07/11/2024
Тетяна Лисенко: Найбільший подарунок для мене – це вдячні очі відвідувача
Завідувачку «Аптеки оптових ц..» у Ніжині Тетяну Лисенко знають усі містяни. «Мої колеги сміються, що вони приходять до мене, як у церкву – поговорити, пожалітися на здоров’я, родичів … Я кожного вислуховую і намагаюся допомогти коли ліками, коли порадою, коли просто добрим словом. Кожна людина має бути почутою, особливо зараз, коли залишатися наодинці зі своїми думками тяжко. Так формується довіра», – ділиться своїм досвідом Тетяна.
Сьогодні вона не уявляє свого життя без аптеки і «своїх дівчат», як їх по-материнськи називає завідувачка: «Коли чоловік телефонує, завжди запитує: ти в аптеці? Він вже звик, що навіть у свій вихідний я обов’язково забігаю на роботу. Не тому, що вони без мене не впораються – в кожній я впевнена, як у собі. Просто мені потрібно ковтнути того аптечного повітря, яке для мене найкращий вітамін».
В грудні 2019 року Тетяна Лисенко прийшла на роботу в «Аптеку оптових ц..», якою зараз завідує. Перші відвідувачі її лякали так, що подумки вона просила їх… піти на іншу касу. Вона навіть звернулася до тодішньої завідувачки з проханням уважно спостерігати за нею і ввечері чесно сказати, чи варто їй залишатися тут працювати. Після зміни почула вердикт: «Ви на своєму місці – здобувайте досвід!»
«Додому я летіла на крилах! Дорогою пообіцяла собі, що буду уважно слухати, як мої досвідчені колеги спілкуються з відвідувачами, що радять. Це стало для мене законом. Коли губилася, запитувала поради в них – жоден не відмовив».
Тетяна живе за принципом: «Стався до людей так, як хочеш, щоб ставилися до тебе». Тому для неї вже стало звичайною справою, коли приходить дідусь просто привітатися і дізнатися, чи все в неї добре. Коли бабуся приносить баночку кизилового варення, щоб «ти, донечко, не хворіла – там вітамін С». Вона досі зберігає як найцінніший подарунок 2 цукерочки, які їй простягнула мама з малюком, якого вона врятувала від пневмонії.
«Це настільки зворушливо, особливо, коли розумієш, що людина, можливо, тільки ці 2 цукерки і змогла купити, бо видно – не з заможних. Це мій власний музей людської вдячності. Відкриваю його, коли потрібно надихнутися або видихнути після важкого пацієнта. Я усе життя мріяла бути корисною людям: правильно в мій перший робочий день сказала завідувачка, що я на своєму місці. Тут і залишаюся».