14/06/2025
“Мій перший виїзд: мушкетерка без гальм”
З дитинства я мріяла, що коли сяду на коня — світ завмре. Буду літати на коні крізь поля, волосся розвіваються, я — смілива, прекрасна, незламна.
Але… реальність — той ще сценарист.
Почалося все з того, що моя нога вперто не хотіла стати в стремено. Я наче пробувала застрибнути на шафу, тримаючи в руках лопату. Інструктор стояв поруч і голосом із досвідом психотерапевта повторював:
— Розслабся. Він все відчуває.
З перших секунд посадки я зрозуміла: моя попа — не створена для сідла. Вона почала скакати вгору-вниз з точністю метронома. Я відчувала себе тенісним м’ячем у фіналі Вімблдону. І що більше ми стрибали, то більше я втрачала повагу до себе, гравітації та тих людей, які називають це “спокоєм і єднанням з природою”.
Мої ноги в стременах тремтіли, руки судомно вчепилися в сідло,а мій внутрішній мушкетер вже благав зупинитися. У певний момент я перестала боротися. Просто стрибала разом із конем, ніби ми двоє у цирковому номері під назвою “Акробатика без гарантій”.
Я уявляла, що буду гарцювати, як Д’Артаньян — граційно і з вітром у волоссі. Насправді, вітер був лише в очах від сліз і швидкості 5 км/год.
Шаблі не було, але я готова була махати рукавичкою, якщо це допоможе прискорити коня.
Зрештою, ми з ним дійшли до консенсусу: він зупинився. Я злізла. Ну, не злізла — сповзла, обнявши коня як родича, якого довго не бачила.
— Молодець, — сказав інструктор, — ти добре трималась.
— Це тому що я в нього вчепилась, як кліщ, — відповіла я, намагаючись знайти свої ноги.
Тепер я знаю: героїзм — це не шаблі й плащі. Це записатися на наступне заняття, коли весь твій внутрішній голос волає: “Їдь додому, в тебе ж є собака”.
Але мушкетерка не здається. Наступного разу візьму з собою капелюха з пером. Щонайменше, виглядати я буду епічно.
