14/10/2024
В одязі я не спорт і навіть не кежуал, я - класика. Якби я мала вдосталь часу, та свободи, то носила б блузки, брюки, туфлі-човники, сукні.... А ще б прикраси та розпущене, щодня по-різному укладене, волосся.
Але станом на сьогодні я вбираюся в що під руки попало.
Я не дуже люблю себе в джинсах. Але я щодня в них.
На другому році декрету я уже конкретно провалилася в служіння моїй сім'ї зі слабким збереженням власних кордонів.
Я б хотіла спати до 10.00 ранку, повільно встати, повільно сходити в душ, зробити зарядку, з'їсти легкий сніданок. І бажано в цей час ні з ким не спілкуватися, а зануритися у власні думки.
В реальності вранці я в прискореному темпі готую сніданок, контролюю старших дітей з їх домашніми завданнями, одягом, ланч-боксами. Найменша Єва проситься на ручки саме до мене, тато їй не підходить. А чоловік хоче спілкуватися та обійматися.
І ось я це пишу й ловлю себе на думці, що це ж і є щастя, яке б я обрала знов і знов. Але! Коли немає балансу з елементарним часом на себе, то це як бочка меду з тієї самою ложкою дьогтю.
Їй-Богу, на роботі (а вона у мене виключно улюблена, творча та цікава) значно легше, чим в декреті.
З іншої сторони, я добре пам'ятаю, як хотілося заплакали, коли Даша йшла востаннє в дитячий садок! Що ніколи більше не буде такого її дитинства із запахом молочної каші. Що дитина виросла, а мені не вистачило!
Чи коли Ваню в півтора роки відлучила від грудей, теж сумно було.
Дитинство дітей дуже швидко кінечне. А робота, наука, туфлі-човники мене обов'язково дочекаються.
- Все ще буде! - кажу собі. - Все, що стало на паузу в декреті.
