10/12/2022
Чи не найбільше враження при вивченні історії психоаналізу справляє перманентне войовниче протистояння різних психоаналітичних шкіл та їхніх методологій, що втілюється в персональній опозиційності фахівців-аналітиків, гострих міжособистісних конфліктах, численних розколах груп однодумців. Особливо драматичними ці процеси були на ранніх етапах розвитку психоаналізу – у першій половині ХХ століття, коли в науці продовжував домінувати вплив парадигми раціоналізму і позитивізму. Теоретичні війни велись за право володіння Істиною – єдино правильним розумінням позасвідомого, його динамічних та структурних констеляцій, які генерують симптоми, та, відповідно, способів інтервенцій щодо виправлення цих проблем [3,7,8].
Незважаючи на зусилля З. Фройда, на ґрунті теоретичних відмінностей від ортодоксальної школи першими відкололись напрямки індивідуальної психології А. Адлера, активного психоаналізу В. Штекеля, аналітичної психології К. Г. Юнга. Створений однодумцями З. Фройда “Комітет семи перстенів” не зміг стримати подальшого інтелектуального дисидентства та концептуальних розколів. Як відомо, у Великобританії у 40-60-ті роки ХХ ст. дуже гостро протистояли школи Я-психології А. Фройд та психології об’єктних стосунків М. Кляйн, окрему позицію займала так звана група “незалежних аналітиків” (Д.В. Віннікотт, Д. Балінт, Р. Фейрбейрн, Г. Гантріп) [1,2,5,7,8,14].
Цілком закономірно, що у такій ситуації каменем спотикання стала абсолютна неможливість наочної верифікації психоаналітичних гіпотез та збудованих на їх основі теорій. Останні недоступні для перевірки шляхом чуттєвого пізнання чи спостереження, адже природа позасвідомого така, що ані побачити, ані відчути, ані, тим більше, виміряти його прояви безпосередньо неможливо. Не надаються психоаналітичні гіпотези і для статистичної перевірки, яка є загальновизнаною методологією верифікації наукових гіпотез у сфері медичних та психологічних досліджень. Сам метод психоаналізу є таким громіздким та настільки індивідуалізованим у застосуванні, а суб’єктивні смисли, що їх привносять у процес лікування і клієнти, і психотерапевти, є настільки важливими для психоаналітичного пізнання, що важко навіть уявити гіпотетичну ситуацію, у якій могла би бути окреслена певна генеральна сукупність та сформована для неї відповідна репрезентативна вибірка. Неможливо збудувати й строго абстрактні, чисто раціональні теоретичні конструкти в сфері психоаналізу, оскільки ключове значення унікальності та суб’єктивності досвідів аналізандів та аналітиків у процесі здійснення психоаналізу не дозволяє ані стандартизувати процес психоаналітичної взаємодії, ані абстрагувати з емпіричного матеріалу однозначні твердження (висновки).
Відмежування валідної психоаналітичної концепції, з одного боку, від теоретичних спекуляцій, з іншого, залишається важливим завданням для сучасного психоаналізу. Встановлення цих меж привнесло би ясність у психоаналітичні дискусії, допомогло б визначити зміст освіти й підготовки фахівців-аналітиків, встановило би чітку демаркаційну лінію між психоаналізом, що заслуговує на довіру як метод дослідження та лікування, та “диким” психоаналізом – свавільним використання псевдонаукових фантазій для задоволення свідомих та / або позасвідомих потреб.
Аналіз останніх досліджень та публікацій, в яких започатковано розв’язання цієї проблеми і на які спирається автор. Враховуючи специфіку об’єкту психоаналізу (позасвідомого як позачуттєвого феномену), а також значимість суб’єктивності у психоаналітичному дослідженні та лікуванні, можна стверджувати: психоаналітична парадигма не відповідає стандартам номотетичного наукового знання першої половини ХХ століття [15]. Ні емпіричним, ні абстрактно-інтелектуальним, ні статистичним шляхом ми не можемо ані верифікувати, ані фальсифікувати (за К. Поппером) психоаналітичні гіпотези, оскільки пізнання позасвідомого як об’єкта психоаналізу не підлягає таким процедурам. Жодним з перелічених шляхів неможливо сконструювати узагальнюючі висновки, універсальні та типові для пояснення внутрішньої логіки усіх без винятку психічних феноменів.
З іншого боку, психоаналізу закидають, що одна і та сама психоаналітична конструкція може пояснити будь-які психологічні феномени, в т.ч. суперечливі за змістом. Зокрема, Г. Скирбекк, Н. Гилье наводять наступний приклад: одна з класичних концепцій психоаналізу – комплекс Едипа – однаково добре пояснює і конфліктні стосунки між синами і батьками, і безконфліктні. Якщо у першому випадку вважається, що так звані інфантильні едипальні переживання генерують актуальні проблеми у стосунках між поколіннями, то у другому випадку, аналітик може припустити, що едипальний конфлікт є таким значимим та інтенсивним, що негативні почуття до батька витісняються, а на їхньому місці виникає реактивне утворення – підкреслено позитивне ставлення [13]. Відтак, ситуацію конструктивного розв’язання едипального конфлікту можна відрізнити від ситуації витісненого та патогенного комплексу лише на основі суб’єктивної, довільної інтерпретації аналітика. Таким чином, психоаналітичні концепції є такими, які не можуть бути фальсифікованими – будь-який феномен може бути пояснений фактично кожною з них.
У цьому контексті психоаналітичний метод залишається у полі ідіографічного підходу “наук про культуру” за Г. Ріккертом [12], спрямованого на опис та дослідження індивідуальних випадків. Як зазначають Г. Скирбекк, Н. Гилье, “безглуздо заперечувати науковий статус психоаналізу, якщо він не відповідає деяким специфічним вимогам, що ставляться до сучасної фізики. Хоча деякі з психоаналітичних положень і можуть бути подібними до гомерівських міфів, але навряд, чи це є достатньою причиною для заперечення психоаналізу як науки” [13].
Зрештою, на сьогоднішній день філософія та методологія науки як такої дещо змінилась: наукова спільнота стало більш толерантною до неочевидності наукового знання, відносності теоретичних концептів, суперечливості емпіричних даних, невизначеності та стохастичної природи значимих взаємозв’язків, феноменологічного та герменевтичного підходів до пізнання реальності, ризоматично структурованих систем [4]. Утверджуються нові стилі наукового мислення – пробабілізм (від лат. probable – ймовірний), фаллібілізм (від лат. fallibilis – погрішимий, піддатний помилкам). Перший з названих є ймовірнісним підходом, згідно з яким визнається конструктивна роль випадку і статистичної похибки, легітимізується застосування ймовірнісних передумов аргументації та значимість правдоподібних висновків [9]. Другий визнає, що будь-яке наукове знання принципово не є остаточним, а тільки проміжним варіантом інтерпретації істини. Ці підходи теоретично близькі до фальсифікаціонізму, обґрунтованого К. Поппером [10], згідно з яким знання визнається науковим лише тоді, якщо існує експеримент, що заперечує зміст теорії. Послідовники К. Поппера – представники напрямку удосконаленого методологічного фальсифікаціонізму – розглядають процес фальсифікації наукових гіпотез як знаходження “контрприкладів”, що заперечують певну наукову гіпотезу, та побудову нової гіпотези, яка пояснює емпіричні успіхи своєї попередниці, але дає ще додаткові знання та пояснює механізми “контрприкладів”. Більше того, нові теорії можуть бути сформульовані ще до моменту появи “контрприкладів”, таким чином вони можуть передбачати можливість контрприкладів ще до моменту їхнього виявлення вченими.
