24/05/2025
Я вже думала, що ця тема давно не актуальна але ні, помилялася. Вчора побачила в інстаграм допис, в коментарях до якого йшла запекла дискусія, чи варто бити дітей у виховних цілях. Щиро радію, що свідомих батьків зараз більшість але досі є чимала кількість і тих, хто вважають, що підзатильник - це нормально, що один раз шльопнути по дупі - це не побиття. Були й ті, хто згадував Біблію. Писали : «Хто шкодує різки для свого сина, той ненавидить його,
а хто його любить, той вчасно карає його.» - тим само підтверджуючи свою неспроможність донести дитині все словами.
Тож, биття - це не виховання!
Биття - це не інструмент!
Биття - це фактор, показник травматичної спадковості, яку потрібно виправляти. Лікувати в першу чергу не об дитину, а в собі.
І коли я чую чи читаю від дорослих :
- Та це невинний шльопок. Нічого страшного з ним не станеться.
- Легкий підзатильник ще нікому не шкодив..
- Наказувати треба, бо ще трохи і на голову вилізе..
- Мене били і нічого. Виріс..
Я розумію що переді мною стоїть той , хто в дитинстві був битий батьками, хто не мав гідного прикладу для наслідування, кого переконали, що я так робив/робила, БО ПРОБЛЕМА В ТОБІ, а НЕ В МЕНІ.
В свою чергу хочу зазначити, що насилля немає сроку давності, не проходить безслідно і не забувається з часом.. Це як перелом тільки на рівні психіки - людина виросла , а душа болить. Більше того, «бита дитина» впевнюється, що з нею так можна (в сім'ї, в школі, в державі), роками звикає не чинити опір, не вміє казати "ні", боїться постояти за себе..
Доказом того є дослідження нейробіологів з Гарварду ( робота опублікована “Corporal Punishment and Elevated Neural Response to Threat in Children” by Katie A. McLaughlin et al. Child Development) , яке проводилося на 147 дітях у віці 10-11 років, 40 з яких батьки час від часу шльопали, 107 - ні.
При цьому ніхто з дітей не мав досвіду більш серйозних форм насильства.
В ході дослідження кожна дитина лягала в МРТ-сканер, в якому проводилася функціональна магнітно-резонансна томографія, яка дозволяє стежити за активністю мозку.
Дитині показували фотографії акторів з нейтральними або наляканими виразами обличчя (останні можна вважати сигналом небезпеки).
Налякані вирази обличчя викликали велику активацію багатьох регіонів мозку у всіх дітей.
При цьому реакція дітей, що піддавалися шльопкам була значно сильнішою, ніж у тих, хто не мав такого досвіду. Це означає, що в майбутньому батьківськи «невинні шльопки» будуть впливати на реакцію, поведінку і відвагу дитини приймати самостійні рішення. Більше того ( що я вважаю є дуже важливим), одні й ті ж регіони мозку активувалися як у дітей, що піддавалися шльопанням, так і у тих, що мали досвід більш серйозного фізичного насильства. Тобто дорослі не сприймають шльопки як форму насильства, але мозок дитини реагує на них як на ПОБОЇ.
Тому:
Бити дітей не можна!
Бити дітей не можна!
Бити дітей не можна!
Ні легенько , ні трошки , ні для профілактики. Ні ременем, ні рукою, ні щоденником, ні шлангом від пралки.. Б’ють дітей слабкі і травмовані невротики, люди з психічними розладами , котрі насилля почали сприяймати за «ліки» , «чарівну пілюлю» і тому оправдовують його..
Окрім того, в нашому пострадянському суспільстві є певний пунктик стосовно цієї теми : якщо в сімї батьки «б’ють дітей» просто так ( тобто без явної причини) то вони явно і однозначно чинять злочин. Ай йай йай варвари етакі! Куди дивляться соціальні служби !?
Але якщо це стається через погану поведінку дитини, незадовілні оцінки в школі тощо, тоді впринципі все норм. Це є «мірою покарання» і «нормою виховання» 🤦🏼♀️🙆🏼♀️.
А не є...
Один з перших експериментів, які досліджують і доводять вплив насилля і стресу від нього на організм, провів перський вчений, філософ і лікар Авіценна (980-1037).
Лікар посадив двох овець в окремі загони. Одна жила спокійно: їла, пила і спала. Поруч з іншого був прив'язаний вовк: дістати вівцю він не міг, але постійно залишався в її полі зору. Незабаром друга вівця перестала їсти і пити, у неї порушився сон, і вона померла від виснаження.
А тепер уявіть, якщо цей вовк - це хтось із батьків, котрий чинить насилля або всиляє дитині відчуття неспокою та тривоги. Чи зможе така дитина повноцінно розвиватися біля нього? Чи відчуватиме вона себе в безпеці знаходячись вдома поряд з ним? Однозначно - ні!
В кінці свого монологу , хочу відповісти на на запитання у тому дописі, «чи варто дозволяти чоловіку бити дітей у виховних цілях? » : жінки, котрі дозволяють чоловікам піднімати руку на своїх дітей стають співучасниками злочину.. В майбутньому, коли дитина виросте.. вона не буду питати у тата, чому він іі бив.. але вона точно матиме питання до мами, ЧОМУ НЕ ЗАХИСТИЛА!?...
#танясолодка
дипломована фахівчиня з соціально - психологічної реабілітації
