висовуватися, бо так буде безпечніше»
«Не починати, щоб не помилитися»
«Не змінювати, бо раптом стане гірше»

Вона ніби охоронець, який стоїть біля дверей і не пускає тебе вперед.
Колись цей охоронець справді захищав: від критики, сорому, болю, відчуття, що ти “недостатній(я)”.
Та тепер він просто тримає тебе в тісній, знайомій, але дуже задушливій кімнаті.

🌱 Як самосаботаж виглядає сьогодні?
-Ти довго плануєш і готуєшся, але в останній момент зриваєш справу.
-Обираєш шлях, який точно не приведе до результату.
-Хапаєшся за 10 дрібниць, щоб уникнути головного.
-Ставиш такі високі вимоги, що й почати страшно.
-Винаходиш тисячу причин, чому «зараз не час».
І головне — ти навіть не помічаєш, як це відбувається.
Бо ці дії стали частиною твого звичного “я”.

🔗Якщо ти втомив(ла)ся жити на паузі, ми можемо розплутати цей вузол разом, у твоєму темпі.
Пиши в дірект, і ми знайдемо час для зустрічі
#самосаботаж #терапія #ментальнездоровʼя #психологукраїна #усвідомленість #підтримка

08/08/2025

✨ Місія, яка живе в мені
Мене виховали так, що допомога іншому, не подвиг і не причина для оплесків. Це нормальний стан для  християнина. Мої батьки завжди приймали людей, вони йшли туди, де важко, задовго до появи телефонів, соцмереж і будь-яких можливостей “зробити фото на пам’ять”. Їх знають і  поважають у світі за справи, а не за публікації, і навіть зараз, коли мій тато проходить через сфабрикований та незаконний судовий процес, їхня гідність і сила залишаються незмінними.
🌿 Я — православний психолог
І так, я знаю, що в інтернеті це звучить майже як мем. І це не ярлик і не “дивна професія”, як дехто жартує в інтернеті. Для мене це глибока позиція. Я спеціаліст, який має фахову освіту, використовує перевірені методи, але спирається не лише на науку, а й на духовні цінності. Спеціаліст, який бачить людину цілісно (тіло, розум і душу).
Я опираюся на любов до ближнього, повагу до життя, милосердя і відповідальність. Я працюю не для того, щоб замінити молитву консультацією чи консультацію молитвою, а щоб допомогти людині пройти свій шлях, зберігаючи внутрішню гідність і віру.
🌿 Моя віра в Бога не картинка для соцмереж. Це мій шлях, на якому я пізнаю Христа через конкретні справи: підтримку тих, хто втратив опору; роботу з тими, кого суспільство не хоче бачити; турботу про дітей, які не мають батьківської руки.
📌 Моє служіння на власних ресурсах, іноді навіть на шкоду власному комфорту, але завжди з відчуттям, що інакше я не можу
📌 Моя готовність слухати, навіть коли ніхто не дякує
📌 Моя відмова ставити собі ціну за те, що є безцінним
Моє місіонерство не для звітів чи сторіс, хоча іноді все ж ділюся процесом для тих, хто допомагає і хоче знати, куди пішли їхні ресурси. Та останнім часом я відійшла від цього, бо зустрілася з неприємними ситуаціями стосовно моєї віри, і  негативними  висловлюваннями в соцмережах. Я вирішила, що не хочу залишати двері відчиненими для отрути, краще залишу допомогу тихою, як вона і починалася.
Без діла віра мертва. Без конкретного вчинку, любов просто красиве слово.
🌹Якщо мої слова вам близькі, залиште думку чи смайлик у коментарях. Мені буде цінно знати, що по той бік екрану є ті, хто чує і розуміє 🤗
#православныйпсихолог

07/08/2025

🌿Ця історія — збірний образ кількох подібних випадків, з етичних міркувань змінено деталі.

«Я не відчуваю себе живою, коли їм. Але коли не їм – теж"...💔
Це були перші слова моєї клієнтки, якій 16. Вона не говорила багато, просто сиділа, злегка сутулившись, і ніби вибачалася за сам факт своєї присутності. Тіло видавало напругу, яку вона не могла визнати словами.
🫣Зовні тиха, чемна, відмінниця. Всередині постійна тривога, самотність, сором.
Вона навчилася їх ховати з дитинства, адже виросла у світі постійних вимог. "Ти маєш бути" "Не засмучуй маму" "Сльози це слабкість"
⛔️У її родині не було місця для «зайвих» почуттів. Коли боліло їй казали «перестань драматизувати», коли було страшно «заспокойся, нічого страшного нема». І вона справді «заспокоїлась», але ціною відключення від себе.
Коли вдома знову грюкали двері й не було кому розказати, як страшно і самотньо, вона знаходила вихід там, де могла хоч щось контролювати: у власному тілі🐚
Вона швидко навчилася тримати емоції всередині, щоб не обтяжувати інших. Але всередині накопичувався біль і відчуття, що вона ніколи не «достатня»
І тоді народився механізм: контроль
Якщо я не можу змінити нічого довкола, якщо ніхто не чує - я принаймні можу контролювати те, скільки я їм. Можу не їсти. Можу позбутися того, що вже з’їла. Можу відчувати, що я сильна.

💬 І це не про їжу. І не про тіло.
Це була спроба впоратися з життям, де немає внутрішньої опори. Вона не знала, як інакше.
Контроль став її мовчазною формою захисту.
Якщо не можна вплинути на конфлікти чи любов близьких, можна вплинути на цифру на вагах. Кожен скинутий кілограм давав ілюзію сили. Це був єдиний доступний спосіб впоратися з хаосом навколо. І саме тому так складно було «просто перестати», бо відпустити контроль для неї означало залишитися сам на сам з тим, що роками було заборонено відчувати: біль, сором, злість, тривогу.
Продовження в каруселі👉🏻

🔸 Якщо ти впізнаєш себе у цій історії , знай: ти не одна(ин). Я поважаю твій спосіб вижити. Та вижити не те саме, що жити. Я знаю, що ти можеш інакше.
Ти можеш бути живою(им). Я буду поруч 🫂
🌿 запис у дірект

23/07/2025

🤯Бувають такі дні, коли здається, що знецінення не просто реакція клієнта, а цунамі, яке зносить усе, що ти встиг побудувати разом із ним за час роботи.
І ти ловиш себе на думці: «а чи є сенс?»
Бо слова, які ти говориш серцем, падають, як крихти, в безодню голоду, болю, самознищення.
Особливо боляче це відчувається в роботі з РХП. Розладом, в якому людина щодня балансує між «я ще є» і «мене вже немає». Там де хвороба не просто симптом, а спосіб жити, контролювати, відчувати хоч щось. Тому присутня злість на зміни, страх перед здоровим життям, перед втратами й незворотністю, яку легше сховати за звинуваченнями. Хвороба знайома, безпечна, своя, а ти той, хто стоїть між нею і людиною. Тому терапевта зручно зробити винним, бо визнати, що зміни залежать від тебе самого страшно.
💪Я розумію і знаю, що не рятівниця, не Бог, але в середині щось змушує бути поряд, навіть коли на мене кричать, ігнорують, скасовують, повертаються й знову йдуть. Чесно кажучи, щоразу серце вивертається, бо для мене це не просто робота. Це живий, глибокий і болючий стосунок.
☄️Вигорання не приходить від того, що «важко», воно приходить тоді, коли ти даєш, і даєш, і ще раз даєш , а з часом чуєш: «ти мені не допомогла», «через тебе я така», «з тобою стало гірше».
Коли клієнт із РХП звинувачує часом це дуже болить, навіть якщо розумієш, що говорить хвороба, не людина. 😡 Та ти теж людина, і ця злість ранить.
Бо ти будучи іноді виснаженою була поруч, тримала, вкладалася, бо знала, що у твоїх словах зараз можливість вижити, а з часом у відповідь отримала відштовхування. І такі моменти не про твою некомпетентність, а про людське.
Важко залишатися живим у роботі з чужим болем, але це частина процесу терапії, і навіть у цьому є стосунок.
🤗Твоя присутність має значення, навіть коли її знецінюють. Хоча іноді не твій час, не твоя перемога, не твій результат.
В такі моменти найважливіше залишитися людиною, і не обернутися в камінь, не стати черговим «фахівцем»
😢Я дозволяю собі відчувати, переживати втрати і визнавати, що любов, навіть у межах професії, не завжди рятує.
🌿Мій стосунок справжній. Він був, є і буде, навіть якщо його не бачать
#рпп #обесценивание #терапия

15/07/2025

Частина 5.

Мене з дитинства вчили, що любов це також про берегти, і себе теж. Та з часом я побачила, як часто любов плутають із контролем і вимогами: “змінись”, “терпи”, “зроби так, щоб було зручно мені”. І тоді “люблю” звучить як “належиш мені”, а не як “поважаю тебе”.
У терапії ми не вчимося забувати себе задля інших, а навпаки повертатися до себе. Дозволяти собі бути неідеальним, робити помилки, злитися, мовчати, ризикувати залишатися собою навіть тоді, коли це страшно і боляче.
Внутрішній дозвіл — це свобода, що народжується не з відсутності труднощів, а з прийняття їх як частини власного шляху.

Сьогодні в тренді звинувачувати батьків за “погане дитинство”. Це зрозуміло й популярно, але як терапевт я не підтримую спрощені оцінки. Батьки дали нам життя, і це вже найбільший дар. Вони зробили для нас те, що могли, і цього було багато. Так, не все було ідеально, були помилки й болі, але вибираючи жити з образою, ми часто самі обираємо страждання замість свободи. Психологія вчить давати собі право злитися на їхні помилки, проживати образи, і водночас знаходити вдячність за те, що вони дали навіть якщо на нашу думку це не було ідеально. У православній традиції Біблія закликає “шанувати батька і матір свою” , визнаючи їхню людську слабкість і необхідність поваги. [«Чти отца твоего и матерь твою, да благо тебе будет, и да долголетен будеши на земли.»] Святий Іоанн Златоуст нагадує, що любов до батьків не сліпа покора, а мудра повага, яка веде до зцілення і миру в душі.

Кордон не лише “ні” іншим, це й “так” собі. Це місце, де можна жити, любити і вдячно приймати свій досвід, навіть якщо він складний. Любити себе не тільки в ідеальності, а й в чесності і сміливості бути собою, незважаючи ні на що.
#бутисобою #любовь #стосунки #психотерапія

14/07/2025

Частина 4.
У терапії я не завжди питаю “що ти відчуваєш?” Часом даю простір у якому можна мовчати, злитися, можна сказати “не хочу говорити”.
Кордони в терапії не про жорсткість, вони про теплу, ясну рамку, у якій клієнт не мусить бути “хорошим”, зручним чи готовим.
Він може бути заплутаним, злим, вразливим, мовчазним чи замкненим. І це не обов’язково слабкість, можливо це вперше дозволена чесність.

📌 Справжня терапія не про чарівні поради чи “м’яку підтримку”.
У цьому стосунку можна не сподобатися, можна зірватися, можна вийти за межі, а потім повертатись.
І поруч є хтось, хто не зламається у відповідь.
Той хто тримає рамку не для контролю, а для безпеки твого внутрішнього простору.

🎁 Про подарунки
У терапевтичних стосунках подарунок не просто вияв вдячності. Часто це (неусвідомлена) спроба:
-«віддячити” за те, що виносити важко
-повернути контроль: “я щось тобі даю значить, я не слабкий”
– уникнути болю розставання чи переносу
⠀
Терапевт не приймає подарунки не через гордість, а через повагу до глибини процесу. Бо ця глибина не про “я тобі, ти мені”. Це щось значно тонше і святіше.

📣 Чому про справжню терапію не кричать у соцмережах
Найчастіше гучно говорять у сторіз про:
– “швидке усвідомлення”
– “легкість після першої зустрічі”
– “психологиня, з якою я так кайфанула!”
⠀
Але тут не про терапію. Це про приємну зустріч, психологічну консультацію, лайтову підтримку.
Бо там, де справжня психотерапія - там боляче, повільно, глибоко. Туди йдуть не по результат, а по правду. Там не хочеться нікому “дякувати публічно”, бо це надто інтимно.

Реклама приходить з поверхні, а справжня терапія часто мовчазна і свята, як сповідь.
Її не носять по соцмережах, бо її носять у серці.

🧠 Психотерапевт не “допомагає тобі змінитись”.
Він лиш поруч, коли ти наважуєшся бути собою нестерпним, злим, втомленим і чесним.

Це робота, яка вимагає стійкості, любові і витримки. Для тих, хто приймає по -справжньому
#бутисобою #стосунки #психотерапія

13/07/2025

Частина 3.
Тіло з нами завжди поруч. І навіть тоді, коли ти кажеш:
“Я вже пробачила” “Я не думаю про це” “Я сильна, все добре” — воно все одно проживає( затискає щелепу, згинає плечі, блокує дихання)
Бо тіло пам’ятає, навіть коли свідомість витіснила.
Воно пам’ятає: де тебе не питали; де тебе змусили; де ти змовчала, щоб не втратити стосунок; де хтось доторкнувся без згоди, і ти застигла; де на тебе тиснули словами, тоном, мовчанням⠀
💔 Ком у горлі, який заважає говорити правду
💔 Спазм у животі при кожній напрузі
💔 Відраза до власного тіла
💔 Самоушкодження, щоб хоч якось щось відчути
💔 Постійне втягування живота, спина як дошка — бо “небезпечно розслаблятись”

В моєму дитинстві було інше. Мене не соромили за тіло, не змушували обіймати “бо так треба”. Я знала, що маю право на “ні”. Тепер я працюю з тілами, які ніколи не знали, що їх можна не штовхати.
Насильство не завжди має синці, часто це фрази «не вигадуй, ти перебільшуєш, ти що, не могла просто сказати ні?, не будь неблагодарна”
І тіло замовкає, але не забуває.

[Хіба не знаєте, що ваше тіло — храм Святого Духа?
«Или не весте ли, яко телеса ваша — храм живущаго в вас Святаго Духа суть, Егоже имате от Бога, и несте свои?» (1 Кор. 6:19)]

Це не просто цитата, це реальне запрошення до того, щоб берегти себе не як “об’єкт”, а як простір Життя.
Бог створив тіло добрим, хоча через гріхопадіння тіло стало смертним, вразливим, схильним до страждання.
І ми часто вчимося соромитися його, боятись, ігнорувати його.

⛔️Повернутись у контакт із тілом не завжди приємно, бо з тілом повертаються й спогади, страх, сором.
Та саме через тілесні “стоп” і “можна” починається зцілення.
Коли людина вчиться помічати, де її тіло говорить:
“Тут небезпека” або “Тут безпечно” вона стає ближчою до правди. До себе. До Бога.

🌿 Кожна межа, сказана в повазі до себе —не егоїзм, це крок до цілісності.
#тіло #стоп #бутисобою #психологукраїна

12/07/2025

Частина 2.
У мій кабінет часто приходять підлітки, які не знають, як це коли тебе чують. Вони ввічливі, зібрані, надто “дорослі”, і водночас напружені, тривожні, закриті. Я бачу в них біль, який мовчить. Можливо цих дітей ніколи не били, але можливо, що ніколи й не обіймали. Їх могли не принижувати вголос, але й не запитували: “як ти?” Зазвичай це діти які доглянуті, нагодовані, одягнені, організовані, але не почуті.
⠀Вони часто приходять з протестом, але з тихою надією: «Можна, я тут просто побуду... просто як є?»
І коли я кажу: «Ти можеш мовчати, не відповідати. Можеш бути злим, сумним чи відстороненим» Тоді вони вперше чують: «Ти нормальний, навіть якщо ти мовчиш»
У підлітковому віці психіка тільки вчиться розділяти, де я, а де інший. У цьому віці починає формуватися ідентичність. Коли «Я» вперше звучить не з дозволу дорослого, а зсередини. Саме в цей період найбільше потрібен досвід, що твої кордони поважають.

👥 Що ти маєш право: не погоджуватись; злитися; казати “ні” навіть мамі, татові, вчителю; не торкатись, якщо не хочеш; не відповідати, якщо не готовий
📍 Але кордони це не тільки “мене не чіпай”. Також вони про те, що: я не маю права штовхати, тиснути, ламати межі інших. І багато підлітків цього ще не вміють, бо їх ніхто не вчив. Коли тебе самого не чули ти або закриваєшся, або починаєш ламати інших.
Тому робота з кордонами не лише про самозахист, а й про повагу.
👉 Повагу до себе
👉 Повагу до тіла іншого
👉 Повагу до “ні”, яке не треба пояснювати
📍 У підлітків порушення меж часто має тілесні прояви: тривожність, агресивні спалахи, самопошкодження, тікання у залежності, відчуття “я ніхто”, “зі мною щось не так”.
Іноді це глибока внутрішня втома від постійного “я мушу витримати”.

🤝🏻Саме тому в терапії я намагаюся створити місце, де можна не витримувати. Ти можеш сказати “мені страшно” , і це вже кордон. Можеш відвернутись, і тебе не назвуть зрадником. Можеш попросити: “не питайте про це сьогодні” і я скажу “добре”. Бо кордон це простір, де обидвоє не мусять бути зручними, щоб залишатись у стосунку.
Продовження в каруселі👉🏻
#бутисобою #підлітки #психологукраїна #границы

11/07/2025

Частина 1.
Я виросла в родині, де повага, не просто слово, це стиль життя. У нашому домі звучали молитва, чесність, тиша, любов.
Мене не змушували підкорятись, мені окреслювали межі і разом з цим показували гідність. Мене не принижували, не ігнорували, багато підтримували, контролювали скоріше з позиції фізичного збереження(на це були чіткі причини).
З дитинства батьки дали розуміння:
🤍 моє тіло — не “предмет”, а дар і цінність
🤍 кордони — не “егоїзм”, а внутрішнє світло і душевний спокій
🤍 цнотливість — не обмеження, а глибока повага до себе і до Бога

Та є завжди те, чого не видно ззовні. Виростаючи в родині священника, ти не просто дитина, ти « символ, взірець, очікування, чи ізгой»
Суспільство не завжди дає тобі право на просте: злість, помилку, недосконалість, неочікуваність, інакшість.
Бо воно часто не бачить у тобі людину, воно бачить роль. Тому виростаючи, у підлітковому віці мені здавалося, що моє «інакше» це щось, чого слід соромитися. Світ виглядав відкритим, зухвалим, гучним, а я ніби з іншого світу.
І якщо не маєш міцної опори, то з раннього віку починаєш доказувати, тримати планку, втрачати себе, лише б не осоромити ім’я батьків чи Бога.
Я знаю, як це, знаю як легко засуджують, глузують, шукають слабке місце лише тому, що ти “з правильної родини”.
Та я знаю й інше: Господь не дивиться так, як дивиться людина: бо людина дивиться на лице, а Господь дивиться на серце. [ (1 Царствъ 16:7):
И рече Господь к Самуилу: не призри на вид его и на высоту роста его: зане отринух его: яко не яко видитъ человекъ, видитъ Богъ: зане человекъ видитъ на лице, Господь же видитъ на сердце.]
Мої батьки не були суворими- вони були мудрими, і я навчилась у них одного найважливішого: Бог не чекає ідеальності, він чекає присутності.
Він Батько, який бачить твої межі, навіть коли ти ще не вмієш їх назвати.
Тепер як психотерапевт, я поруч із тими, хто виріс без цього досвіду. У кого були батьки, але не було опори.
Хто звик захищатись, замість довіряти. Бо кордони це не холодність, це спосіб сказати:
“Я — теж людина. Я маю межу. І я не мушу зникати, щоб ти мене прийняв.”
Іноді ця межа саме те, що повертає нас до живого зв’язку. #бути #людина #границы

28/06/2025